Рік пролетів так швидко, як проходять хвилини, не залишаючи нам часу зрозуміти, що минуле повернути неможливо, а жити треба саме зараз, насолоджуючись кожним днем, немов живеш ледь не останній день.
У пошуках вигаданого щастя або кращої долі можна якось не помітити, не розгледіти, не відчути уповільненої миті великої радості і безмежного задоволення, яке даровано нам у вигляді особистого, неприхованого, на перший погляд, чомусь непомітного, або ж якогось маленького щастячка.
Коли вранці ми будимо поцілунками доньку чи сина, щоб підняти з ліжка, коли готуємо дітям сніданок, ретельно загортаємо бутерброди або гладимо одяг, коли відводимо дітей в школу, чекаючи на протязі дня зустрічі з ними, а ввечері готуємо разом уроки, слухаємо їх дурості, чекаємо зустріч з коханою людиною, це і є те саме щастя, якого ми так наполегливо шукали.
Дитячі усмішки, їхні забави, жарти, ігри і «зачіпки» стосуються нас виключно тому, що вони є частиною наших дітей, і не помічати, зневажати, ігнорувати їх – означає не радіти дітям взагалі, обмежуватися і відділятися від них, як від чогось зайвого, непотрібного. Як говорив відомий актор Олексій Баталов: «У вихованні найголовніше – власний приклад».
Читайте також: Хорошим він був до тих пір, поки офіційно зареєстрували шлюб і вона прописала його у своїй квартирі
Ось і в житті Софії відбуваються події, до яких вона не була готова, але гідно сприймати різні ситуації їй доводиться не лише тому, що батьки розлучилися, коли їй було всього три місяці. Життя не стоїть на місці. З кожним роком дівчинка дорослішає і більше розуміє навколишній світ, як і своє місце в ньому.
Цього року Софія пішла в перший клас. Тепер разом зі старшим братом вона щоранку поспішає до школи. Ошатно одягнена, з чудовим новеньким ранцем вона усвідомлює власну гідність, привабливість.
Не дивно, що одного разу вголос зауважила: «Мама, ти знаєш, що я найкрасивіша школярка в нашій школі». На що мама не вагаючись відповіла: «Звичайно, донечко».
Найчастіше крім мами Софію з Андрієм відводить до школи високий, сивий чоловік з ясними сірими очима і спокійною благородною поставою. В генах цієї людини тече, безсумнівно, блакитна кров, блакитна, як чисте небо, як тепла річка, як безмежний океан.
Софія з Андрієм поки не усвідомлюють, що їх мама знайшла свою другу половинку. І що разом з новим маминим ім’ям Лія, співзвучним з її дійсним ім’ям, в її життя увійшов внутрішній спокій, впевненість у завтрашньому дні, а перш за все – щира ніжна любов, з повагою і бажанням бути разом навіки.
Іноді мрія здається якоюсь нездійсненною забаганкою, миттєвою примхою. Але коли мрія стає сенсом життя, то це вже не мрія, а життєва необхідність. Можна погоджуватися або не погоджуватися з цією думкою, так само, як приймати чи не приймати те, що одні батьки люблять, пишаються своїми дітьми, а інші лише терплять їх, або сприймають як «кару Господню». Це друге усвідомлювати те сумно і жахливо.
У маленькій родині Софії збуваються мрії: в їхньому будинку з’явився чоловік, якого всі разом – Софія, Андрій і їх мама називають «Великий Саша». Він дійсно великий. А ще – надійний. Для дітей – надійний друг, а для їх матері надійний коханий. Одного разу Андрій в захваті вимовив: «Мама, ти найкраща в світі мама, твій Саша – кращий, а його картини – найкрасивіші». У великого Саші теж є мрія: одружитися з чарівною молодою жінкою з незвичайним ім’ям Лія, наpoдити разом сина і знову стати батьком. «Жираф великий, йому видніше», – співав Володимир Висоцький
