Іван іде від Людмили й дітей до Варвари, з якою його єднали стосунки ще до одруження. Чоловік Варвари залишається сам із синами, а обом родинам доводиться жити серед сільських пересудів.
Люськооо, Люськооо, ой, не можу. Ой, божечки… Людмилооо, Людооо… Ой, не можу, ой божечки, іди, іди швидше, там… чоловіки… твої… б’ються…
— Які мої чоловіки, Клаво?
— Та, тьху, іди, біжи до контори, там Колька Санкін Ванька твого б’є, ой, не можу, ой захекалася. Дай водиці випити, ой… Та біжи, кажу, чого стала…
Тьху, божевільна баба, понеслася й хату відкритою залишила, і попити мені не дала. Ой, божечки, побіжу вже, ой що робиться, що робиться…
Біля контори юрбився народ, чоловіків розборонили. В Івана була розбита губа, Микола теж із свіжим синцем, дивився спідлоба й поривався знову почати бійку. Обидва забіяки важко дихали й пускали пару, як старий самовар бабусі Никулихи, що топився ще вугіллям…
— Ваню, Ванечку, а що таке? Що сталося? Як же… Ваню, що це, га?
— Людо, йди додому, йди не ганьби мене й сама не ганьбися… розхристана, йди, йди… ще застудишся, ну… йди… Людо, люди ж дивляться, ну.
— Ваню, а що сталося, га? — Людмила наче не чула того, що казав їй чоловік, вона вся розчинилася в болю й соромі, який відчув її Іван, їй хотілося накрити його, як квочка своїх курчат, розпластати крила й накрити всім тілом, захистити, укрити, відігнати…
— Йди додому, Людмило, я що сказав, миттю, — Іван злобно зиркнув у бік супротивника, сплюнув на землю й підштовхнув тихенько, розвернувши за плечі, жінку в бік дому, — йди, Люсю, я зараз прийду, теж.
Він повернувся до Миколи й інших, очі Івана раптом потеплішали, з провулку неспішно йшла вона, Варвара, яблуко розбрату так би мовити.
Пропливши павою повз застиглого Івана, обдавши його гарячим поглядом, підійшла до свого законного чоловіка, Миколи, почала щось тихенько шепотіти на вушко, погладжуючи по спині, прям по брудному ватнику, своєю білосніжною пуховою рукавичкою.
Микола слухав уважно, опустивши голову, і тихенько починав відходити від злоби, тіло його почало обм’якати. Але підвівши голову й упіймавши погляд, яким Іван дивиться на його жінку, знову розлютився, відштовхнув руку Варвари й не повертаючись, закрокував у бік ферми.
Іван смикнувся було, щоб допомогти жінці встати, але всюдисуща Клавдія вже підоспіла, та й інші жінки теж, вони підняли, почали обтрушувати сніг, жаліти бідну жінку, яка стояла з таким обличчям, наче воно висічене з каменю…
Іван махнув рукою й пішов до контори.
Увечері змучена Людмила ледве дочекалася Івана, от час восьма вечора, а його все нема, вона поривалася побігти, пошукати чоловіка, мало що… Та син, старший, Сашко, не дав, заборонив, стукнув кулаком по столу, зовсім як батько. Дівчата, Ліза з Ніночкою, притихли й перестали питати, коли прийде тато… Вони хотіли їсти, а без батька ніхто не сідав вечеряти.
— Мамо, нагодуй дівчат, вони їсти хочуть.
— Так батька…
— Накривай на стіл, мамо. Може, в нього нарада якась чи що інше.
— А може, я зателефоную в контору, Саш? — мати кинулася до тумбочки, на якій стояв новенький червоний телефон, — от дурна, треба було давно в контору зателефонувати, як там, Саш, три-дванадцять начебто?
У цю мить на ґанку затупотіло, загупало, чути, що обмітають валянки від снігу.
— Тату, татку, — кинулися дівчата до дверей, — таточку, а що Лисичка хлібця передала? А сальця?
— Ні, донечки, сьогодні Лисичка нічого не передала.
— Ой, таточку, а це що? — наймолодша, Ніночка, вже залізла до батька на руки й, обійнявши того за шию, розглядала його загрубіле обличчя й губу, любовно погладжуючи маленькими товстенькими долоньками по щетині й пригортаючись до грудей.
— Таточку, ти з ведмедем побився? Це він хлібець Лисичкин забрав, так? — це вже Лізонька. Лізоньці шість років, вона вже доросла…
— Ану брись, давайте за стіл, вечеряти будемо, дайте батькові вмитися.
Людмила була награно веселою й занадто метушливою.
Увечері, коли полягали спати дівчата, Сашко, погасивши нічник, теж уклався спати, Людмила сиділа на ліжку, склавши руки на колінцях, в рожевій сорочці, яку їй подарував Ваня на Восьме березня торік, от дістала, перший раз…
— Людо, прости, не можу я, піду, вирішив я, Люсю, прости.
— До неї, чи що…
— До неї, — Іван опустив голову, — прости, Люсь… прости й зрозумій. Дітей не покину, грішми, дровами, вугіллям, продуктами, всім допоможу, половина зарплати ваша, тобі й дітям, прости, Людо… не можу я так.
І пішов…
Повалилася на бік Людмила в новій рожевій сорочці, зарившись у подушку й намагаючись не вити, щоб не налякати дітей, а так хотілося завити, як вовчиці.
Заплакав Сашко, скупими хлопчачими сльозами, закусивши куточок подушки… намагаючись, щоб мамка не почула, і боячись розбудити дівчат.
Все вона, Люда, знала, все чула, та нічого не хотіла розуміти. І смішки в спину, і пересуди, і жалість баб.
З нею він, Іван, дома, дітей ростять, а те, що приписують, начебто гуляє він із Варькою Санкіною, так брешуть, пліткують.
Як годинник Іван точний, о шостій вечора дома, жодних затримок, дітей любить і виховує, уроки перевіряє, її, Людмилу, балує, як лялечку одягає.
А те, що по два комплекти дефіциту дістає, для жінки й коханки, то брешуть. У Варьки й розмір більший, і колір інший, а хоч би й шалі. У неї, Люди, сіра, а у Варьки біла…
— Ой, бабоньки, сама бачила, їдуть, у санях, він то, Іван, стоїть, за віжки тримається, править значить, а вона то, Варька, ззаду приліпилася, обійняла його, як рідного, притулилася й стоїть теж, їдуть, регочуть, заливаються.
— Та невже Іван і справді Людмилу покинув, а, бабоньки, це що ж таке… а Варька, Варька, безсоромниця.
— Від Миколи ж двох дітей має… Ой, що твориться, ой бідна Людмила…
— А Кольчині чи діти?
— Ой, що робиться, встали б старі та подивилися б, що твориться.
До магазину ввійшла Варвара, предмет обговорення місцевих кумась. Всі вмить замовкли.
— Вітаю, мені кості миєте? То я зранку думаю, щось ломить ноги, на сніг певно.
— Тьху, безсоромна, переламати б тобі твої ноги, щоб ти не швендяла по чужих чоловіках, іще совісті вистачає… зваж мені, Галино, цвяхів кілограм, а то знову забуду, старий сваритися буде.
— А чого мені соромитися, тітко Акулино, я своє повернула.
— Своооє? Та… ти ж дивись, а, от нахабниця… Дві родини зруйнувала, валандається по банях та по битовках, тьху. Надовго? Надоїсть, піде до дітей і до Людки, тьху, безсоромна.
— Та йди ти, всі йдіть… Всі знали, що до мене Іван бігає, і ти, стара, знала, ні ж, племінницю свою побігла сватати, а я… а він… він перший у мене був, ніхто мені не потрібен. Та по сіновалах, та по банях, так і до Людки вашої ми так жили, а не залізла б ти, тітко Акулино, і на мені б одружився… Так ні, підсунула свою племінницю…
От я за Миколу й вискочила, залицявся довго, добивався, все знав… А за те, що зіпсована, я йому пообіцяла дітей лише від нього народжувати, а решту сказала — покличе — піду, взимку, боса-гола, по льоду, через дітей, через матір переступлю, а піду. Що? З’їли? Судять вони мене… Ви свої життя прожили, дайте людям пожити.
У повітрі запахло загрозою, здавалося, ще трохи й накинуться баби на Варьку, відтаскають за коси смоляні, виплеснуть свої образи баб’ячі, адже в багатьох чоловіки бігали наліво.
— Відчепіться від неї… — скільки Людмила стояла й що могла почути, ніхто не знав, пройшла, гордо звівши голову, купила хліб і цукерок дітям і так само мовчки вийшла.
— Люсю, Людо, Людооо, постривай, зачекай.
Людмила зупинилася, не повертаючи голови, й стояла, слухала, не здригнувшись жодним м’язом на обличчі, не повернувшись і не удостоївши поглядом суперницю.
Дуже вже хотілося бабам, що висипали на ґанок, почути, про що говорила Варвара, та не чути…
А Людмила, вислухавши, пішла поважно, усміхаючись тихою усмішкою.
Вона наче розквітла з відходом чоловіка. Стала більше з’являтися на людях, підфарбовувати губи й записалася до хору, у неї виявився гарний, чистий голос.
Одного разу Людмилу зустрів Микола й попросився в гості.
— Чого ж не прийти, приходь у суботу. Пацану допоможеш, кабанчика хочемо заколоти, невеликого, поки відлиги нема.
Микола прийшов, Сашко спочатку відмовлявся, навіщо, мовляв, нам допомога, тим більше від… але потім відійшов… Кабанчика закололи, двері в сарайчику поправив. Людмила борщем нагодувала, пацанів звеліла покликати, Варвариних, діти то при чому. Прибігли, соромляться, але Людмила посадила за стіл, нагодувала. Страви з собою наклала. Хлопчаки пообіцяли до Лізи з Ніночкою забігати, гратися…
Микола ще пару разів приходив, а потім прийшов випивши, Людмила цього не любила, Іван не п’є без діла, лише на свято, і то міру знав.
— Людо, я що подумав, може, зійдемося? Варвара пацанів забрала, так на вихідні якщо прибіжать…
— Коль, ти хороший чоловік, і я вірю, що в тебе все добре буде, але прости… я Івана люблю, і мені нікого не треба.
— Та й я, Людо, люблю її, Варьку.
Іван, підстерігши Миколу, пообіцяв натовкти тому боки, якщо він ходитиме до його жінки. Микола, попри запальний характер і неабияку силу, битися не став, а сказав спокійно, що до жінки Іванової на кілометр не підходить. А щодо Людмили, так вона самотня пташка, хороша, гідна, він теж самотній, теж хороший чоловік. А хороше до хорошого, воно, Ваню, тягнеться…
Увечері, коли, подивившись мультики, помучивши брата, послухавши казки, дівчата нарешті полягали, Сашко з матір’ю сиділи на кухні, як колись мама це робила з батьком, і обговорювали справи на прийдешній день. У сінках щось заляпало, у двері постукали, Санько вийшов спитати, хто там, зайшов розчервонілий і збентежений.
— Мамо, там… татко…
— Ннну… хай заходить…
— Мамо, він тебе кличе.
Уранці все село знову гуділо, Іван в родину повернувся, і Варька, Варька то зі своїм їдуть у санях. Він, Микола то, стоїть, шапку заломив на одне вухо, віжки в руках, а вона то, Варька, притулилася, як до рідного… стоїть позаду й тихо так усміхається.
— Ти прости мене, Людо, пожив ці три місяці без вас, як уві сні, як у тумані, не можу, нема сил без вас, дихати нічим. Прости й повір, ніколи, ні на одну більше не гляну, ніколи не покину ні тебе, ні дітей, прости, Людо…
— Та що вже, Ваню, бог простить… А я то й поготів… Це, Ваню, випробування таке… Життєве, хто пройде все, витримає, видержить, тому й щастя буде.
— Так, Людмило, випробування.
Слово своє Іван дотримав, треба, треба було йому з Варварою ось так, пліч-о-пліч, пожити значить, щоб зрозуміти, правильно він тоді зробив, що одружився з Людмилою.
Ой, баби то судачили, плювалися, казали, що вони ніколи й нізащо не простили б.
— Мовчіть, от будете на їхніх місцях, тоді й будете горлопанити. Не простили б вони, зваж мені, Галю, цих чортових цвяхів, а інакше мене точно старий з дому вижене на старості літ.
А в Миколи з Варварою через пару років дівчинка народилася, красива, вилита Колина мати…
