Я рідко відвідую супермаркети, особливо напередодні свят, коли юрба людей нагадує розбурханий мурашник, а візки ледь роз’їжджають між рядами. Але цього разу вибору просто не було. Моєму племіннику був потрібний подарунок, а я згадав про це практично напередодні Нового року.
Уявіть: стою я у черзі до каси, візок завантажений під верх. Телефон не замовкає, сестра контролює кожну дрібницю: чи не забув я купити мандаринів, чи достатньо цукерок для дітей. “Так, купив. Так, добре”, — відповідаю автоматично, навіть не вслухаючись. І раптом відчуваю, як телефон вислизнув із руки. “Ну все, зараз скло буде по всій підлозі”, — промелькнуло у мене в голові.
Але ні. Чиясь долоня спритно підхопила мій телефон ще в польоті. Я обернувся й зустрів погляд жінки. Вона була старшою за мене, з м’яким і водночас виразним обличчям. Її очі випромінювали якесь особливе тепло. У ту мить все навколо ніби зупинилося.
— Тримайте, — промовила вона, простягаючи телефон.
“Оце так і зустрів Новий рік”, — подумав я, розглядаючи її.
Я завмер і дивився на неї, немов хлопчик, що побачив чарівницю. Думки миттєво перенесли мене у дитинство. Я згадав шкільні роки. На зведеному уроці фізкультури з паралельним класом ми з хлопцями грали у футбол. Під час гри я різко впав та вдарився спиною. Це був край поля, де дівчата стрибали у довжину. Досі не пам’ятаю деталей, але коли я відкрив очі, надо мною стояла вона, Янка з іншого класу. Інші дівчата та вчитель почали підходити та питати, як я, але я не бажав бачити нікого, крім неї. Яна з подругою відвела мене у медпункт, і з того часу почалася наша дружба.
І ось тепер, немов школяр, я стояв у магазині й дивився на жінку, що простягла мені телефон. Після хвилини мовчання вона перепитала:
— Ну, ваш апарат, беріть.
Я подякував, але, як належить, пішов розраховуватися. Чесно кажучи, я б залишив цю зустріч у минулому, якби не одна думка, що засіла в голові: “А чому б не спробувати?” На виході я зупинився й вирішив зачекати на неї.
— Давайте познайомимося, — почав я, коли вона вийшла. — Дмитро.
— Пипа, — відповіла вона несподівано.
“Пипа? Хто так себе називає?” — подумав я, але усміхнувся. Її голос був лагідним, з відтінком сором’язливості.
Я записав її номер, а потім стисло попрощався. “Що ж, спробую зателефонувати пізніше”, — подумав я, відходячи.
Вдома, ввечері, я не міг позбутися думок про цю жінку. “Звідки в неї це сяйво? Чому я про неї думаю?” Я вагався, але потім вирішив: “Ну що, Дмитре, а чому б і ні?” Хоча вона й нагадала мені давню зустріч з Яною, але то все в минулому. Після кількох хвилин роздумів я все ж наважився.
— Ало, це Діма, — сказав я, коли вона підняла слухавку. — Хотів подякувати за телефон… і, можна, зайти до вас?
Я відчув, як вона трохи збентежилась, адже запросити до себе незнайомця — не кожен на це наважиться. Після п’яти хвилин розмови вона все ж погодилася. Вже вимкнувши телефон, я згадав, що обіцяв забрати Арчі, собаку сестри. Що ж, це буде не зовсім звичайний візит.
Коли я підійшов до її дверей, всередині все стислося. А раптом вона передумає? А раптом подумає, що це занадто?
Двері відчинилися, і я побачив її — у білому халаті, з трохи розкуйовдженим волоссям, у в’язаних шкарпетках. На мить мені стало ніяково: вона виглядала так затишно у своїй простоті, а я стояв із псом і пакетом їжі.
— Пробачте, це Арчі, — сказав я, тримаючи собаку, що ринув уперед. — Він дуже чемний!
Вона завмерла, оглядаючи нас обох, а потім запитала:
— А де дружина?
Це питання я чув не раз, але цього разу воно вразило мене.
— Немає дружини. Давно вже.
Ми увійшли в її квартиру, і одразу відчувся запах тепла й затишку. Я поставив пакет із продуктами, а Арчі одразу ліг біля батареї.
— Ви… прекрасна, — вимовив я, дивлячись їй у вічі.
Чесно кажучи, я не був упевнений, чи вона повірить. Але для мене це було щиро: вона мала особливу красу, не зовнішню, а ту, що змушує серце стискатися й думати: “А раптом це та сама?”
Ми сиділи за столом, сміялися, говорили про життя. Вона розповідала про свій Новий рік, який уперше проводила одна, і як було важливо, що хтось поруч. А я ловив себе на думці, що, можливо, її самотність — це подарунок для мене.
Потім вона зізналася, що не раз бачила мене раніше в супермаркеті. Завжди такого ж розгубленого. Вона розповіла, що одного разу бачила, як я забув шапку на прилавку, вибираючи бритву. Жінка хотіла мені її повернути, але побачила мою сестру й подумала, що це дружина і ми самі розберемося.
Коли годинник пробив північ, я зрозумів: у цьому вечорі є щось чарівне. Щось, що не трапляється кожного дня. І навіть якщо цей вечір залишиться лише спогадом, я завжди буду вдячний за нього.
Повертаючись додому, я думав про те, як змінилися мої плани. Мені завжди здавалося, що я ще молодий, що попереду ще багато часу. Але тепер я розумів: можливо, вона — це та сама “остання електричка”, яку я мало не пропустив. Коли ми прощалися біля дверей, у мене само собою вирвалося:
— Можливо, ти моя остання електричка.
Жінка зніяковіла, опустила погляд і тихо відповіла:
— Добре, що не назвав потягом чи трамваєм. Можливо, треба було тролейбусом…
Вона розвивала думку, але коли знову подивилася на мене, то зупинилася. Знову зніяковіла, її щоки порожовіли, і вона додала:
— Можливо, і ти моя остання електричка, але подивимося, як буде далі.
Ми розійшлися, але думки про неї не давали мені спокою. У свої 48 років мені так бракувало домашнього затишку та рідної людини поруч. Сподіваюся, у нас усе буде добре.
Я зрозумів, що іноді життя дає шанс, і потрібно лише наважитися ним скористатися. І я вирішив: я не дозволю цій жінці залишитися просто випадковою зустріччю. Історія тільки починається, але в моєму серці вже є впевненість: цей Новий рік стане початком чогось справжнього.
