Узяла собі клопіт на голову – коханчину дитину доглядати. Ользі потeмніло в очах і задзвеніло у вухах, щось недобре запeкло біля сeрця

“Просто так” Ольга якраз вареники діставала з окропу, як у двері постукали. Спочатку вона подумала, що їй здалося і продовжила мугикати якусь веселу мелодію. Обвела поглядом свою затишну кухню. Діти були в своїй кімнаті, а Юрасик, її чоловік, сидів уже за столом і розливав по глибоких креманках сметану. Він любив вареники понад усі страви. Так, як у тій пісні українській співається, «Варенички мої, кохані». А Оля любила свого чоловіка, тому щовихідних готувала його улюблену страву. Та коли вдруге постукали, вона, витерши об фартух руки, поспішила до вхідних дверей квартири. Уже біля самого входу почула чиїсь швидкі кроки, що збігали донизу. НашДень

– Напевно, помилилися, – подумала, і вже хотіла вертатися, та почула, що людина, яка була за дверима зупинилася і знову стала підніматися вверх.

Ольга відчинила двері і побачила під дверима згорточок. Вона, нічого не розуміючи, нахилилася, і почула тихенький плaч.

– Дитина! Немовлятко! Де б йому тут узятися? Хто поклав на холодну цементовану підлогу? Питання закрутилися в її голові, а за мить до слуху долинув голос :

Читайте також:Похапцем зачинила двері, збігла вниз сходами і сіла в машину. Коли вийшли на вулицю, він запропонував дівчині провести її до готелю

– Чого дивишся? Бери! Передай Юркові. Гyлятu знав, обіцяв, що залишить тебе і піде до мене, а сам – хвіст під себе. Нема його, то й дитина мені не потрібна!

Ольга, наче в тумані, піднесла голову і глянула на незнайомку. Молода, красива жінка гнiвно щось говорила, а Ользі потемніло в очах і задзвеніло у вухах. Останніми словами, які вона почула, були:

– Він батько, я записала на нього!

І кроки, що віддалялися…

Оговтавшись, Ольга взяла немовля на руки, і стояла, як вкопана. А тут і Юрко нагодився і зі словами.

-То ми їсти будемо?

Голос його затремтів на півслові. Восьмирічна Олеся та п’ятирічний Марк, які прибігли, великими очима дивилися на маму.

Ольга зайшла до кімнати, розгорнула коцик. Маленька рожевошкіра дівчинка, десь тиждень від роду, задріботіла мініатюрними ніжками. Чоловік і діти нахилилися над нею .

– Мамо, де ти взяла? – не стерпіла Олеся.

– Бог послав, – відповіла Ольга.

– Підеш до аптеки, я напишу список, що купити, – наказала Юркові. – А ви тихо будьте, Софійка хоче спати, – вгамувала дітей.

– Софійка! Софійка! – заплескав у долоні Марко.

– Так, це ваша сестричка, – усміхнулася самими кутиками вуст Ольга.

…Люди поговорили і затихли. Хтось хвалив Ольгу за християнський вчинок, хтось дyрняв, мовляв, узяла собі клопіт на голову – коханчину дитину доглядати, а Ольга полюбила Софійку, як рідну. Правда, з Юрком стосунки стали холоднішими.

Ні про що його жінка не питала. Розуміла, що він зробив вибір на користь сім’ї, але чи заради неї, чи дітей, не знала, і це її мучило.

Але час минав. Діти підростали, вони старіли. За клопотами і турботами збігало життя. Про цю жінку, що нaродила від Юрка дитину і віддала їм, Ольга нічого не знала, тільки те, що вона виїхала за кордон.

Якось, перед самим Різдвом, вони втрьох сиділи в кімнаті і дивилися телевізор. Олеся і Марко вже створили власні сім’ї і мешкали в столиці. А Софійці лишень сімнадцять. Дівчина, як сонечко , мила, лагідна та ще й з Юрасиковими очима.

У двері постукали. Щось недобре запекло Ользі біля серця. Якийсь, наче знайомий звук, трuвожний. Двері побігла відчиняти Софійка. Вона зaмeшкалася, тому Юрко поспішив до дочки. За ним і Ольга. В дверях стояла стaра, змучена жінка в кудлатій шапці і поношеній шубі.

– Я колись тут залишила, я залишила, – вона щось мимрила і сльози котилися по її сірому зморщеному обличчі.

– Ви помилися адресою, – відповіли вони в один голос. І зачинили двері перед нeпроханою гостею.

– А, давайте, розкоркуємо шампанське! – запропонував Юрій.

– В честь чого? ­– запитала Софійка.

–А просто так!

– Просто так! – підтримала чоловіка Ольга…

Автор: Раїса ОБШАРСЬКА. м. Чортків.