Ніколи не думала, що життя може стати таким заплутаним та несправедливим. Але ось переді мною стоїть орхідея — його “подарунок”. Якось дивно бачити ці квіти у день нашої річниці, коли ми вже кілька тижнів не говоримо. Ще й думка промайнула: навіщо взагалі були ці квіти? Ну залишив їх на столі, навіть не сказав ані слова. Мабуть, таким чином намагався вичавити з себе останню краплю “турботи” чи, скоріше, підкреслити своє бездоганне “я”.
Цікаво, він думає, що ця квітка може щось змінити? Ха! Смішно. Я навіть не знаю, чого чекати далі. Ми не спілкуємося з ним і частина моїх речей вже перекочувала в іншу квартиру. Ну а що? Я, виявляється, “така жінка, якій завжди всього мало”, а він — ідеал чоловіка, якого я просто не ціную. Сказав мені це, коли ми востаннє розмовляли. І це не просто слова — це вирок нашому подружжю.
— Марічко, ти завжди чогось неземного хочеш! Ти завжди незадоволена! — кричав він тоді, коли я лише натякнула, що нам треба поговорити про наші проблеми.
А які у нас проблеми? Ой, та які там проблеми, у нас справжнісінький серіал! І проблема не в тому, що я, як він думає, маю когось на стороні, бо, на його думку, жінка не може просто так бути нещасною. Проблема у тому, що він абсолютно не бачить моїх потреб, а себе вважає центром всесвіту.
— Орхідею на річницю приніс, який молодець, — бурмочу собі під ніс, дивлячись на квітку. Схоже, він справді думає, що ця показна великодушність — жест примирення.
Та яке примирення? Я його вже бачу. Він зайде увечері додому, кине погляд на цю нещасну квітку, яку я, звісно, навіть пальцем не рухну, і демонстративно викине її у смітник. Ще й додасть, кривлячи губи:
— Бачиш? Я дарую квіти, а тобі все не так! Знову не догодив! Немає сенсу навіть намагатися.
Я майже чую ці слова у голові. Мені навіть вже не боляче, скоріше, смішно. Кілька років тому, я б, напевно, розплакалася від такого жесту. А зараз? Мені байдуже. Байдуже, бо у мені не залишилося місця для болю чи образ. Тільки порожнеча.
Мене дратують всі ці намагання “видатись хорошою” у його власних очах. Він дійсно думає, що, даруючи квіти після сварки, він підіймається на якусь висоту над ситуацією, де вже ніхто йому не може докоряти. Я такий подарунок називаю “віником”. Бо що означають квіти, коли вони не йдуть від серця? Це спосіб втекти від відповідальності, спосіб помиритися без осмислення своїх помилок.
Ось, наприклад, моя подруга, Оксана, розповідала мені, як її чоловік приносив їй букети після кожної сварки. І що? Нічого. Жодна з цих квіток не вирішила їхніх проблем. Вони розлучилися через рік. Бо квіти — це лише прикриття. І я вже бачу це у нашому випадку.
Дивно, як легко можна перейти межу, коли ти починаєш зневажати людину, з якою жив стільки років. Зневажати за ті вчинки, які колись вважав милими, за ті слова, які раніше звучали ніжно. Тепер все звучить по-іншому. Я дивлюся на нього і бачу не того, кого колись любила, а чужу людину. І це боляче. А може, навіть не боляче. Може, я просто вже нічого не відчуваю до нього.
— Маріє, — він все ж повернувся додому раніше, ніж я думала, і стояв у дверях, дивлячись на орхідею. Я навіть не підняла голову. Нехай. Нехай подумає, що я не почула. Йому ж так простіше буде викинути ту квітку та піти далі.
Але він мовчав. Я відчула його присутність за спиною, як він наближається й сідає поруч, обережно кладе руку на стіл. Я повільно повертаю голову. Його очі… Вперше за довгий час, я побачила у них не злість, не байдужість, а якусь приглушену печаль.
— Маріє, — тихо промовив він, — я втомився удавати, що у нас все гаразд. Я втомився від своїх претензій та твоїх. Від цього мовчання.
Я кліпнула, не вірячи своїм вухам. Він ніколи не говорив подібних слів. Завжди був переконаний, що у всьому винна я.
— Що ти хочеш цим сказати? — нарешті спромоглася я видихнути.
— Ми втратили одне одного, правда ж? І я винен у цьому не менше, ніж ти. Я… я не знаю, як все виправити. Але знаю одне, я хочу спробувати. Я дійсно хочу, щоб ми поговорили, без докорів, без сварок. Просто поговорили, як колись.
Я відчула, як всередині щось стислося. Це було так несподівано. Не квітка, не чергова демонстрація ідеальності, а справжні слова. Слова, яких я чекала всі ці роки. Мовчання висіло у повітрі, а я все ще не могла повірити, що це відбувається. Можливо, це був останній шанс. Можливо, ми вже пройшли точку неповернення. Але щось всередині підказувало: нічого все одно з цього не вийде, занадто багато всього наговорили одне одному та знецінили наші стосунки.
