В Тетянин день була їхня остання зустріч, вони розпрощалися назавжди. Для творчої наснаги, сказав, потрібна новизна, нове захоплення. От він і зустрів молодість, нову аспірантку

Тетяна чекала… Що чи кого сама не знала, але добре відала, що чекає. Зиму? Зима тюпала поряд. То снігом замете, то кришталем дощу сипне. Щедро білила все навколо, а то й чорнила калюжами. Ні, не зиму чекала жінка.

Весну? Сонце зазирало інколи у вікно, і, здавалося, по-весняному вже. Хоч жінка й раділа такій погоді, не весну вона чекала. Та й любила Тетяна осінь. Це її пора. Листопад золотавий її талісман. Саме тут її творча щоденність найвища. Осінь, разом з душею жінки, виплакувала все наболіле, непереможене, стерпіле, нездійснене…

Що ж чекала? Ця думка не давала спокою жінці. Стояла біля вікна і чекала. Думала, думала, ловила думки, зупиняла їх миттєвість, перебирала … але так і не знаходила підказки.

Присіла до столу. Затишно було тут. У вазі стояли квіти. Духмяні троянди, трішки прив’ялі, але такі рідні. Забігала дочка, занесла кілька гілочок на Тетянин день. Каже, от і зустрічай своє свято з квітами. Тетяна посміхнулася. Вона давно вже не зустрічає цей день, ще з тих пір… коли… Коли її зрадили.

Це ж 15 років потому. «Ой!» Думка лунко задзвеніла в голові. «Та вона ж чекає дзвінка. Ось що сьогодні тривожило її». Нещодавно в новинах прочитала про всеукраїнську науково-практичну конференцію щодо нових інформаційних технологій в освіті. Вчиталася. Серед організаторів знайоме прізвище. Отже повернувся, знову тут, недалеко.

Але ж… саме в Тетянин день була остання зустріч, вони розпрощалися назавжди. І поруч не стало колеги, друга… коханого. Для творчої наснаги, сказав, потрібна новизна, нове захоплення. От він і зустрів молодість, нову аспірантку. Скільки радості, натхнення приносила йому ця молода особа.

– Ти не уявляєш, Тачо, – так називав Тетяну, – це ж диво щодень. Вихлюпується така сила енергії, запал працьовитості, що сам дивуюся. Це справжня любов, яку мені не відкинути.

Він ще довго і захоплено розповідав, але Тетяна вже не чула. Серце стискало тугою, розгубленість заважала сприймати слова, жінка ледве стримувала сльози. Врешті попросила: «Я піду». Квіти залишилися лежати на столику, вони були не для Тетяни.

– Добре, йди, ми ще поговоримо, адже ми друзі? – перепитав.

– Друзі, – стиха мовила.

– Я не проведу тебе, вибач, бо ми зустрічаємось з Сонею, ось-ось підійде.

Тетяна важко відчиняла двері з кафе, а вони не відчинялися, ніби не відпускали її. «Вийти, швидше, вийти». Думки підганяли, пришвидшували рухи. Хтось допоміг, двері легко відсунулися. Перед жінкою стояла чорноока і красива дівчина.

– Прошу, – посміхнулася.

– Дякую Вам, – тихо промовила Тетяна. Справді гарна і це для неї квіти, миттєва думка кольнула серце.

Як же ж боляче було жінці. Покинута, відкинута, зневажена. 15 Тетяниних днів, 15 років згадувала цей душевний спопеляючий біль. Здавалося, що він так і не зменшився. То чому ж вона сьогодні чекає дзвінка, чому ? Та й Тетянин день давно минув.

Сіла до столу, відкрила ноутбук і полилися слова:

Не прийдеш ти сьогодні, я знаю.
За вікном ще захмарений лютий
Гнівно сніг до землі притискає,
Залишивши сліди не обуті.

Не прийдеш, то чому ж я чекаю.
Перемерзлі минувши калюжі
Вітер подихом тіні рівняє,
Так, неначе, він сонце подужав.

Не прийдеш, достеменно я знаю.
Затопталися наші стежини.
Я самотньо вже їх не здолаю,
Зледеніли, неначе вершини.

Не прийдеш! З далини небокраю
Поміж нами вже обрій стіною.
Я думками тебе зустрічаю
І думками прощаюсь з тобою.

Засніжилося знову набіло,
В крок останній зима підтягнулась.
І чекання в літах відзоріло…
Не прийдеш… наша зустріч минулась.

Минулась… таки минулася. Чому ж так пече серце… і чекає. Ні, вона не буде чекати. Не буде!
Дзвінок перервав думки жінки. Тетяна кинулась до телефону.

– Невже! – видихнула.

– Мамо, це я, – доччин голос зупинив Тетяну на мить.

– Доню! Я так рада тобі.

Так, Тетяна справді була рада дзвінку, врешті зрозумівши, що зателефонувати мав не він, а рідна, близька, любляча людина.

– Мамо, завтра чекай нас у гості, можна?

– Звичайно, чекаю, приготую ваші улюблені пироги, приходьте.

– До зустрічі, мамо.

– Я чекатиму вас, мої хороші.

Чекатиме, бо тепер Тетяна знала що і кого потрібно чекати. Думки полегшено зітхнули, нарешті, все на місці, а то стомилися в чеканні. Ось так час знову перевірив пам’ять. Мабуть, востаннє. Тетяна присіла до столу, пригорнула квіти, такі рідні і запашні. Адже в житті стільки хорошого, близького, радісного. «Дякую, доню, що поруч» – прошептала. Краплина сльозинки зі щоки жінки впала на пелюстку. Теж, може, остання.

Автор – Тетяна Луківська, спеціально для сайту osoblyva

Фото ілюстративне, з вільних джерел

ПЕРЕДРУК ЗАБОРОНЕНО!