Тетяна чекала… Що чи кого сама не знала, але добре відала, що чекає. Зиму? Зима тюпала поряд. То снігом замете, то кришталем дощу сипне. Щедро білила все навколо, а то й чорнила калюжами. Ні, не зиму чекала жінка.
Весну? Сонце зазирало інколи у вікно, і, здавалося, по-весняному вже. Хоч жінка й раділа такій погоді, не весну вона чекала. Та й любила Тетяна осінь. Це її пора. Листопад золотавий її талісман. Саме тут її творча щоденність найвища. Осінь, разом з душею жінки, виплакувала все наболіле, непереможене, стерпіле, нездійснене…
Що ж чекала? Ця думка не давала спокою жінці. Стояла біля вікна і чекала. Думала, думала, ловила думки, зупиняла їх миттєвість, перебирала … але так і не знаходила підказки.
Присіла до столу. Затишно було тут. У вазі стояли квіти. Духмяні троянди, трішки прив’ялі, але такі рідні. Забігала дочка, занесла кілька гілочок на Тетянин день. Каже, от і зустрічай своє свято з квітами. Тетяна посміхнулася. Вона давно вже не зустрічає цей день, ще з тих пір… коли… Коли її зрадили.
Це ж 15 років потому. «Ой!» Думка лунко задзвеніла в голові. «Та вона ж чекає дзвінка. Ось що сьогодні тривожило її». Нещодавно в новинах прочитала про всеукраїнську науково-практичну конференцію щодо нових інформаційних технологій в освіті. Вчиталася. Серед організаторів знайоме прізвище. Отже повернувся, знову тут, недалеко.
Але ж… саме в Тетянин день була остання зустріч, вони розпрощалися назавжди. І поруч не стало колеги, друга… коханого. Для творчої наснаги, сказав, потрібна новизна, нове захоплення. От він і зустрів молодість, нову аспірантку. Скільки радості, натхнення приносила йому ця молода особа.
– Ти не уявляєш, Тачо, – так називав Тетяну, – це ж диво щодень. Вихлюпується така сила енергії, запал працьовитості, що сам дивуюся. Це справжня любов, яку мені не відкинути.
Він ще довго і захоплено розповідав, але Тетяна вже не чула. Серце стискало тугою, розгубленість заважала сприймати слова, жінка ледве стримувала сльози. Врешті попросила: «Я піду». Квіти залишилися лежати на столику, вони були не для Тетяни.
– Добре, йди, ми ще поговоримо, адже ми друзі? – перепитав.
– Друзі, – стиха мовила.
– Я не проведу тебе, вибач, бо ми зустрічаємось з Сонею, ось-ось підійде.
Тетяна важко відчиняла двері з кафе, а вони не відчинялися, ніби не відпускали її. «Вийти, швидше, вийти». Думки підганяли, пришвидшували рухи. Хтось допоміг, двері легко відсунулися. Перед жінкою стояла чорноока і красива дівчина.
– Прошу, – посміхнулася.
– Дякую Вам, – тихо промовила Тетяна. Справді гарна і це для неї квіти, миттєва думка кольнула серце.
Як же ж боляче було жінці. Покинута, відкинута, зневажена. 15 Тетяниних днів, 15 років згадувала цей душевний спопеляючий біль. Здавалося, що він так і не зменшився. То чому ж вона сьогодні чекає дзвінка, чому ? Та й Тетянин день давно минув.
Сіла до столу, відкрила ноутбук і полилися слова:
Не прийдеш ти сьогодні, я знаю.
За вікном ще захмарений лютий
Гнівно сніг до землі притискає,
Залишивши сліди не обуті.
Не прийдеш, то чому ж я чекаю.
Перемерзлі минувши калюжі
Вітер подихом тіні рівняє,
Так, неначе, він сонце подужав.
Не прийдеш, достеменно я знаю.
Затопталися наші стежини.
Я самотньо вже їх не здолаю,
Зледеніли, неначе вершини.
Не прийдеш! З далини небокраю
Поміж нами вже обрій стіною.
Я думками тебе зустрічаю
І думками прощаюсь з тобою.
Засніжилося знову набіло,
В крок останній зима підтягнулась.
І чекання в літах відзоріло…
Не прийдеш… наша зустріч минулась.
Минулась… таки минулася. Чому ж так пече серце… і чекає. Ні, вона не буде чекати. Не буде!
Дзвінок перервав думки жінки. Тетяна кинулась до телефону.
– Невже! – видихнула.
– Мамо, це я, – доччин голос зупинив Тетяну на мить.
– Доню! Я так рада тобі.
Так, Тетяна справді була рада дзвінку, врешті зрозумівши, що зателефонувати мав не він, а рідна, близька, любляча людина.
– Мамо, завтра чекай нас у гості, можна?
– Звичайно, чекаю, приготую ваші улюблені пироги, приходьте.
– До зустрічі, мамо.
– Я чекатиму вас, мої хороші.
Чекатиме, бо тепер Тетяна знала що і кого потрібно чекати. Думки полегшено зітхнули, нарешті, все на місці, а то стомилися в чеканні. Ось так час знову перевірив пам’ять. Мабуть, востаннє. Тетяна присіла до столу, пригорнула квіти, такі рідні і запашні. Адже в житті стільки хорошого, близького, радісного. «Дякую, доню, що поруч» – прошептала. Краплина сльозинки зі щоки жінки впала на пелюстку. Теж, може, остання.
Автор – Тетяна Луківська, спеціально для сайту osoblyva
Фото ілюстративне, з вільних джерел
ПЕРЕДРУК ЗАБОРОНЕНО!
