У мальовничому містечку, де старі церкви дзвонами розповідають історії минулого, а гори обіймають горизонт, жили Василь і Галина.
Василь, високий чоловік із міцними руками, які пам’ятали важку працю на фабриці, тепер насолоджувався пенсією, доглядаючи пасіку та сад.
Йому було шістдесят п’ять, але енергії вистачало на все. Галина, на рік молодша, з теплим усмішкою та швидкими рухами, все життя викладала українську мову в місцевій школі.
Тепер вона пекла хліб, варила варення і шила ковдри для онуків. Їхній будинок – двоповерховий, з дерев’яними вікнами та великим ганком – стояв на вулиці Шевченка.
Поруч – п’ять гектарів землі, успадкованої від батьків Василя, де росли пшениця, картопля та соняхи. Це було їхнє королівство, наповнене спогадами про дитячий сміх і сімейні свята.
У них було троє дітей. Старший, Петро, тридцяти восьми років, жив у Львові. Він був інженером у великій компанії, мав дружину Оксану, вчительку, і двох синів – Андрія сім років та Михайлика п’ять.
Петро був практичний, завжди планував наперед. “Тату, життя непередбачуване, – казав він часто. – Треба про спадщину подумати.”
Середня, Марія, тридцяти п’яти, оселилася в Києві. Вона мала маленьку крамничку, чоловіка Андрія, програміста, і доньку Софію, три роки.
Марія була емоційна: “Мамо, я хочу, щоб мої діти знали цю землю, як ми.” Молодший, Іван, двадцяти восьми, ще вчився в університеті на економіста.
Він мав подругу Юлію, студентку, і мріяв про власний бізнес. “Батьки, я міг би тут ферму зробити, – говорив він. – Допомагав би вам.”
Останнім часом розмови про майно почастішали. Під час великоднього візиту Петро сказав: “Тату, мамо, ви не вічні. Будинок великий, земля добра. Давайте розділимо, щоб не було суперечок.”
Марія підтримала: “Так, я б взяла частину поля для дачі. Діти б гралися.” Іван додав: “А я – будинок, щоб жити з вами.”
Василь і Галина усміхалися, але в душі непокоїлися. “Вони хочуть все зараз, – шепотів Василь увечері. – А ми що, на вулицю?” Галина зітхала: “Вони наші діти, Василю. Але майно – наше життя. Ми його своїм потом заробили.”
Так появився план. Одного дощового вечора, коли блискавки розтинали небо, Василь сів за стіл з блокнотом.
“Галю, послухай мою ідею, – сказав він, наливаючи чай. – Ми зробимо фіктивний заповіт. Покажемо дітям, що все віддаємо їм. Вони заспокояться, перестануть тиснути.
А насправді перепишемо майно на фірму, де ми власники. Нотаріус Степан допоможе – він мій шкільний друг.”
Галина замислилася, дивлячись на полум’я в печі. “А якщо дізнаються? – запитала вона. – Петро розумний, перевірить.”
Василь усміхнувся: “Тому й хитро. Фірма буде анонімна, зареєстрована на мене через підставну особу. Заповіт – для шоу. Вони подумають, що все їхнє, і будуть щасливі. А ми при майні.”
Вони обговорювали деталі тижнями. “Треба запросити їх на сімейну вечерю, – пропонувала Галина. – Зробимо свято, оголосимо. Вони повірять, бо побачать наші емоції.”
Василь кивав: “Так, і скажемо: ‘Діти, ми вас любимо, тому все ваше після нас.’ Але в заповіті додамо умови – щоб не могли продати одразу.” Галина сміялася: “Ти хитрий, Василю. Але чи не гріх це?” Він відповідав: “Не гріх, якщо для добра. Діти матимуть ілюзію, ми – спокій.”
Нарешті, план був готовий. Вони пішли до Степана. У кабінеті нотаріуса, де пахло папером і чорнилом, Степан усміхнувся: “Василю, старий друже, що це за авантюра? Фіктивний заповіт? Добре, зроблю. Але будьте обережні.”
Василь підписав: “Дякую, Степане. Це для дітей.” Галина додала: “Щоб не сварилися.”
Вечеря була призначена на неділю. Галина готувала з ранку: спекла пиріг з яблуками, зварила борщ з пампушками, насмажила котлет.
Василь прикрасив стіл квітами з саду. “Галю, все буде ідеально, – сказав він. – Головне – грати роль.” Вона кивнула: “Так, Василю. Будемо щирими.”
Діти приїхали. Петро з родиною: “Мамо, пахне чудово! – вигукнула Оксана. – Діти, вітайтеся з дідусем!” Андрійко обійняв Василя: “Діду, а бджоли кусаються?” Михайлик ховався за мамою.
Марія прибула з донькою: “Тату, мамо, як я рада! Софіє, скажи ‘привіт’.” Іван з Юлією: “Батьки, ми привезли бутилочку. Що святкуємо?”
За столом панувала весела атмосфера. “Розповідайте, як справи? – запитала Галина. – Петре, як робота?”
Петро відповів: “Добре, мамо. Компанія росте. Але Львів – дороге місто. Думаємо про переїзд ближче.”
Марія додала: “У мене крамниця процвітає. Але хочу розширитися, може, на землі щось побудувати.”
Іван сміявся: “Я іспити склав. Юлія, розкажи про свій проект.” Юлія: “Я вивчаю маркетинг. Мрію про власну фірму.”
Після десерту Василь встав. “Діти, увага! – сказав він серйозно. – Ми з мамою вирішили. Ми старіємо, і хочемо, щоб ви були спокійні. Ось заповіт: все майно – будинок, земля – ділиться порівну між вами трьома після нашого відходу. Підписаний нотаріусом.” Він простягнув папір.
Діти завмерли. Петро прочитав: “Тату… це… неймовірно! Дякуємо! Я не знав, що ви готові.” Марія заплакала: “Мамо, ви найкращі! Я так боялася, що втратите все.”
Іван обійняв батьків: “Ви мої герої. Тепер я можу планувати майбутнє.” Оксана додала: “Це мудро. Діти, скажіть дякую!” Андрійко: “Дякую, діду!”
Галина усміхнулася крізь сльози: “Ми для вас все. Тільки обіцяйте доглядати один за одним.” Вони пообіцяли. Вечір закінчився піснями та сміхом. Коли діти поїхали, Василь сказав: “Спрацювало, Галю! Вони щасливі.” Вона кивнула: “Так, але тепер справжня частина.”
Наступного тижня вони завершили план. Степан зареєстрував фірму “Карпатські Наділи”, де Василь був єдиним власником через номінального директора.
Майно переписали. “Готово, – сказав Степан. – Ніхто не дізнається, якщо не шукати глибоко.” Василь: “Дякую. Ми вільні.”
Місяці минали спокійно. Діти дзвонили частіше. Петро: “Тату, може, ремонтувати дах? Будинок наш, треба дбати.”
Марія: “Мамо, давайте посадимо нові сорти яблунь.” Іван: “Батьки, я приїду на вихідні, допоможу з пасікою.” Батьки раділи, але тримали таємницю.
Але таємниці мають властивість вилазити. Одного сонячного дня Петро вирішив перевірити. Він пішов до реєстру майна.
“Що? – вигукнув він удома. – Фірма володіє всім? Заповіт – фальшивка!” Він подзвонив Марії: “Сестро, батьки нас обдурили!” Марія: “Не може бути! Я їду.” Іван: “Я не вірю.”
Вони приїхали разом. Василь відкрив двері: “Діти, що сталося?” Петро штовхнув папери: “Ось! Фірма ‘Карпатські Наділи’ – власник. Ви показали фальшивий заповіт!”
Галина зблідла: “Петре, сядь. Ми пояснимо.” Василь: “Ми хотіли захистити вас. Податки, ризики… Фірма – для безпеки.
Майно все одно ваше.” Марія кричала: “Захистити? Ви збрехали! Ми вірили вам!” Іван: “Це зрада. Як ви могли?”
Суперечка тривала годинами. “Ви втратили нашу довіру! – сказав Петро. – Ми йдемо до суду.” Марія: “Я не хочу вас бачити.”
Іван: “Прощавайте.” Вони поїхали, лишивши батьків у розпачі.
Василь і Галина сиділи на ганку. “Що ми наробили? – плакала Галина. – План спрацював, але діти…” Василь: “Ми помилилися. Треба виправляти.”
Суд тривав місяці. Діти програли – план був законний. Але рани не загоїлися. Петро дзвонив рідко: “Тату, як здоров’я?” Марія надсилала фото онуків. Іван мовчав.
Роки минали. Василь захворів, Галина доглядала. Одного дня двері відчинилися – діти прийшли. “Батьки, – сказав Петро. – Ми пробачаємо. Життя коротке.” Марія: “Ми любимо вас.” Іван: “Давайте почнемо заново.”
Довіра поверталася поволі, через розмови та час. Але урок залишився: хитрість може зберегти майно, але втратить серця.
Одного разу, на Різдво, двері відчинилися. Увійшли всі троє з родинами. “Батьки, – сказав Петро. – Ми довго думали. Ви помилилися, але ми вас любимо. Давайте почнемо заново.”
Галина заплакала: “Діти!” Василь обійняв: “Вибачте нас.”
Валентина Довга
