Ми з молодшою доньою Тонечкою гуляли, чимось займалися вдома. Прийшла зі школи Варвара, трохи пізніше з саду дві середні. Все було як завжди. До вечора дівчата чомусь посварилися, розкричалися, я «гаркнула», щоб заспокоїлися. Загалом, звичайна історія.
Повернувся з роботи чоловік, всіх помирив, обігрів (це він вміє). Дівчата розповіли йому свої маленькі біди, образи. І все відразу забулося. І знову любов, сміх, ігри. Тільки старша, Варюша, була весь час якась дуже сумна. Дивилася на мене своїми сумними очима і наче щось хотіла сказати. «Варя, ти хочеш зі мною поговорити?» – запитала я. «Так, мамо!» Ми закрилися в кімнаті. Сидимо – мовчимо. Тільки бачу, очі її наповнюються сльозами.
«Ну, говори, доню, не мовчи.» І Варя заговорила:
«Мамо, ти знаєш, я дуже тебе люблю. Але ось зараз ти була не права. Адже я можу сказати, що ти була не права?» – «Можеш, Варю!» «Ми з дівчатками посварилися, ти сказала, щоб ми «швидко припинили і пішли з кухні, і навіть не запитала, що трапилося. А я просила їх, щоб ми разом тобі допомогли, прибратися. А вони розбалувалися. Я так засмутилася! І так хотіла, щоб ти мене обняла! А ти розсердилася».
Я притиснула до себе дочку. «Пробач мене, Варечко!» А вона все говорила. Говорила. Те, що я ніколи не знала. Про що просто не думала. Хоча вважала, що у нас з нею близькі, довірчі стосунки. Вона говорила і як ніби випліскувала все, що накопичувалося роками в її ніжній дyші, весь той біль, який я, мати, яка шалено її любить, їй завдала.
Говорила про якесь каченя, якого довго і старанно вирізала в п’ять років і хотіла мені подарувати. А я вилаяла її за розкидані всюди обрізки паперу і клей на підлозі. Виявилося, вона ще довго спала з ним під подушкою і сумувала, що вони з каченям мамі не потрібні. Казала, що коли наpoдилася Сонечка, вона теж хотіла стати знову маленькою. Тому що я весь час проводжу з маленьккою. Що хотіла, щоб і її весь час брали на руки і цілували в головку. І навіть стала намагатися «сюсюкати» «як малюки». А я їй суворо: «Не кривлявся!»
Казала, як її хтось образив в школі, і вона дуже хотіла зі мною поговорити, поплакатися. А я була чимось зайнята і відмахнулася: «Потім!» Як зробила на праці красиву річ і мчала додому мені її подарувати, а я вилаяла її за трійку. І виріб так і залишилася валятися в портфелі. Казала, що я дуже гарна, але запальна. І вона часто залазить до себе на другий поверх ліжка і уявляє, як було б добре, якби я завжди була спокійна, ласкава. А ще мріє, щоб ми сіли всією сім’єю і наліпили пиріжків. І нехай вся кухня буде в борошні і тісті, зате як весело.
І як їй боляче, коли ми з татом іноді сваримася через дурниці: «Адже ви такі хороші, так любіть однe одного. Ніколи, чуєте, ніколи не сваріться!» І багато всього говорила. А я сиділа, слухала. І тепер вже у мене сльози котилися градом. «Мамочко, ти не образилася, що я тобі це сказала? Я давно хотіла, просто боялася тебе засмутити! Я йшла в храм і все це розповідала Богу. Розповіла зараз тобі, і мені стало так легко!»
Ні, донечко моя дорога, я не образилася. Мені просто боляче. Боляче за те, що я так швидко забула себе – в дитинстві. Як я сама плакала, коли працюючим і заклопотаним батькам було ніколи мене вислухати. І я ночами виплакував свої біди плюшевому собаці Биму. Як років у шість хотіла зробити подарунок батькам на Новий рік і склеїла з картону будиночок. Радісно помчала до них в кімнату подарувати, а у них були якісь проблеми і вони випровадили мене: «Потім! Іди, приберися в кімнаті!» І як я ридала в обнімку з цим будиночком.
Як я ревіла через щось, а мені говорили: «Припини зараз же! Це дурниця!» А для мене це не було дурницею, розумієте?! І я обіцяла собі, що зі своїми дітьми у мене буде все зовсім по-іншому. Усе! По іншому! Як же ми, батьки, все швидко забуваємо! Якими важливими, розумними, суворими ми стаємо. Якими черствими! І як рaнимо ми наших дітей тим же, чим порaнили нас часом наші батьки – випадково, не подумавши. Чому ми перестаємо розуміти, що те, що не важливо для нас, може бути важливо нашим діткам? Чому ми не чуємо їх?
Читайте також: “Мамо, ми з братом вирішили одружитися” – від почутого я впала, ноги просто не тримали
Варечко, мила! Ти виросла! Тобі цілих десять років! Ти вже бачиш мене не як «прекрасний світ», як бачать маму малюки. Ти бачиш мене такою, яка я є, з усіма моїми недоліками! Спасибі тобі за це! Тепер мені потрібно вчитися бути мамою дорослих дітей. Я почула тебе! Ти мені дуже допомогла! І я хочу, щоб ти знала. Ти і твої сестрички – найпрекрасніше, що коли-небудь було і є в нашому з татом житті.
Ми так хочемо, щоб ви були щасливі. І щоб більше не було приводів для таких розмов. Ми довго сиділи з дочкою, обнявшись, розповідали одна одній про себе, плакали. Весь вечір проревіла. Так! Це був найважчий день у моєму житті. І одночасно прекрасний! День нового життя, в якому я постараюся чути вас, мої дорогоцінні дівчатка. На ніч я перехрестила їх, поцілувала в чоло. «Пробач мене, Варечко!» – прошепотіла я старшій. «Мамочко, я так тебе люблю!» – сказала вона крізь сон.
Автор: Олена Кучеренко
