Володимир стояв у просторій вітальні нової квартири, тримаючи в руках коробку з написом “Кухонне приладдя”. За вікном вечірнє сонце заливало київську вулицю золотавим світлом, а в квартирі пахло свіжою фарбою і новим ламінатом.
Він посміхнувся, оглядаючи кімнату: білі стіни, стильний диван сірого кольору, дерев’яний стіл – усе, як хотіла Вероніка. П’ять років наполегливої роботи, економії, додаткових проєктів на фрілансі, і ось вони тут – у своїй власній оселі в новобудові на Лівому березі.
Але коли він глянув на Вероніку, яка сиділа на краю дивана, його посмішка згасла. Її очі були червоні, ніби від сліз, а обличчя – сумне, як осінній дощ.
– Вероніко, що трапилось? – запитав він, ставлячи коробку на підлогу і сідаючи поруч. – Чому ти така? Ми ж нарешті тут, у нашій квартирі!
Вона підняла на нього погляд, її губи тремтіли.
– Як, ти справді не розумієш? – тихо промовила вона, витираючи очі рукавом светра.
Володимир здивовано нахмурив брови.
– А що мені розуміти, люба? Все ж нормально, ми починаємо своє життя в новій оселі! – Він розвів руками, показуючи на кімнату.
– Дивись, усе, як ти хотіла: кухня з островом, спальня в пастельних тонах, навіть той клятий світильник із пір’ям, який коштував, як моя місячна зарплата!
Вероніка зітхнула, відвела погляд до вікна.
– Нормально, то нормально, Володю, – сказала вона, і її голос затремтів. – Тільки де мої квіти?
Він завмер, не знаючи, що відповісти. Квіти? Які квіти? Його думки заметушилися, намагаючись згадати, чи вона колись згадувала про квіти.
Але ж усе було ідеально: квартира, ремонт, меблі – усе за її бажаннями. Як він міг щось пропустити?
Їхня історія почалася сім років тому. Володимир, програміст-початківець, познайомився з Веронікою на вечірці у спільного друга.
Вона, дизайнерка інтер’єрів, стояла біля столу з закусками, сміючись із чиєїсь історії. Її довге каштанове волосся блищало під світлом лампи, а очі іскрилися, коли вона розповідала про свою мрію – створити ідеальний дім. Володимир підійшов:.
– Привіт, я Володимир, – сказав він. – Чув, ти дизайнерка. Може, допоможеш мені зробити мою квартиру менш схожою на студентський гуртожиток?
Вона засміялася.
– Я Вероніка. І знаєш, я б почала з того, щоб прибрати з твого дивана коробки від піци, – відповіла вона.
З того вечора вони стали нерозлучними. Володимир любив її за легкість, за вміння знаходити красу в дрібницях. Вероніка обожнювала його цілеспрямованість: він міг ночі просиджувати за кодом, щоб закрити дедлайн.
“Ти як робот, Володю, – жартувала вона. – Але мій улюблений робот”.
Коли через рік вони вирішили жити разом, зняли маленьку квартиру на Подолі. Вона була тісна, зі старими шпалерами і скрипучою підлогою, але Вероніка прикрасила її так, що вона здавалася затишною.
“Це тимчасово, – казала вона. – Ми купимо свою квартиру, і я зроблю її ідеальною”. Володимир кивав: “Обіцяю, Вероніко. Ми матимемо дім твоєї мрії”.
Він працював як одержимий. Брав додаткові проєкти, навчався новим технологіям, навіть їздив на конференції за кордон, щоб підвищити кваліфікацію.
Вероніка підтримувала: “Ти молодець, Володю. Я вірю в тебе”. Вона малювала ескізи їхнього майбутнього дому: відкрита кухня, великі вікна, спальня з м’яким узголів’ям ліжка.
“І квіти, – казала вона. – Хочу, щоб у нас завжди були квіти. Вони додають життя”.
Володимир запам’ятав це, але вважав, що квіти – це дрібниця. Головне – квартира. Він відкладав кожну копійку, відмовлявся від відпусток, навіть рідше ходив із друзями
. “Для чого тратитись , коли можна заробити ще тисячу доларів?” – казав він другу Сашкові. Той крутив головою: “Володю, ти ненормальний. Вероніка ж не просить мільйони. Їй потрібна твоя увага”.
– Вона має мою увагу! – заперечував Володимир. – Я все роблю для нас!
Сашко зітхав: “Ти робиш для квартири. А для неї?”
Володимир не розумів. Він же старався. Через три роки вони зібрали на перший внесок.
Квартира була в новобудові, ще без ремонту, але простора – 75 квадратів, два балкони, вид на Дніпро. Вероніка раділа:
“Володю, це наш дім! Уявляєш, як ми його облаштуємо?” Він обійняв її: “Усе буде, як ти хочеш, люба”.
Ремонт став новим випробуванням. Вероніка вибирала кожен елемент: плитку, шпалери, світильники. Володимир погоджувався на все, хоча іноді ціни його шокували.
“Ти впевнена, що нам потрібна ця раковина за п’ять тисяч? – питав він. – Вона ж просто керамічна!” Вероніка відповідала:
“Вона стильна, Володю. Це додасть душі нашому дому”.
Він не сперечався. Наймав майстрів, контролював роботу, сам їздив за матеріалами. Іноді повертався додому о десятій вечора, падав на диван і засинав, навіть не повечерявши.
Вероніка готувала йому каву, приносила плед. “Ти перевтомлюєшся, – казала вона. – Може, візьмемо вихідний, поїдемо за місто?” Але він відмахувався: “Ніколи, Вероніко. Треба закінчити ремонт”.
Меблі вибирали разом, але Вероніка вирішувала. “Цей диван ідеально пасує до штор, – казала вона, показуючи каталог. – А стіл – дубовий, міцний, як наше кохання”. Володимир сміявся: “Ти романтик. Бери, що хочеш”. Він платив, не скаржачись, хоча іноді серце стискалося від цифр на чеках.
І ось настав день переїзду. Володимир найняв вантажівку, сам носив коробки, розставляв меблі. Вероніка розпаковувала посуд, вішала штори.
“Дивись, як красиво!” – казав він, коли вони закінчили. Але вона лише кивала, її очі були сумними.
– Квіти? – перепитав Володимир, повертаючись до їхньої розмови у вітальні. – Які квіти, Вероніко? Ти ж ніколи не казала, що хочеш якісь особливі квіти!
Вона встала, підійшла до вікна.
– Ніколи не казала? – Її голос був тихим, але в ньому чувся біль. – А пам’ятаєш, як ми тільки почали зустрічатися? Ти приносив мені ромашки щотижня. Казав: “Вони такі ж світлі, як ти”. А потім перестав.
Володимир зніяковів. Він справді пам’ятав ті ромашки. Купував їх на базарі біля метро, недорогі, але Вероніка раділа, як дитина.
“Вони такі живі!” – казала вона, ставлячи їх у вазу. Але коли почалася гонитва за квартирою, він забув про це. Робота, ремонт, меблі – усе поглинуло його увагу.
– Вероніко, я… – почав він, але вона перебила:
– Ти старався, знаю. Квартира, ремонт, усе ідеально. Але, Володю, я не просила цього палацу. Я просила дрібниць.
Прогулянок удвох. Розмов до півночі. Квітів, зрештою! А ти був зайнятий. Завжди зайнятий.
Він сів, відчуваючи, як у грудях щось стискається.
– Я думав, ти хочеш дім, – сказав він тихо. – Ти ж сама малювала ескізи, вибирала меблі. Я робив усе для тебе.
– Для мене? – Вона повернулася до нього, її очі блищали від сліз. – Чи для себе? Щоб довести, що ти можеш? Я ціную, Володю, правда. Але мені потрібен був ти, а не ця квартира.
Він мовчав, не знаючи, що сказати. У голові крутилися спогади: як він відмовлявся від поїздок із нею, як казав “потім” на її пропозиції піти в кіно чи на виставку.
“Вероніко, я втомлений”, – відповідав він, коли вона кликала на вечерю. А вона завжди посміхалася: “Добре, відпочинь”.
– Я думав, ти щаслива, – нарешті сказав він. – Ти ж раділа, коли ми купили квартиру, коли вибирали меблі.
– Раділа, – кивнула вона. – Бо я люблю тебе. Але щастя – це не тільки речі, Володю. Це моменти. А їх не було.
Він встав, підійшов до неї, обережно торкнувся її плеча.
– Що я можу зробити? – запитав він. – Сказати, що куплю тобі квіти? Я куплю хоч цілий квітковий магазин!
Вона слабо посміхнулася.
– Не треба магазину. Просто… будь зі мною. Не роботом, а моїм Володею.
Наступного дня Володимир прокинувся рано. Вероніка ще спала, загорнувшись у ковдру. Він тихо вийшов із квартири і поїхав на ринок.
Там, серед яток із овочами та фруктами, знайшов бабусю, яка продавала ромашки.
“Візьміть, молодий чоловіче, – сказала вона. – Вашій дівчині сподобаються”. Він купив величезний букет, а ще – маленьку вазу, бо згадав, що в новій квартирі вази немає.
Коли він повернувся, Вероніка вже готувала сніданок. Побачивши квіти, вона завмерла.
– Це тобі, – сказав він, простягаючи букет. – Вибач, що забув. Я справді не розумів.
Вона взяла ромашки, вдихнула їхній аромат.
– Дякую, – тихо сказала вона. – Вони прекрасні.
Вони сіли снідати, і вперше за довгий час розмовляли не про ремонт чи меблі. “Пам’ятаєш, як ми гуляли Подолом? – запитала вона. – Ти купив мені морозиво, а воно розтануло і капало на сукню”. Володимир засміявся: “Так, а ти сказала, що це новий тренд – морозиво як аксесуар”.
Того вечора він запропонував: “Поїдемо за місто? Просто погуляємо, без планів”. Вероніка кивнула: “Поїдемо”.
Вони поїхали до лісу під Києвом. Гуляли, трималися за руки, сміялися. “Я скучила за цим”, – сказала вона. Він обійняв її: “Я теж. Обіцяю, більше не буду роботом”.
Минали тижні. Володимир навчився знаходити баланс. Він усе ще працював, але вечори залишав для Вероніки. Купував квіти щотижня – то ромашки, то півонії, то навіть соняшники.
“Ти переборщив, – сміялася вона, коли він приніс букет, більший за неї саму. – У нас скоро місця для ваз не вистачить!” Він відповідав: “То купимо більшу квартиру!”
Вони влаштовували вечері, запрошували друзів. Сашко, прийшовши в гості, сказав: “Володю, ти нарешті оживаєш. А то я думав, ти вічно будеш тільки про роботу говорити”. Вероніка додала: “Він тепер ще й квіти експерт!”
Але одного вечора Вероніка знову була сумною. Володимир помітив це одразу. “Знову щось не так?” – запитав він. Вона зітхнула: “Усе так, Володю. Просто… я боюся, що ти знову забудеш. Що квіти – це тимчасово”.
Він узяв її за руки. “Вероніко, я зрозумів. Квіти – це не просто квіти. Це про те, що я пам’ятаю про тебе. І я не забуду”.
Вона посміхнулася: “Ти обіцяєш?” Він кивнув: “Обіцяю. І не тільки квіти. Будуть прогулянки, подорожі, усе, що ти любиш”.
Минуло пів року. Квартира стала справжнім домом. На підвіконні завжди стояли квіти, на столі – свіжоспечений Веронікою пиріг
. Вони планували поїздку до Карпат. “Тільки без ноутбука, – сказала вона. – Ти обіцяв!” Він засміявся: “Без ноутбука, тільки квіти!”
Одного вечора Вероніка сказала: “Знаєш, я щаслива. Дякую, що почув мене”. Володимир обійняв її: “Дякую, що нагадала, що важливо”.
Їхня історія стала про те, як дім – це не тільки стіни й меблі, а моменти, які вони створюють разом. І про те, що квіти – це не просто подарунок, а спосіб сказати: “Я тебе бачу”.
Олеся Срібна
