Іван був працьовитим чоловіком, із руками роботящими, що знали ціну важкій роботі, та серцем, сповненим щирої любові. Кілька хвилин тому, під урочистий скрип дерев’яних дощок і крик чайок, він, хвилюючись, простягнув їй маленьку, але ошатну коробочку. Всередині поблискував скромний перстень із тонким срібним обідком, єдина коштовність, яку він міг собі дозволити.
«Наталочко, виходь за мене», — сказав він тоді, і його голос тремтів від почуттів.
«Так, Іване, так!» — її відповідь пролунала, мов пісня. Він одягнув перстень на її безіменний палець, і вони обійнялися, мріючи про спільне майбутнє: про власний будинок, дитячий сміх і тихі вечори біля каміна.
Але ці мрії потребували матеріального підґрунтя. Іван, щоб забезпечити їм гідне життя і пишне весілля, вирішив поїхати на далекі заробітки.
«Це лише на рік, Наталочко. Рік, і ми матимемо все! Чекай мене, кохана, я писатиму щотижня», — обіцяв він, міцно притискаючи її до себе перед посадкою в автобус.
Наталія плакала, але кивала. Вона обіцяла чекати, зберігати вірність і готувати їхнє сімейне гніздечко.
Прощання було щемливим. Іван поїхав, залишаючи після себе лише листи та солодкий спогад..
Перші місяці були важкими. Наталія сумувала, рахуючи дні до його повернення, перечитуючи його листи, де він розповідав про виснажливу роботу і свою незмінну любов.
Але час минав. Самотність, молодість і нудьга — підступні вороги. Заробітчанські гроші, які Іван справно надсилав, були щедрі, але вони не могли замінити тепло живої душі поруч. Село стало здаватися тісним, а мрії про «сільське» щастя — тьмяними.
Одного вечора, Наталія зустріла Михайла.
Михайло був не такий, як Іван. Він був місцевим, веселим, із легким хистом до жартів і гарною машиною. Він не обіцяв золотих гір через рік, він дарував сьогоднішні розваги, квіти, компліменти та увагу. Він був тут, поруч, його можна було торкнутися, посміятися з ним.
Спочатку це було невинне спілкування. Потім — довгі прогулянки під місяцем. Михайло знав, що Наталія заручена, але це його не зупиняло. А Наталія, втомлена від «чекання», почала все частіше замислюватися: чи варте це очікування?
Рішення, що розірвало вірність, було прийняте тихо, без сліз, за чашкою кави.
Листи від Івана ставали коротшими, його слова про кохання — менш значущими. Вона перестала відповідати на них так часто, як раніше, виправдовуючись «завантаженістю». Срібний перстень на її руці почав муляти і нагадувати про обов’язок, який став тягарем.
Через вісім місяців після від’їзду Івана Наталія вже була нареченою Михайла.
Він подарував їй дорогий перстень із золота і справжнім діамантом, який, як вона вирішила, був більше вартий її майбутнього. Весілля планували гучне, на кінець літа, до того, як Іван мав повернутися.
Вона зняла старий срібний перстень і сховала його на дно скриньки. З його приїздом вона вирішила розібратися вже на місці. Вона напише йому листа, коли він буде вже в дорозі, щоб не дати йому часу на роздуми.
Зараз же, приміряючи білу мереживну фату в дзеркалі, Наталія втішала себе думкою, що вона обирає не багатство, а щастя. Що Іван зрозуміє. Що він знайде іншу.
Але її сміх, змішаний із шелестом весільної сукні, звучав фальшиво, а її очі час від часу згадували ту осінню пристань і ті щирі, але зламані обіцянки. Її історія кохання перетворилася на історію зради, і весілля з Михайлом було лише початком нового життя, збудованого на чужому, далекому смутку
Наталія відклала фату. Її відображення в старому дзеркалі здавалося надто святковим для того важкого каменю, що лежав у неї на серці. Вона підійшла до столу, дістала чистий аркуш і ручку. Цей лист мав стати фінальною крапкою.
«Дорогий Іване…» — вона почала, але одразу закреслила. Занадто тепло.
«Іване…» — знову написала вона, і папір миттєво змокрів від єдиної сльози, що зірвалася. Ця сльоза була не про Михайла, а про втрачену чесність.
Вона писала сухо, намагаючись зберегти дистанцію, як адвокат, що зачитує вирок. Вона дякувала йому за допомогу і щедрість, але пояснювала, що «їхні шляхи розійшлися», що «життя тут, на місці, взяло своє», і що «вона зустріла людину, яка змогла дати їй те, чого вона потребує зараз». Жодного слова про Михайла, жодного слова про діамант, лише холодні, вивірені фрази.
Вона пообіцяла, що всі гроші, які він надсилав, будуть використані для «покращення її життя», як він і хотів, але не для їхнього спільного будинку.
Нарешті, вона підписалася, не «твоя Наталія», а просто «Наталія». Вона заклеїла конверт і поклала його в кишеню, щоб відправити завтра, коли Іван уже виїде з далекої країни і буде в дорозі додому.
Іван прибув на світанку. Не автобусом, як планував. Йому вдалося знайти попутну машину, що їхала швидше, і він хотів зробити Наталії сюрприз.
Рік важкої праці загартував його руки, але не серце. У нього був акуратний портфель із паперами та, що найважливіше, із грошима, яких вистачало не лише на весілля і будинок, а й на те, щоб відкрити власну невеличку столярну майстерню. Він повертався не лише з багатством, а й із гідністю.
Він вийшов біля знайомої греблі. Осіння мряка, схожа на ту, що була під час його від’їзду, оповила плесо. Чайки мовчали. Усе було так само, але щось змінилося. Була тиша, яка здавалася важкою, мов мовчання перед грозою.
Іван пішов до Наталіїного будинку. Він відчув недобре, коли його зустріла сусідка Марія. Її обличчя було сповнене співчуття, але не здивування.
«Ох, Іване… Ти не вчасно», — прошепотіла вона, відводячи погляд.
«Наталія спить? Я хотів сюрприз…» — Іван був збентежений.
Марія глибоко зітхнула і, не стримуючи свого обурення, промовила: «Вона не спить, синку. Вона на примірюванні. Весілля в неї. Не з тобою. З Михайлом, сином голови».
Слова Марії пролунали, наче постріл у тиші ранкового села. Іван стояв, стискаючи ручку портфеля так, що його пальці побіліли. Сюрприз вдався. Тільки не такий, як він очікував.
Він не став кричати. Він не став з’ясовувати стосунки. Його очі кольору неба на світанку наповнилися холодною, гіркою рішучістю.
«Дякую, тітко Маріє», — його голос був глухий і порожній.
Наталія, одягнена у весільну сукню, стояла перед матір’ю і схвильованою тіткою. Вони захоплювалися, як їй личить мереживо, а вона, посміхаючись, подумки думала про ранковий візит на пошту.
Раптом у двері постукали. Незнайомий, рішучий стукіт.
На порозі стояв Іван. Не засмаглий робітник із брудними руками, а високий, сильний чоловік у чистому одязі, з важким портфелем. Його погляд зустрівся з поглядом Наталії, і в ньому не було ні образи, ні сліз. Була лише повна, бездонна байдужість, яка змусила її серце стиснутися.
«Іване! Ти… як? Ти мав приїхати завтра», — вичавила вона з себе, прикриваючи сукню шаллю.
«Вирішив швидше», — сказав він спокійно. Він підійшов до столу, де, серед весільних аксесуарів, лежав той самий конверт, готовий до відправки.
«Це, мабуть, мені?» — запитав Іван, кивнувши на лист.
Наталія мовчки кивнула, її обличчя стало білим, як її фата.
Іван узяв конверт, розкрив його, прочитав і, не змінившись на обличчі, сунув папір у кишеню.
«Зрозуміло. Ну що ж… щастя тобі. І Михайлу теж», — сказав він, і це звучало, як побажання хорошої погоди.
Він дістав із портфеля невелику ошатну дерев’яну скриньку. Він поклав її на стіл, поруч із золотим, діамантовим перснем від Михайла, який Наталія збиралася вдягнути.
«Це тобі, на весілля. Це був би наш подарунок… але нехай буде від мене», — сказав він.
Наталія розгублено відкрила кришку. Скринька була порожня, лише на оксамитовій подушечці лежав її старий срібний перстень — єдина їхня справжня коштовність.
«Я прийшов, щоб забрати те, що належало нам», — тихо пояснив Іван. Він взяв срібний перстень, а потім, перш ніж піти, торкнувся рукою золотого діаманта. — «Бачу, ти отримала те, на що ти заслуговуєш. Хай щастить».
Він розвернувся і пішов. Його кроки були твердими, а спина — прямою.
Наталія не змогла вимовити й слова. Вона спостерігала, як його фігура зникла за поворотом, і її новий, діамантовий перстень раптом став холодним, а біла мереживна сукня здавалася їй лахміттям. Іван не вимагав, не просив, не плакав. Він просто забрав свій біль і пішов.
Весілля з Михайлом відбулося, як планувалося, було гучним і багатим. Але щоразу, коли Наталія ловила на собі погляди односельців, їй здавалося, що в їхніх очах немає ні заздрості, ні схвалення, а лише глибока осіння печаль за те, що колись було справжнім. Вона була дружиною багатого чоловіка, але в її руках не було тепла, а в серці оселився страх, що діамант, який вона обрала, може виявитися лише холодним каменем.
