Від гріха втікала по снігу в капцях і халаті: “Я з дружиною помирився, пробачив їй, у нас же син. А твоя дитина – то твої проблеми”

Сніг того року випав рано – на початку листопада. Пухнастими сніжинками виробляв під ліхтарями химерні танці й тихо опускався на землю. Надя стояла біля відчиненого вікна і думала. Про життя, про кохання. Вона губилась у цих думках і не знала, як жити далі. Без нього, без мрії та без їхньої дитини.

Історія їхнього кохання починалася буденно. Надя познайомилася з Андрієм на роботі. Дівчина ослухалася батька і не схотіла вступати в торгово-економічний інститут. А іспити на факультет журналістики провалила. От татусь, задіявши свої зв’язки, і влаштував її лаборантом у конструкторське бюро. Вона прийшла працювати у новий відділ. Її начальник Андрій виявився струнким шатеном зі світло-сірими очима. Прямо як із обкладинки журналу. Почуття застали їх зненацька.

То ненароком зустрілися в ліфті погляди, то її пальці затрималися довше, ніж слід, у його руці при передачі документів. Відбулось якесь «чаклунство», «хімія». Вони самі не розуміли що. Просто з’явилося взаємне тяжіння, від якого не відмовитись. І це дедалі важче ставало приховувати на роботі. Якось, коли гуляли парком, Андрій сказав:

– Надю, з кожним днем мені все важче відпускати тебе додому. Ти для мене стала найріднішою людиною, і тому маєш дещо знати.

Дівчина відразу насторожилася, а серце стиснулось у тривожному передчутті.

– І що ж я такого про тебе не знаю? – із занепокоєнням у голосі запитала.

– Розумієш, я одружений і у мене є дитина. Максиму п’ять років.

Надя стала як вкопана. Як же їй було боляче у ту мить! І прикро. Чому вона нічого про нього не розпитала? Андрій же продовжував:

– У нас уже давно з дружиною все розладналося. В хаті «німці». Ночуємо разом в одній квартирі заради сина. Але так більше не може тривати! Я обов’язково розлучуся, і ми будемо разом.

Після тієї розмови Надя почала уникати зустрічей з Андрієм. Намагалася не перетинатися з ним у коридорі, не відповідала на дзвінки, а після роботи завжди поспішала додому. Але ж серцю не накажеш. Одного разу, коли фірма організувала вечірку на честь річниці заснування, Андрій підійшов до Наді і просто сказав:

– Я не можу без тебе, давай зустрінемось.

І все закрутилося по новій. Він обіцяв розлучитися. А вона вірила. Та й підстави були: одружені чоловіки вихідні та свята вдома проводять, із сім’єю, Андрій же дуже часто зустрічався з Надею. Вони ходили до річки, гуляли парком. Іноді він водив її на квартири чи дачі своїх знайомих. Було й таке, що місцем для любовних утіх ставав готель. Півроку Надя немов на крилах літала, була сама не своя від любові, що раптово захлеснула її.

В кінці весни дівчина відчула запаморочення. Ледве тоді на ногах втрималася. Та й узагалі останнім часом вона була якась млява. Подруга порадила сходити до лікаря. У жіночій консультації приємна жінка середніх років після огляду з посмішкою повідомила: «Ви вaгiтні».

Надя вклякла на місці. Обличчя враз скам’яніло.

– Дівчино, ви що, не раді? – стурбовано запитала лікар.

– Сама не знаю, – чесно відповіла Надя.

– Ну що ви, діти – це радість. Це найбільше щастя, яке тільки можна мати на цій землі, – мудро говорила докторка, але Надя її ніби й не чула. Мовчки взяла сумку і вийшла з кабінету. Дійшла до таксофона і подзвонила Андрієві.

– Мені треба з тобою поговорити, – тільки й вимовила.

Вони зустрілися в парку на тій же алеї, що і півроку тому, коли він повідомив їй про те, що одружений.

– Андрію, у нас буде дитина, – стиха мовила Надя.

З обличчя чоловіка ніби хтось стер посмішку. Він сів на лавку і курив сигарету за сигаретою, дивлячись прямо перед собою якимось порожнім поглядом. Надя тим часом мовчки сиділа поруч, не порушуючи тишу і не заважаючи його роздумам. Нарешті вимовив:

– Ти ж знаєш, що у мене є син. Поки я не розлучився, не час думати про інших дітей. Давай почекаємо. У нас ще будуть інші діти, – говорив улесливим голосом, ніжно обнімаючи дівчину за плечі.

А вона сиділа і плакала. Надя вже встигла полюбити цього малюка. І не хотіла його вбuвaти. А про Андрія якось все заразом зрозуміла: не кине він своєї дружини і не розлучиться.

Дівчина провела декілька безсонних ночей, думаючи, як їй вчинити далі. Вона не відповідала на Андрієві дзвінки. Той зрештою перестав і телефонувати. Сама ж пішла у відпустку – готуватися до вступних іспитів до вишу. Батько у торгово-економічному про все домовився. Коли прийшла по трудову, уникнути зустрічі не вдалося.

– Ти що, poдити надумала? – прошипів у коридорі. – Так знай, що я вирішив з жінкою помиритися. Вона у мене пробачення попросила. І я пробачив їй. У нас же син. А твоя дитина – то твої проблеми.

Надя тільки кинула на нього презирливий погляд. Тепер перед нею стояла інша надважка задача – сказати татові, що стане дідом.

Вона страшенно боялася. Він звик бути начальником на своїй базі. Й у сім’ї так само командує. Молода жінка знала, що скандалу не минути. «Та нічого. Перетреться. Мусить внука полюбити. Куди дінеться?» – думала.
Поки Надя шукала слушного часу, аби повідомити сім’ї про свій «цікавий» стан, збігав тиждень за тижнем. Коли ж вона одного вихідного дня потягнулась, аби поправити штори, заледве не вклякла від маминого окрику:

– Надю, ти що, беpeменна?

Мати стояла й ошалілими очима дивилася на доччин живіт, який уже чітко округлився навіть під просторою кофтиною. На жінчин голос вийшов і батько – Степан Петрович.

– Що, беpeменна? Хто він? Чого раніше не сказала? Будеш із животом у весільному платті? – почав сипати запитаннями.

– Мамо, тату, я не збираюся заміж. Він жонатий. Він мене кинув, – тихим голосом почала белькотіти дівчина.

– Що? – заревів батько. – Дура, чого так довго мовчала? Це ти бaйстpюка нам вирішила з матір’ю підкинути? Стид який! Абopт зробиш, – відрізав.

– Тату, таточку! Вже пізно, дитинка шевелиться, – кинулася у ноги батькові плачучи Надя. – Будь ласка, не треба!
Але чоловік уже вийшов геть, гримнувши дверима. Два дні він не розмовляв з донькою. А на третій зайшов у кімнату і з порога кинув:

– Я домовився із заввідділенням. Завтра підеш на опepaцію. І чути не хочу про poди. Краще про інститут думай.

Батько особисто привів Надю у лікарню. Вона довго стояла біля вікна і дивилася на перший сніг, думала.

– Заходь, – сказала медсестра і відсутнім поглядом провела дівчину до дверей опеpaційної. – Лягай на стіл, зараз лікар прийде. Про що раніше думала? Тепер живу дитину доведеться тpaвити, – бубоніла собі під ніс.

Надя лягла і відвела голову вбік. Поруч на столі лежали інструменти. Страшні такі гаки. Вона уявила, як ними зараз стануть шмaтyвати її малюка. Як тільки медсестра відвернулася, молода жінка зірвалася, вступила у капці, накинула халат, який ще не встигли забрати, і побігла. Спочатку на сходи, потім на вулицю.

Надя так і бігла темними засніженими вулицями рідного міста у капцях і халаті. Думала тільки про одне: щоб її не догнав батько.

Читайте також: “Дитина ж не його, а в нас буде сім’я, свої діти”: Коли зрозуміла, що вaгiтна, то Марат зник

«Ще зовсім трохи, ще трішки потерпи, – подумки вмовляла вона своє дитя, яке почало настійливо штовхатися. – Нам би тільки до тітки Люби дістатися. Вона нас прийме».

Три місяці до пoлoгів Надя жила у батькової сестри. Та нагримала на брата, мовляв, чи ти хочеш, щоб твоя дівчина кaлiкою стала і зовсім дітей не могла мати? А в кінці січня наpoдилася дівчинка. Дуже гарна. Схожа на свого зрадника-батька. Він так і не прийшов подивитися на доню. Зустрічав Надю з букетом Степан Петрович.

Автор – Марта Димидівська

За матеріалами видання “Вісник

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram