— Віддай дачу Олі, у неї ж діти!
Дмитро стояв на ґанку й дивився на ділянку, яка ще три роки тому здавалася йому безнадійною. Тоді тут росли кульбаби до колін, а перекошений старенький будиночок, здавалося, ось-ось злетить у повітря від найменшого пориву вітру. Тепер же — доглянуті грядки тішили око, а оновлений будинок із мансардою й верандою виглядав, мов зі сторінок журналу про заміське життя.
— Дімочко, пам’ятаєш, бабуся завжди казала: «Земля любить дбайливі руки»? — Олена вийшла до нього, витираючи долоні об фартух. — Схоже, вона таки мала рацію.
Він обійняв дружину за плечі, вдихаючи запах свіжоскошеної трави. У такі миті хотілося, щоб час зупинився. Та тишу раптом порушив звук автівки, що під’їжджала.
— Сюрприз! — з машини висипала вся родина: мати Дмитра — Галина Петрівна, сестра Оля з чоловіком і двома дітьми, дядько Вася з тіткою Світланою. Справжній десант.
В Олени стиснулося серце. Вона добре пам’ятала, як ці люди поводилися, коли бабусю проводжали в останню путь — спершу дивувалися, чому вся спадщина дісталася Дмитру, а потім знизували плечима: «Ну, то розбирайся сам із цією халупою».
— Ого, та ви тут справжні дизайнери! — захоплено вигукнула Оля, розглядаючи подвір’я. — А можна якось приїхати до вас на вихідні? Діти так скучили за сільським повітрям.
Дмитро помітив, як напружилася Олена. Він чудово пам’ятав останній візит племінників — розбиті вазони, знищені молоді саджанці, крики до пізньої ночі. А Оля лише зворушено посміхалася: «Ну що ви, це ж діти — їм треба виплескувати енергію!»
— Ми зараз якраз ремонтуємо веранду, — почав Дмитро, але мати тут же його перебила:
— Та який ремонт, усе ж уже як із картинки! Олю, звичайно, приїжджайте. Сім’я має бути разом.
Олена не розуміла, чому ніхто не питає її думки. Вона ж разом із Дмитром вкладала сюди й душу, й гроші, яких завжди бракувало. Пригадувала, як вони економили на всьому, щоб купити бруківку, як вечорами після роботи разом шпаклювали стіни, як її руки втомлювалися від гострої штукатурки.
Галина Петрівна, ніби вгадала її думки:
— Оленочко, я розумію, ти втомлюєшся. Але діти — це ж радість! Вони вдихають у дім життя.
— Особливо коли потім це «життя» доводиться прибирати, — тихо буркнула жінка.
— Що ти сказала? — прищурилася свекруха.
— Нічого, — Олена похитала головою. — Просто я не готова до гостей.
Але родичі поводилися, як у себе вдома. Дядько Вася витягнув мангал, а Галина Петрівна командувала на кухні, критикуючи розташування шаф і посуду.
— Дімо, а пам’ятаєш, як ми всі збирались у бабусі? — Оля вмостилася на гойдалці, яку Дмитро власноруч змайстрував минулого літа. — Така була атмосфера єдності…
Дмитро пам’ятав ті часи інакше. Як щовихідних їздив до бабусі сам, бо в усіх були справи «важливіші». Як тягав воду з криниці, лагодив дах, возив бабусі по лікарях. А рідня з’являлась тільки на великі свята — поїсти, випити і знову зникнути.
— Знаєш, Олю, — обережно сказав Дмитро, — здається, у кожного з нас своє бачення тих часів.
— Та ну тебе! — Оля махнула рукою. — Ми всі дуже любили бабусю. Просто у мене тоді діти маленькі були, а в мами — тиск скакав…
— Авжеж, — кивнув Дмитро.
Увечері, коли Олена мила посуд за вісьмома гостями, а Дмитро збирав серветки й сміття, розкидані по подвір’ю, до нього підійшла мати.
— Дімо, а як тобі ідея, щоб Оля з дітьми на літо перебралася до вас? Дітям корисно бути на свіжому повітрі, а ти сам бачиш, як Олена холодно до них ставиться.
Дмитро зупинився, тримаючи в руках зламану кимось із гостей троянду.
— Мамо, це наш дім. Ми тут живемо, працюємо…
— Ну і що? Місця ж вистачить усім. А діти — це майбутнє родини! Хіба тобі не шкода, що вони ростуть у задушливій міській квартирі?
Дмитро озирнувся. У вікнах будинку горіло світло. Він бачив силует жінки — вона досі мила посуд, виснажена після цілого дня приготувань і прибирання. А на веранді племінники влаштували сцену з фільму, використовуючи його садовий інструмент замість іграшок.
— Мамо, це потрібно обговорити з Оленою.
— Та що там обговорювати! — підвищила голос Галина Петрівна. — Я ж бачу, що вона не любить дітей. Не бачиш, як вона на них дивиться? Як скривлюється, коли вони сміються?
Дмитро відчув, як у серці зростає відчуття, ніби ось-ось щось станеться. Він справді помічав, що Олена напружується в присутності дітей. Але він також бачив, як вона намагається бути привітною, як виснажується від постійної кухні й безкінечних турбот, як складно їй дається ця показна гостинність.
— Просто діти дуже активні… — пробурмотів він.
— Звичайні діти! — зітхнула мати. — А твоя дружина сприймає їх, як чужих. Це ненормально, Дімо. Сім’я має триматися разом!
Тієї ночі Дмитро довго лежав без сну, слухаючи, як поруч тихо плаче дружина. Вона намагалася не показувати невдоволення, але він бачив, як їй важко. І водночас слова матері крутилися у голові: а раптом Олена справді черства? А раптом діти відчувають себе небажаними?
Зранку все стало ще гірше. Діти розбили теплицю, в яку Олена вклала душу. А Оля лише зітхнула зі сміхом:
— Ну що ви, вони ж гралися! Головне — ніхто не постраждав!
Жінка мовчки збирала уламки, і Дмитро бачив, як тремтять її руки. Це була не просто теплиця — це була її мрія, шматочок власного світу, який вони створювали разом.
— Олена, ну не переймайся так, — Галина Петрівна поклала їй руку на плече. — Це ж тільки скло. А діти — це жива енергія, їм потрібен простір для ігор.
— Авжеж, — жінка розпрямилася. У її голосі зазвучала сталь. — Але чому цей простір має бути за рахунок моєї праці?
— От уже як ти заговорила! — Галина Петрівна відсахнулась. — Невже теплиця важливіша за дитяче щастя?
Дмитро відчував, як усередині нього наростає буря. Він розумів емоції дружини — теплиця була її гордістю, її маленьким досягненням. Але й мама мала рацію — діти ж не хотіли. Та чому тоді все всередині кричало, що щось тут не так?
— Може, варто компенсувати збитки? — обережно запропонував він.
— Ти що, Дімо! — втрутилася Оля. — Ми ж одна сім’я! Тим паче, у нас зараз стільки витрат: іпотека, кредити… А у вас — і дім, і стабільний дохід…
Дмитро хотів нагадати, що їхня «стабільність» — це три роки економії, скасованих відпусток і роботи без вихідних, але мати не дала йому сказати ані слова:
— От бачиш, Дімо, яка Олена у тебе! Невже вона не розуміє, що діти — це наше все?
І в цю мить у Дмитра щось клацнуло в голові. Він подивився на матір. Потім — на сестру. Потім — на дружину. Олена стояла з мішком для сміття, в якому лежали рештки її зусиль, і мовчала. Вона не виправдовувалась, не кричала, не сварилася. Вона просто мовчки терпіла.
А родичі… Вони говорили про родину, про дітей, про любов. Але де вони були, коли він сам доглядав бабусю? Де вони були, коли він брав кредити, щоб врятувати цей будинок від руйнування? Де вони були, коли він та Олена працювали до знемоги, аби створити затишок, про який тепер усі мріяли?
— Знаєш що, мамо, — повільно промовив Дмитро, — мені здається, ми всі трохи втомилися. Може, вам варто поїхати? Усім стане легше.
— Поїхати? — Галина Петрівна підняла брови. — Ми ж тільки приїхали! І взагалі, нам треба серйозно поговорити.
Дмитро відчув тривогу — в її голосі вже не було теплоти. Це був тон людини, яка все давно вирішила.
— Про що, мамо?
— Про справедливість, — з гідністю відповіла свекруха. — Діма, я багато думала. І розумію, що бабуся помилилася. Вона мала б поділити все порівну. Або, краще, взагалі переписати дім на Олю — у неї діти.
У Дмитра підкосилися ноги. От воно що. Не родинне зібрання, не турбота, не спільні спогади. Вони приїхали по дім.
— Мамо, бабуся сама так вирішила…
— Вона була ау віці, її підговорили! — підвищила голос Галина Петрівна. — Ти ж розумний чоловік, не вже не бачиш очевидного? Дітям потрібне повітря, природа! А не ця міська клітка!
— Вони можуть приїжджати на вихідні. — запропонував чоловік.
— Цього замало! — втрутилася Оля. — Дімо, подивися на свою дружину! Вона ж не терпить моїх дітей. Я не хочу, щоб вони росли в атмосфері холоду. Віддай нам дім. Ми будемо жити тут з користю.
Дмитро глянув на Олену. Вона мовчала. Але в її очах жевріла тиха, стримана туга. Вона не казала ані слова — і саме тому емоції відчувалися ще сильніше.
— Мамо, — сказав він тихо, — ми з Оленою відновлювали цей будинок три роки. Ми вклали сюди всі свої заощадження, усю душу…
— Ну і що з того? — відмахнулася мати. — У вас дітей немає, вам стільки місця не треба. А Олі з дітками треба простір для розвитку! — Віддай дачу Олечці, у неї ж діти! — пролунало з її вуст, наче вирок. У голосі не було сумніву. Лише тверда впевненість у своїй правоті.
І щось остаточно зламалося в Дмитрі. Він згадав усе: як возив бабусю до лікарів, як сам укріплював фундамент, як ночами обдирав стару штукатурку, як Олена сиділа на холодній підлозі з відром фарби в руках, щоб встигнути до зими. Як вони обоє пили чай на сходах і мріяли, як колись тут буде спокій, свій затишок і тиша.
А тепер усе це — не рахується. Бо в когось «є діти». Бо комусь «більше треба». Бо хтось звик отримувати, нічого не вкладаючи. Дмитро відчув, як у серці підіймається хвиля — не гніву навіть, а ясного, твердого рішення. Тепер уже його черга говорити.
— Мамо, — сказав Дмитро, і в його голосі вперше прозвучала твердість, яку неможливо було зігнути, — я не віддам цей дім.
— Як це — не віддаш? — Галина Петрівна поблідніла. — Діма, ти не можеш бути таким егоїстом!
— Егоїстом? — Дмитро зробив крок уперед. — Егоїст — це той, хто три роки тому сказав: «Ну й возися з цією розвалиною». Егоїст — це той, хто тепер хоче забрати результат чужої праці.
— Дімо! — ахнула Оля. — Як ти можеш так говорити з мамою?
— А як ви можете вимагати те, що вам ніколи не належало? — Дмитро повернувся до сестри.
— Олю, де ти була, коли я перекривав дах? Де ви всі були, коли я брав кредити, щоб хоч якось відремонтувати цей дім?
— Але у нас же діти! — вигукнула Оля, розвівши руками.
— Я розумію, — кивнув Дмитро. — І саме тому діти заслуговують на батьків, які вміють працювати, а не тих, хто шукає легких шляхів і готове отримати готове за чужий рахунок.
Галина Петрівна відступила, ніби Дмитро образив її словом.
— Дімочка, що ти таке кажеш? Це не ти! Це вона тебе настроїла! — вона тикнула пальцем у бік Олени.
— Не треба чіпати мою дружину, — Дмитро став поруч із Оленою. — Вона — єдина, хто був зі мною всі ці роки. Вона стояла поряд, коли я доглядав бабусю, коли ми відновлювали цей дім, коли ми вирішували, як нам жити. Вона — моя родина.
— А ми хто? — заплакала Галина Петрівна. — Я ж твоя мати! Я тебе у світ привела, виростила…
— І тепер хочеш за це плату? — Дмитро похитав головою. — Мамо, якщо материнство для тебе — це інвестиція, яка має окупитися, то мені тебе щиро шкода.
— Як ти можеш таке казати! — Оля різко схопила дітей за руки. — Ідемо, діти. Тут нас не люблять.
— Не люблять? — Дмитро гірко посміхнувся. — Я вас любив. Усіх. Поки не зрозумів, що ви любите не мене, а те, що я можу вам дати.
Він взяв Олену за руку і спокійно рушив до дому.
— Діма, зупинись! — крикнула мати. — Ти не можеш нас вигнати! Ми ж — сім’я!
Дмитро обернувся.
— Сім’я — це не ті, хто вимагає. Це ті, хто підтримує. Не ті, хто приходить, коли все готово, а ті, хто приходить тоді, коли важко. Ти маєш рацію, мамо. Ми сім’я. Але наша сім’я — це я і Олена. А ви… ви просто родичі.
Він зачинив за собою двері дому, який будував власними руками, і вперше за довгі роки відчув — він зробив усе правильно. За вікном ще чулись роздратовані вигуки, ляскання дверцят, гуркіт машини, яка від’їжджала. Але всередині дому було тихо. Спокійно. І по-справжньому тепло.
Олена мовчки обійняла його, і Дмитро зрозумів: нарешті цей дім став справжнім домом. Не тому, що був красивим і затишним, а тому, що у ньому залишилися лише ті, хто готовий його берегти й захищати.
— Ти не шкодуєш? — тихо спитала Олена.
Дмитро подивився у вікно на подвір’я, яке вони створили разом. На грядки, які жінка щодня поливала з любов’ю. На гойдалку, зроблену його руками. На уламки теплиці, які вони ще не встигли прибрати, а потім збудують нову — ще кращу.
— Ні, — відповів він. — Шкодую лише про те, що так довго не наважувався це зробити.
Тієї ночі вони лежали в тиші. І вперше за багато років ця тиша не була порожнечею — вона була наповненою. Наповненою спокоєм, довірою, розумінням. Розумінням того, що справжня сім’я — це не кров, а вибір. Вибір бути поруч не лише в щасті, а й у труднощах. Вибір будувати, а не тільки користуватись результатами чужої праці.
І коли вранці вони разом вийшли прибирати уламки теплиці, обидва знали: вони будують не просто нову теплицю. Вони будують нове життя. Життя, у якому не доведеться виправдовуватись за власні кордони. Життя, де не соромно за свій вибір.
Дім, який здавався нагородою за терпіння, виявився випробуванням на міцність. І вони його витримали.
