Іринці, як ніколи до того, сьогодні було вкрай сумно. Уже добігав робочий день до кінця. Вона гойдалася на хвилях власних почуттів, що зненацька нахлинули на неї. Це було з нею вперше – і солодко і так гірко водночас.
Такі бентежні думки навіяв він – новий керівник відділу, що з’явився сьогодні як вихор – перша зустріч з колективом, знайомство поіменно, зокрема з нею, Іриною. І все – як вихор відлетів. А Іринка й досі сиділа в своєму кріслі, будучи не в силі прийти до тями. Джерело
Дівчина ще цілком не усвідомлювала, що трапилося дві години тому, але вона достеменно знала, що в її життя увійшло щось нове, чого не пояснити словами. І це щось упевнено, без її згоди заволоділо нею.
****
Вони домовилися про зустріч у кав’ярні. Розмова між ними складалася легко, наче в давніх знайомих. Дівчина розуміла, що вона закохалася, втратила голову. Та діватися від своїх почуттів було нікуди. Її тепер непокоїла інша думка: «Як бути далі?».
Солодкі миті завжди минають швидко. Відповідно з ними бистро пролітає життя. Так проминуло пів року, як вони почали зустрічатися. Віктор почав наполягати на одруженні, проте дівчина на його здивування відмовчувалася.
****
Далі тягнути вже не було куди, і Іринка вирішила зізнатися в усьому. Коли їй минуло дев’ять років, вона важко перexворіла на тубepкyльоз. Лікapі давали мало надії на життя дитині. Та попри все Іринка таки вижила. Після цього їй поставили невтішний дiaгноз – у неї нема шансів наpoдити дитину.
Віктор мовчки вислухав її історію. Долонею ніжно торкнувся її щоки. «Мала, ти розумієш, я без тебе вже не зможу»,- заглянув дівчині y вічі. Вона провела пальцями по його руці й притулилася щокою до його широких грyдей.
І все таки це питання не дає Іринці спокою. Вони уже рік, як живуть разом. Їй, безумовно, добре з ним. Проте часом так до болю не вистачає дитячого щебетання в кімнаті. Жінка про це зізнавалася лише собі, проводжаючи поглядом малечу в дворі. Останнім часом їй почали снитися маленькі ручки, що тягнуться до неї, а вона їх цілує, такі ніжні, маленькі, наче пелюсточки. Ці ручки просто почали жінку переслідувати, і вона не втрималася:
-Вікторе, давай візьмемо собі немовля з дитбудинку.
Чоловік протяжно глянув на неї:
-Ти не повіриш… Я давно про це думав… Лиш боявся тобі про це сказати.
****
Ось маленькому Тарасикові уже чотири рочки, а поряд лепече зрозумілою лише для неї мовою Даринка. Двоє діточок тепер у неї. Іринка про себе усміхається – вона щаслива.
-Глянь, Вікторе, на наших малят. Вони так схожі між собою, наче рідні.
-Очі в обох голубі, як у тебе, – погодився чоловік, допомагаючи взувати синочка.
Лагідне весняне сонечко витягнуло всіх на прогулянку.
