— Ти кажеш, Віро, що тобі «лікар прописав» тільки парну телятину та свіжу спаржу? Цікаво, а чи прописав він тобі совість, щоб купувати це все за свою пенсію, а не за мою заначку на ліки?
Галина Петрівна жила за чітким розкладом. О шостій ранку — кава, о сьомій — прогулянка до ринку, де вона знала кожного продавця і де кожна копійка була порахована. Її двокімнатна квартира була її фортецею: чистою, пахучою м’ятою та старою доброю пудрою. Галина Петрівна працювала бухгалтером сорок років, тому цифри та порядок були її стихією.
Дзвінок від Віри, троюрідної сестри по материнській лінії, пролунав як грім серед ясного неба. — Галочко, рідна! Тільки ти можеш мене врятувати! — голосила Віра в слухавку. — У мене в квартирі ремонт, сусіди затопили, жити неможливо, дихати нічим! А в мене ж серце, ти знаєш… Мені б тільки на місяць, я буду тихіша за воду. Я ж не чужа людина!
Галина Петрівна, яка бачила Віру востаннє на похороні тітки десять років тому, завагалася. Але родинне виховання взяло своє. — Приїжджай, Віро. Місце є.
Віра приїхала наступного дня. Вона не була схожа на жінку, чию квартиру затопили. Вона була схожа на графиню у вигнанні: чотири великі валізи, капелюшок з вуаллю та стійкий шлейф дуже дорогих і дуже нав’язливих парфумів.
— Ой, як у тебе… затишно, — промовила Віра, оглядаючи вітальню Галини Петрівни з таким виразом обличчя, ніби зайшла в сарай. — Тільки цей килим… Галочко, він же збирає весь пил світу! Для моєї астми це смерть. Ми його завтра ж скрутимо і винесемо на балкон, добре?
Галина Петрівна мовчки проковтнула зауваження про килим, який вона власноруч чистила щомісяця. Вона ще не знала, що килим — це лише початок.
Вже першого ранку з’ясувалося, що «тиха овечка» Віра має апетит вовка і смаки аристократа. Коли Галина Петрівна поставила на стіл звичайну вівсянку та хліб з маслом, Віра піджала губи.
— Галочко, я забула сказати. У мене ж спеціальна дієта. Мені не можна глютен, лактозу і звичайне масло. Мій нутриціолог сказав: тільки авокадо, свіжа риба і безлактозний сир. Ти ж сходиш на ринок, правда? Я б і сама, але мої ноги… ти ж знаєш, варикоз.
Протягом тижня бюджет Галини Петрівни, розрахований на місяць, просто випарувався. Віра не просто їла «дієтичне» — вона споживала продукти зі швидкістю промислового комбайна. При цьому вона жодного разу не запитала: «Галю, а скільки я тобі винна?». Коли Галина натякнула, що продукти зараз дорогі, Віра сплеснула руками:
— Ой, Галочко, не будь такою дріб’язковою! Гроші — це папір. А ми ж рідні люди. Я от закінчу свої справи з адвокатом щодо ремонту і обов’язково тебе віддячу. Куплю тобі… якийсь гарний крем для рук, а то вони в тебе такі робочі, аж страшно дивитися.
Віра захопила квартиру методично, як окупант. Її косметичні засоби витіснили скромне мило Галини з ванної. Її халати висіли повсюди. Вона вмикала телевізор на повну гучність о другій ночі, бо «у неї безсоння від стресу», і вимагала, щоб Галина Петрівна робила їй чай із мелісою, бо «самій важко встати».
Найгірше було те, що Віра почала приймати гостей. У квартиру Галини Петрівни почали заходити якісь «подруги по клубу», такі ж пафосні дами, які пили Галинину каву (найкращу, куплену для особливих випадків) і обговорювали, як Галі «пощастило мати таку витончену родичку».
— Ви знаєте, — щебетала Віра, розсівшись у кріслі Галининої покійної мами, — Галочка дуже добра жінка. Трохи проста, звичайно, смаку нуль, але старанна. Я от думаю допомогти їй перефарбувати стіни в оливковий. Цей жовтий колір такий депресивний…
Галина Петрівна стояла на кухні, стискаючи в руках ганчірку. Вона відчула, як усередині неї закипає холодна лють бухгалтера, у якого не сходяться дебет із кредитом. Вона зрозуміла: Віра не піде через місяць. Вона приїхала сюди жити. Назавжди. Безкоштовно. Зі спаржею та авокадо.
— Віро, — сказала Галина, заходячи у вітальню, де гості якраз обговорювали «оливкові стіни». — У мене завтра приїжджає дезінсекція. Будуть труїти тарганів. Дуже сильна отрута, треба звільнити квартиру на три дні.
Віра навіть не моргнула. — Ой, Галочко, які таргани? У тебе ж чисто. Просто скажи їм, щоб не заходили в мою кімнату. Я пересиджу. Мені не можна на вулицю, там амброзія цвіте, я задихнуся.
Це була крапля, що переповнила чашу. Галина Петрівна зрозуміла: ввічливістю цю стіну не пробити. Потрібна «шокова терапія».
Бухгалтерія завдає удару
Того вечора Галина Петрівна не пішла спати. Вона сіла за стіл, дістала калькулятор і всі чеки з магазинів за останні два тижні. Вона склала детальний кошторис проживання «шановної гості». Цифра виявилася приголомшливою.
Потім вона дістала телефон і набрала номер своєї давньої подруги, яка працювала в… акторському агентстві (Галина колись допомагала їй із податками).
— Люсю, мені потрібен один дуже специфічний актор. Такий, щоб виглядав як колектор із фільмів дев’яностих. Але дуже ввічливий. Маєш такого?
Наступного ранку Галина Петрівна не пішла за авокадо. Вона зварила велику каструлю найдешевшої перлової крупи на воді.
— Галочко, а де мій сніданок? — сонно промовила Віра, виходячи з кімнати в шовковому халаті.
— Сніданок на столі, Віро. Перловка. Корисна для шлунку. Авокадо закінчилося. І гроші теж.
— Ти жартуєш? Я це не їстиму! Це ж корм для пташок!
— Тоді тобі доведеться пообідати з моїм гостем, — спокійно сказала Галина, коли в двері подзвонили.
У квартиру зайшов чоловік під два метри зростом, у шкіряній куртці, з похмурим обличчям. Він мовчки сів за стіл і поклав перед Вірою теку з паперами.
— Віро Павлівно? — пробасив гість. — Громадянка Галина Петрівна подала заяву на аудит витрат. Оскільки ви проживаєте тут без договору оренди і споживаєте ресурси понад норму, ми перейшли до процедури опису майна для відшкодування збитків. Ваші валізи вже в списку.
Віра схопилася за серце. — Що? Яка процедура? Галю, ти що, з глузду з’їхала? Ми ж родичі!
— Родичі, Віро, — це ті, хто допомагає, а не ті, хто жере в два горла і плює в колодязь, — Галина Петрівна дістала калькулятор. — Ось рахунок за два тижні. Сім тисяч триста гривень. Або ти платиш зараз, або Артур (так звали «колектора») допоможе тобі донести валізи до ломбарду. Прямо зараз.
Віра Павлівна вхопилася за груди, картинно осідаючи на стілець. Її обличчя набуло відтінку тої самої оливкової фарби, про яку вона так мріяла для стін. — Галю… повітря… мені зле! Ти хочеш моєї смерті? Артуре, чи як вас там, ви ж бачите — я вмираю! Викличте швидку! У мене ж гіпертонічний криз!
«Колектор» Артур навіть не поворухнувся. Він продовжував мовчки дивитися на Віру, повільно постукуючи олівцем по столу. Його спокій діяв на Віру гірше за будь-який крик.
— Швидка допомога коштує грошей, Віро, — спокійно відповіла Галина Петрівна, наливаючи собі чаю. — А оскільки ти офіційно не прописана і не маєш страховки на цю адресу, виклик приватної бригади я запишу в твій борг. Плюс п’ять тисяч гривень. Викликати?
Віра миттєво «одужала». Вона випрямилася, і в її очах спалахнув такий знайомий Галині вогник — вогник чистої, нерозбавленої злості людини, яку нарешті вивели на чисту воду.
— Ти… ти просто заздрісна! — виплеснула Віра. — Ти все життя рахувала копійки в своїх відомостях, і тепер вирішила на мені відігратися? Та хто ти така? Твоє життя — це пил і папір! А я — жінка з вищого товариства! Я дам тобі ці нещасні гроші, як тільки отримаю переказ!
— Віро, переказу не буде, — Галина дістала ще один папірець. — Я зателефонувала твоїм сусідам у твоєму місті. Ніякого затоплення не було. І ремонту теж. Ти просто здала свою квартиру в оренду на три місяці, щоб підзаробити, а сама вирішила пожити за мій рахунок. Красива схема. Але я — бухгалтер, я бачу дірки в бюджеті раніше, ніж ти їх створюєш.
Віра замовкла. Її план «тримісячної відпустки з повним пансіоном» розвалювався на очах. Але вона була не з тих, хто здається без бою.
— Ну і що? — нахабно кинула вона. — Квартира в оренді, гроші будуть пізніше. Ти не можеш мене вигнати на ніч дивлячись! Це незаконно! Я буду кричати, я покличу на допомогу!
— На ніч не вижену, — погодилася Галина Петрівна. — Але є ще один нюанс. Оскільки я не можу більше утримувати цю квартиру через твої «дієтичні запити», я її… подарувала. Ось договір. Артур — представник нового власника. Він прийшов оглянути майно. І він дуже не любить сторонніх людей у приміщенні.
Артур нарешті заговорив. Його голос був схожий на гуркіт каміння в бетономішалці. — Завтра о восьмій ранку тут буде бригада будівельників. Ми зносимо цю стіну. А потім — ту. Хто не встигне вийти — залишиться під будівельним сміттям. Мені все одно.
Віра подивилася на Артура, потім на спокійну Галину, яка методично доїдала свою перловку. Вона зрозуміла: Галина не жартує. Ця жінка, яку вона вважала «простою і старанною», виявилася бетонною плитою, об яку Віра щойно розбила свій манікюр.
Ніч була напруженою. Віра пакувала валізи, голосно грюкаючи кришками та супроводжуючи кожен рух прокльонами на адресу «неблагодарної родички». Галина Петрівна спокійно спала. Вона знала: коли розрахунки вірні, результат передбачуваний.
О сьомій ранку Віра стояла в коридорі зі своїми чотирма валізами. Вона виглядала вже не як графиня, а як пошарпана кочуюча актриса, чий театр щойно згорів.
— Я цього тобі не пробачу, Галю! — сичала вона. — Ти зруйнувала наші родинні зв’язки! Ти вигнала вдову на вулицю!
— Ти не вдова, Віро. Твій другий чоловік живе в Одесі, і ти з ним навіть не розлучена, просто він вигнав тебе з тією ж швидкістю, що і я, — Галина простягнула їй пакунок. — Ось тобі на дорогу. Бутерброди з сиром. Звичайним, лактозним. Більше в мене для тебе нічого немає.
Артур мовчки взяв дві найбільші валізи і поніс їх до ліфта. Віра була змушена бігти слідом, щоб він не залишив їх посеред вулиці.
Коли двері ліфта зачинилися, Галина Петрівна повернулася в квартиру. Вона першим ділом відчинила всі вікна. Запах лаванди та чужих парфумів поступово зникав, поступаючись місцем свіжому ранковому повітрю. Вона винесла на смітник залишки авокадо, які Віра не встигла доїсти, і з задоволенням розстелила свій старий килим у вітальні.
Через три години Галина Петрівна зателефонувала Люсі в акторське агентство. — Дякую, Люсю. Артур був неперевершений. Перекажи йому гонорар, я вже відправила на картку.
— Галочко, він сказав, що це була його найлегша роль. Каже, що твоє обличчя, коли ти їла перловку, було страшнішим за будь-якого пістолета.
Галина поклала слухавку і посміхнулася. Вона сіла за стіл і відкрила свій блокнот. У графі «Витрати на непередбачувані обставини» вона поставила жирний нуль і написала: «Розрахунок завершено. Залишок — тиша».
Віра більше не дзвонила. Кажуть, вона знайшла іншу «жертву» — якогось далекого кузена в Житомирі, якому почала розповідати казки про «страшну пожежу» у квартирі Галини. Але Галина Петрівна вже попередила кузена, скинувши йому фотографію рахунку за авокадо.
Життя знову стало впорядкованим. Кожна копійка була на місці, кожна річ — на своєму полі. Галина Петрівна знала: доброта без кордонів — це не чеснота, а помилка в розрахунках. А вона помилок не прощала.
