Я приїхала до Юлі, сльози котилися по моїм щокам, а в голові пульсували тисячі думок. Подруга уважно слухала, підперши голову руками, поки я намагалася зібрати себе докупи.
— От що мені робити, Юльцю? — почала я, ледь стримуючи ридання. — Я Максиму ніяка не подобаюся. Струнка — ревнує, товстію — каже, що не така вже стала, як в молодості. Я не можу його догодити.
— Як це так? — здивовано запитала подруга, злегка нахиляючись до мене.
— Ось так, — я гірко усміхнулася, витираючи сльози. — Розумієш, перед нашим весіллям Максим взяв з мене обіцянку, що я йому не зраджуватиму.
Жінка мало не похлинулася чаєм.
— Що? Не зраджуватимеш? Маріє, ти серйозно? Це ж повна маячня!
— Я знаю, Юльцю, знаю. Це звучить божевільно, але для Максима це все не просто так. У нього це ще з дитинства тягнеться. Його батьки розлучилися через зраду матері, коли йому було всього три роки. Він бачив, як вона приводила до дому інших чоловіків, поки його батька не було поруч. А він, маленький, грався у кімнаті і навіть не розумів, що відбувається.
А потім, після розлучення, мати заборонила йому бачитися з батьком. Сама все одно приводила інших чоловіків, одного за іншим. “Шукала своє щастя”, розумієш? А Макса вона в цей час відправляла то до сусідки, то до бабусі, щоб не заважав. Уявляєш?
— Ого, нічого собі, — здивувалася Юля. – Але, Макс вже великий хлопчик, 43 рочки. І ти казала, що це було всього пару років.
— Ну, так. Його мати вийшла заміж, коли Максу було 5 років. Його ж вітчим виростив, ти ж знаєш. Зробив для пасинка справді, все що міг. Але син так і не простив матері.
Юля тихо сиділа, думаючи про те, що почула і здавалось не могла знайти слів.
— Так може, йому записатися на консультацію до психотерапевта? Адже виправдовувати таку поведінку дитячою травмою — це маячня якась, – нарешті порадила подруга.
— Так що, — продовжила я, відчуваючи потребу виговоритися, — Максим вирішив, що зрада — це неминуче. Його переконання просте: всі жінки зраджують. І коли він одружився зі мною, вирішив, що буде краще, якщо я зроблю це на його умовах.
— І ти погодилася?
— Так, погодилася. А що, молода була, розуму геть не вистачало. Сама навіть не розуміла, що так все повернеться. Звісно, це була не пряма обіцянка. Він просто говорив, що зрозуміє, якщо таке станеться. Ніби це був якийсь захист від можливого болю. Але тепер, він мене не відпускає. І це не тільки через ревнощі, Юльцю. Він контролює кожен мій крок, слідкує, що я їм, як виглядаю. Коли я була стрункою, Максим мене постійно підозрював, що хтось інший на мене дивиться. Тепер, коли я трохи набрала вагу, він натякає, що я вже не та, що була раніше і не так йому подобаюся.
Я замовкла, ковтаючи сльози. Юля піднялася й обійняла мене.
— Мариш, це ненормально. Ти ж це розумієш? Це не любов, а маніпуляція. Він сам по собі нещасний і намагається зробити тебе такою ж. Його травма — це не твоє випробування. Звісно, ти набрала вагу, у вас троє дітей.
Я зітхнула, але всередині було важко відпустити все те, що накопичувалося роками.
— Я розумію, але… мені його шкода. Він не винен у тому, що його життя було таким, що його з дитинства навчали, що любов — це зради. Він щиро хоче бути щасливим, але не знає, як, – намагалась я знайти виправдання діям чоловіка.
— Це не дає йому права нищити тебе, — тихо, але твердо сказала Юля. — Якщо він не зможе полюбити тебе такою, яка ти є, без умов і вимог, то ти не зобов’язана бути його трофеєм у цій боротьбі з його страхами. Ти маєш право бути щасливою.
Я похитала головою, хоч глибоко всередині знала, що вона права. Але як зробити цей крок? Як залишити когось, кого любиш, навіть коли ця любов тебе руйнує?
Тижні пройшли, і я все більше замикалася в собі. Максим продовжував свої маніпуляції, а я не наважилася протистояти йому. Замість того, щоб подати на розлучення або піти до терапевта, я записалася на якісь сумнівні “Курси жіночого щастя”. Там мені казали, що жінка повинна “надихати чоловіка”, приймати його таким, яким він є та ніколи не суперечити його бажанням. Я мовчки ковтала ці поради, навіть не розуміючи, як сильно вони мене знищують.
Моя вага продовжувала зростати і я почувалася дедалі гірше. Кожен день був схожий на попередній: я уникала дзеркал, уникала себе. Сімейний лікар вже кілька разів попереджав, що моя вага — це велике навантаження на організм. Але я не наважувалася схуднути. Мені було некомфортно, але я залишалася на місці, ніби у пастці. Мене більше турбувало, що скаже Максим, якщо я знову стану стрункою. Він точно знову буде ревнувати. А якщо залишуся такою, як є — тоді я хоча б не викликатиму його підозри.
