Марина стояла на пероні Центрального вокзалу у Львові, тримаючи в руках стару валізу, набиту речами, які нагадували про минуле.
Було літо 2010 року, і вона, проста жінка з маленького села під Києвом, вирішила поїхати на заробітки до Італії. Чоловіка її, Дмитра, не стало два роки тому – раптово, як грім серед ясного неба. Залишив її з двома дітьми: сином Олексієм, якому було тоді 12, і дочкою Софійкою, 8 років.
Пенсія мізерна, робота в селі – копійки. “Треба їхати, – казала вона собі, – заради дітей. Дмитре, пробач, але я мушу”. Бабуся з дідусем пообіцяли доглядати малих, а Марина поїхала через посередників – автобусом через Польщу, потім потягом до Риму.
Дорога була довгою і виснажливою. В автобусі вона сиділа поруч з іншими жінками – такі ж заробітчани, з сумними очима і мріями про краче життя.
“Куди ти, дівчино?” – запитала одна, літня тітка з Вінниці. “До Італії, на догляд за старими. Кажуть, платять добре”, – відповіла Марина, витираючи сльози. “А чоловік? Діти?” – “Чоловіка не стало… Діти з бабцею”. Тітка зітхнула: “Ех, життя… Але тримайся, доню. Там не рай, але хліб є”.
В Італії, у маленькому містечку біля Неаполя, Марину взяли доглядальницею до старенької сеньйори Розіни – вдови, яка ледве ходила.
Робота була важкою: готувати, прибирати, водити на прогулянки. Платня – 800 євро на місяць, з яких половина йшла на їжу і оренду маленької кімнатки в будинку для мігрантів.
“Ця робота не для слабких, – казала Розіна італійською, а Марина відповідала ламаним англійським: “Я сильна, сеньйоро. Для сім’ї”.
Ввечері вона дзвонила дітям: “Олексію, як школа? Софійко, слухай бабусю. Мама скоро пришле гроші на нові черевики”.
Минуло півроку. Марина звикла до ритму: ранок – кава з Розіною, день – прогулянки парком, вечір – листи додому.
Одного недільного ранку Розіна сказала: “Mерi, йдемо на ринок. Треба купити свіжі помідори”. Марина кивнула: “Добре, сеньйоро. Я візьму кошик”.
Ринок у Неаполі був галасливим: торговці кричали, запахи часнику, риби і свіжого хліба змішувалися в повітрі. Марина штовхала візок Розіни, коли раптом почула знайомий голос.
“Можете допомогти? Ці яблука свіжі?” – сказав чоловік, що стояв біля прилавка.
Вона підняла очі – і завмерла. Перед нею стояв Дмитро. Той самий Дмитро: такі ж блакитні очі, така ж посмішка з ямочками на щоках, навіть зачіска – коротко стрижене волосся з сивиною на скронях.
Він був у простій сорочці, з кошиком фруктів. Марина впустила сумку, яблука розкотилися по землі. “Дмитре… Це ти? Як… Тебе ж нема!” – прошепотіла вона українською, забувши, де знаходиться.
Чоловік нахилився, підбираючи яблука, і здивовано подивився: “Вибачте, пані, ви мене з кимось сплутали? Я Марко, Марко Россі. Але… ви плачете? Що сталося?” Його акцент був італійським, але риси обличчя – точна копія.
Марина відступила: “Ні, ні… Вибачте. Ви так схожі на мого чоловіка. Його вже нема. Дмитро його звали”. Марко посміхнувся сумно: “Шкода. Доля грайлива. Дозвольте допомогти з кошиком. Ви з Розіною? Я її сусід”.
Розіна, яка все бачила, кивнула: “Марко, мій хороший. Це Марина, моя помічниця з України”. Того дня вони розговорилися. Марко був механіком у місцевій майстерні, ремонтував машини. 45 років, неодружений, жив один у маленькій квартирі.
“Я люблю гуляти ринком, – казав він. – А ви? Ви сумна, Марино. Розкажіть про себе”. Вона розповіла про Дмитра: як вони познайомилися в Києві, на танцях, як одружилися, як він працював водієм, як не стало на роботі.
“Він був добрим, – шепотіла вона. – Любив дітей, любив мене. А ви… Ви як його близнюк”.
Марко слухав уважно: “Мій батько був італійцем, мати – з України. Вона емігрувала сюди в 70-х. Але я ніколи не був в Україні.
Цікаво… Може, доля”. Вони обмінялися номерами. Марина пішла додому з серцем, що калатало. “Боженьку, що це? Знак?” – думала вона.
Наступного тижня Марко зателефонував: “Mері, хочете прогулятися? Покажу вам затоку”. Вона вагалася: “Я на роботі…” Але Розіна підштовхнула: “Іди, дівчино. Життя коротке”.
Вони зустрілися біля моря. Марко приніс вино і сир: “Розкажи більше про Дмитра”. Марина говорила годинами: “Він сміявся так само, як ви. Казав: ‘Марино, ти моя королева’. Ми мріяли про будинок з садом”. Марко кивав: “Я теж мрію про сім’ю. Ніколи не знайшов ту єдину. Жінки тут… не те”.
Зустрічі стали регулярними. Марко вчив її італійської: “Amore – це любов”. Вона сміялася: “А в нас – кохання”?.
Одного вечора, під час прогулянки, він взяв її за руку: “Марино, ти особлива. Я бачу в тобі біль, але й силу. Можна тебе поцілувати?” Вона заплакала: “Марко… Ти як Дмитро. Але ти – ти”. Поцілунок був ніжним, як спогад.
Місяці минали. Марина закохувалася. Марко був іншим: спокійніший, романтичніший.
“Я не Дмитро, але можу бути твоїм Марком”, – казав він.
Вона дзвонила дітям: “Мамо, коли додому?” – питав Олексій. “Скоро, синку. Мама знайшла друга”. Бабуся радила: “Будь обережна, доню”.
Одного дня Марко запросив її до себе: “Хочу показати сімейні фото”. У квартирі на стіні висіла фотографія: молодий чоловік з жінкою. “Це мої батьки, – сказав він. – Батька немає вже давно. Мати розповідала, що в неї був брат в Україні, близнюк. Вони розлучилися в дитинстві. Він залишився там, вона поїхала з італійцем”.
Марина ахнула: “Близнюк? Дмитро мав брата? Він ніколи не казав!” Марко кивнув: “Можливо, не знав. Мати не стало, коли мені було 20. Звали її Анна. А брат – Дмитро? Боженьку!”
Світ перевернувся. Марко – близнюк Дмитра! Батьки розлучилися в 1940-х, мати емігрувала, батько залишився. Дмитро народився в Україні, Марко – в Італії.
Вони ніколи не знали один про одного. “Доля, Марино, – шепотів Марко. – Тепер ми сім’я”.
Любов розгорілася полум’ям. “Я кохаю тебе, – казала вона. – Не як Дмитра, а як Марка”. Він: “І я тебе. Залишайся зі мною”.
Але вона: “Діти в Україні. Треба їх забрати”.
Вони одружилися тихо, в маленькій церкві біля Неаполя. Розіна була свідком: “Нарешті щастя, діти мої”. Марина написала дітям: “Приїжджайте. У мами нова сім’я”.
Через рік, зібравши гроші, вони полетіли до України. Марина з Марком трималися за руки в літаку. “Боюся, – казала вона. – А якщо не повірять?” Марко: “Правда переможе”.
Прилетіли до Києва. На аеропорту чекали Олексій (вже 15 років), Софійка (11) і родичі: сестра Дмитра Ольга, бабуся, дідусь, двоюрідні брати.
Марина вийшла першою: “Діти мої!” Обійми, сльози. “Мамо, ти змінилася! – кричала Олексій. – Красивіша стала”.
Потім вийшов Марко. Усі завмерли. Ольга впустила сумку: “Дмитре… Братку… Ти живий?” Софійка закричала: “Тато! Це тато!” Олексій відступив: “Мамо, що це? Привид?”
Марина плакала: “Ні, діти. Це Марко. Близнюк вашого тата. З Італії. Ми знайшли один одного”.
Ольга підбігла, торкнулася обличчя: “Боже… Точна копія. Дмитре мав близнюка? Він ніколи не казав! Мама розповідала про сестру, яка поїхала, але не про це…”
Марко говорив ламаного українською (вчила Марина): “Привіт, родiнo. Я Марко. Брат Дмитра. Не знав про вас. Доля привела”.
Бабуся перехрестилася: “Чудо боже! Дмитре, синочку… Ні, Марко. Сідай, розкажи все”.
Вони поїхали до села. За столом – борщ, вареники, горілка. Родичі не могли надивитися. Дідусь: “Подивися, як Дмитро сміявся. Ті ж очі! Розкажи, хлопче, як ти там?”
Марко розповідав: “Мати Анна поїхала з італійцем. Привела мене в світ. Не знала, що брат живий. Я ріс один. Потім зустрів Марину – і все змінилося”.
Олексій питав: “А ти знаєш, як тато любив рибалку? Покажи фото!” Марко дістав альбом: фото матері, батька. Ольга впізнала:
“Це наша тітка Анна! Вона писала листи колись, але зв’язок урвався”.
Софійка тягнула Марка за руку: “Дядьку Марко, ти будеш моїм новим татом? Розкажи про Італію! Там піца справжня?”
Він сміявся: “Буду, донечко. І піцу привезу рецепт. А море? Покажу фото”.
Родичі шепотілися: “Не вірю очам. Марино, ти чаклунка? Знайшла близнюка в Італії!” Сестра Ольга: “Дмитро б радив. Він казав: ‘Бережи Марину’. Тепер ти, Марко, бережи”.
Вечір був довгим. Сльози, сміх, спогади. “Пам’ятаєш, Дмитро будував хату? – казав дід. – Тепер Марко допоможе добудувати”.
Марина дивилася на всіх: “Я щаслива. Думала, життя скінчилося, а воно дало другий шанс”.
Марко обійняв її: “Ми разом назавжди. Україна – мій дім тепер”.
Діти звикали швидко. Олексій: “Круто мати двох татів – одного в небі, одного тут”. Софійка: “Марко, навчи італійської!”
Родичі влаштували гуляння. Сусіди приходили: “Чудо! Близнюк з Італії!” Марина розповідала історію: від ринку до весілля. “Бог почув мої молитви”, – казала вона.
Минуло час. Марко відкрив майстерню в селі – ремонтував машини. “Тут добре, – казав. – Свіже повітря, родина”. Вони добудували будинок з садом – мрію Дмитра.
Одного вечора, на ганку, Марина сказала: “Марко, дякую долі”. Він: “І я. Ти – моя любов”.
Родина зросла. З’явилися онуки. Історія стала легендою в селі: про жінку, яка в далеких краях знайшла копію коханого – і повернула щастя додому.
Валентина Довга
