Він купив матері позашляховик на мої гроші: «А ти на трамваї» — я сказала менеджеру одне слово
— Віро, одягайся. Таксі за десять хвилин.
Я розплющила очі. Субота, восьма ранку. Михайло стояв уже вдягнений, при краватці.
— Куди це ми?
— Сюрприз. Я з твоїм начальником домовився, сьогодні не виходиш на роботу.
За всі роки шлюбу він жодного разу не ліз у мої робочі справи. Жодного разу. Я насторожилася одразу.
— Михайле, який сюрприз? Мені треба попередити, якщо я не виходжу.
— Уже все вирішено. Швидше збирайся, не затримуйся.
Я одяглася, спустилася. Відчинила двері таксі — на задньому сидінні сиділа Клавдія Іванівна. Моя свекруха. У новому пальті, губи нафарбовані, обличчя задоволене.
Усе стало ясно. Що б не задумав Михайло, його мати в курсі. А отже, нічого хорошого.
— Сідай, дівчинко, не стій. Сьогодні особливий день.
Я сіла. Мовчала всю дорогу. Дивилася у вікно, а Клавдія Іванівна щебетала про сусідку, про нову шубу, про те, як вона давно чогось чекала. Михайло підтакував, усміхався. Я просто чекала, коли це все закінчиться.
Ми зупинилися біля автоцентру. Того самого, повз який я щодня їжджу на роботу на трамваї. У мене немає машини. Михайло завжди казав: навіщо тобі, все одно не водиш.
— Мамусю, ходімо вибирати твій подарунок, — Михайло відчинив двері свекрусі, допоміг їй вийти.
Я вилізла сама. Пішла за ними слідом. У голові крутилося одне: який ще подарунок?
У салоні було тепло, світло, грала тиха музика. Посередині стояв величезний білий позашляховик. Блискучий, з хромом, дорогий. Дуже дорогий. Клавдія Іванівна підійшла до нього, ахнула.
— Мішо! Невже це той самий?
— Він, матусю. Для тебе.
До нас підійшов менеджер із планшетом.
— Михайле Сергійовичу? Ми вас чекали. Клавдіє Іванівно, ось та модель, про яку ми говорили телефоном.
Вони вже телефонували. Уже все обговорили. Я стояла осторонь, і мене почало накривати. Повільно, але впевнено.
— Можна подивитися всередині? — Клавдія Іванівна вже тягнулася до ручки.
— Звичайно, сідайте.
Вона залізла, погладила сидіння, покрутила кермо. Подивилася на себе в дзеркало. Я підійшла ближче.
— Михайле.
Він обернувся, поморщився.
— Що?
— Мені треба з тобою поговорити.
— Віро, не зараз. Бачиш, ми зайняті.
— Зараз.
Він вибачився перед менеджером, відійшов зі мною вбік.
— Ну що?
— Це мої гроші. Ті, що на ремонт.
— Ну так. Гроші ж спільні. Ремонт зачекає, а мамі машина зараз потрібна.
— Ми домовлялися. Багато років я відкладала на ремонт і дачу.
— Я передумав. Мати все життя на мене поклала. Вона важливіша за твою плитку у ванній. Не ганьбися при людях, Віро. Зараз усе оформимо, ти переведеш гроші, і все. Це вже вирішено.
Він відвернувся й пішов назад до машини. Просто пішов. Наче розмову закінчено. Клавдія Іванівна вилізла з салону, підійшла до мене, взяла за руку.
— Вірочко, мила, не засмучуйся. Ремонт нікуди не дінеться, а мені справді важко на автобусах. Серце, ноги. Ти молода, тобі ходити навіть корисно. Для здоров’я і для зовнішнього вигляду.
Вона усміхалася. Я дивилася на цю усмішку і думала: як я стільки років цього не бачила? Вона абсолютно впевнена, що я віддам гроші. Тому що завжди віддавала все, що вони хотіли.
— Пройдімо оформимо документи, — менеджер показав на переговорну кімнату.
Ми сіли за стіл. Менеджер розклав папери, почав пояснювати. Клавдія Іванівна слухала неуважно, Михайло кивав. Я дивилася на аркуші з цифрами.
— Автомобіль оформлюється на Клавдію Іванівну Соколову. Оплата повна, одразу. Віро Миколаївно, вам потрібно буде підтвердити переказ. Ось реквізити.
Менеджер простягнув мені папір. Я подивилася на суму. Усе. Кожна копійка, яку я збирала багато років.
— Давай, Віро, діставай телефон, — Михайло дивився на мене. — Чого тягнеш час.
Я дістала телефон. Відкрила застосунок банку. Подивилася на баланс.
— Ну, переводь уже, — квапила Клавдія Іванівна. — Нам ще фото треба зробити біля машини для соцмереж.
Я встала.
— Пробачте, вийду на хвилинку.
— Віро, ти куди? — Михайло почав вставати.
— Зараз повернуся.
Вийшла в коридор. Побачила біля стійки іншого менеджера. Підійшла.
— Пробачте, ви тут головний?
— Так, я старший менеджер. Що сталося?
— Рахунок, з якого має пройти оплата за машину, мій. Я єдина власниця. Хочу офіційно сказати: я забороняю переказувати гроші. Грошей не буде.
Він подивився на мене.
— Ви впевнені?
— Так.
— Зрозумів. Зараз повідомлю.
Я повернулася, сіла на місце. Михайло з Клавдією Іванівною обговорювали, де вона паркуватиметься, щоб усі сусіди бачили нову машину.
Двері відчинилися, увійшов менеджер. Обличчя розгублене.
— Михайле Сергійовичу, виникла проблема. Власниця рахунку відкликала згоду. Переказу не буде.
Тиша.
— Що? — Михайло повільно повернувся до мене. — Це що означає?
— Це означає, що я не дам грошей. Це мій рахунок. Я вирішую, куди переказувати.
Обличчя в Михайла стало червоним.
— Ти що робиш?! Ми вже все вирішили! Документи готові!
— Документи є, грошей не буде.
Клавдія Іванівна схопилася, стіл посунувся.
— Злодійка! Вкрала в родини! Це наші гроші, Міша тебе багато років утримував!
— Кожна копійка зароблена мною. Михайло не вклав нічого. Хочете — ось виписка.
Я дістала з сумки теку, поклала на стіл. Менеджер відкрив, подивився.
— Так, дійсно, всі надходження тільки з зарплатної картки Віри Миколаївни.
Михайло схопив теку, шпурнув на підлогу.
— Ти негайно переведеш гроші! Чуєш?!
— Ні.
— Я сказав — переведеш!
— А я сказала — ні.
Він устав, нависаючи наді мною.
— Хочеш мамі подарунок зробити — роби сам, — сказала я. — У тебе є твоя картка. Оформлюй кредит. Плати зі своїх грошей. Але не моїх.
Клавдія Іванівна заверещала. Прибігла охорона.
— У чому справа?
— Вона вкрала наші гроші! — Михайло тикав у мене пальцем.
— Гроші мої, — я подивилася на охоронців. — У мене документи є. А ці люди хотіли розпорядитися моїми грошима без дозволу.
— Прошу покинути салон, — сказав старший менеджер.
— Самі підемо! — Михайло смикнув матір за руку. — Ходімо, мамо! Це все вона!
Їх вивели. Клавдія Іванівна кричала щось про невдячність. Я залишилася сидіти.
— Ви як? — спитав менеджер.
— Добре. Дякую.
Я вийшла на вулицю. Телефон дзвонив — від Михайла. Я вимкнула звук. Дійшла до зупинки, сіла в трамвай. Поїхала додому.
Вдома Михайло вже чекав. Сидів на дивані.
— Ти пошкодуєш про це, — сказав він, не дивлячись на мене. — Без мене ти ніхто.
— Можливо. Але це мій вибір.
— Завтра ти повернеш гроші.
— Ні. І збирай речі. Завтра я подаю на розлучення.
Він схопився.
— Ти не посмієш!
— Посмію.
Він пішов тієї ж ночі. Грюкнув дверима.
Вранці я поїхала до адвокатки. Жінка років п’ятдесяти, строга.
— Рахунки роздільні?
— Так.
— Квартира ваша?
— Так, приватизована до шлюбу.
— Тоді просто. Він вимагатиме половину заощаджень, але якщо доведете, що збирали самі — отримаєте все.
Я довела. Принесла виписки за всі роки. Михайло кричав на засіданні, але суддя подивилася документи й сказала:
— Ви нічого не вкладали?
Михайло мовчав.
За кілька місяців розлучення оформили. Михайло отримав тільки свої речі.
Я зробила ремонт. Найняла робітників, вибрала плитку сама. Поклеїла шпалери, купила нові меблі. Квартира стала іншою.
Якось взимку зустріла на вулиці знайому. Та раніше дружила з Клавдією Іванівною.
— Ти знаєш, що Михайло одружився знову?
— Ні, не знала.
— Так от, він новій теж машину мамі пообіцяв купити. А та каже: хочеш — купуй сам, мої гроші не чіпай. Тепер Клавдія Іванівна на нього скаржиться всім підряд, що син пообіцяв і не виконав.
Я слухала й нічого не відчувала. Ані жалю, ані радості. Просто інформація.
Навесні купила ділянку за містом. Невелику, поряд із лісом. Поставила маленький будиночок. Тепер щовихідних їжджу туди. Посадила квіти, читаю, насолоджуюся природою.
Іноді їду містом на трамваї. Дивлюся у вікно й думаю: все правильно зробила. Багато років я жила так, як хотіли інші. Тепер живу, як хочу сама. І це коштувало кожної копійки, що я віддала за свободу від них.
