— Чуєш? Тиша. Ось це я називаю справжнім життям, Сонь. Жодних вересків, жодних слюнів, жодної каші на піджаку. Тільки ми, кар’єра і весь світ у кишені.
Роман стояв біля панорамного вікна їхньої нової квартири в центрі. Місто внизу сяяло вогнями, наче розсипані коштовності. І чоловік почувався господарем цього життя.
Він обернувся до Софії, що сиділа на краєчку дивана.
— 5 років. — Він підняв вказівний палець. — Мінімум п’ять, а краще сім. Ми живемо для себе. Я стаю партнером у фірмі. Ми об’їжджаємо Азію, потім Європу, а потім, ну, може, коли нам буде під 40, подумаємо про спадкоємців, коли в нас буде няня. Домовились?
Софія кивнула. Ну а що вона могла сказати? Вона любила його. Любила його впевненість, цей хижий профіль, те, як він вирішував проблеми одним дзвінком. Але всередині в неї все стислося. 7 років? Їй 25. В її сім’ї там, у маленькому теплому містечку на півдні, дім без дітей вважався порожнім склепом. Мама завжди казала: «Сім’я — це коли шум, гам, пироги по неділях». А тут, тут був музей сучасного мистецтва, а не дім. Холодний мармур, скло і плани. Нескінченні плани на успіх.
— Звісно, Ром, — тихо сказала вона, ховаючи очі. — Як скажеш.
Вона збрехала не словами, а серцем. Софія дивилася на чоловіка і думала: «Це ти зараз так кажеш. Чоловіки, вони ж як діти. Він просто не знає, яке це щастя. Ось побачить крихітні п’яточки, візьме на руки свого сина, і вся це лушпиння про кар’єру злетить. Інстинкт, він же сильніший за будь-які контракти».
У ванній, дивлячись на блістер із таблетками, вона вагалася рівно секунду. Маленькі білі кружальця, які гарантували Романові його свободу, полетіли в сміттєве відро. Звук був ледь чутним, але саме він запустив зворотний відлік їхнього ідеального глянцевого життя.
— Ой, забула купити нову пачку, — прошепотіла вона своєму відображенню. — Ну, один раз пропущу, нічого не буде.
Або буде? Вона вирішила зіграти з долею в рулетку, впевнена, що виграш дістанеться всім. Наївна. Вона не розуміла, що обман — це фундамент із піску.
Через 3 місяці тест показав дві смужки. Софія чекала вечора як свята, приготувала вечерю, його улюблені стейки, запалила свічки. Роман прийшов утомлений, зронив кейс у коридорі.
— Виграв справу, — буркнув він, послаблюючи краватку. — Вони реально думали, що зможуть мене обійти.
Коли вона поклала перед ним тест, перев’язаний стрічечкою, час на кухні зупинився. Роман не посміхнувся. Він не підхопив її на руки. Він зблід так, що став зливатися з їхніми білосніжними стінами.
— Ти що, жартуєш? — Його голос був тихим і скрипучим, як незмащені двері. — Ми ж домовлялися. Таблетки. Ти ж п’єш таблетки, Соню.
— Ну, організм, мабуть, звик, — збрехала вона, відчуваючи, як холонуть долоні. — Так буває, Роме, це ж диво! Наш малюк.
Він подивився на неї поглядом, у якому не було ані краплі тепла, тільки розрахунок.
— «Диво», — повторив він безжиттєво. — Це не диво, Софіє, це диверсія.
Він не влаштував скандал, не став кричати. Роман був юристом. Він умів тримати лице. Перед батьками, перед колегами він зіграв роль щасливого майбутнього батька. Але вдома, вдома настав льодовиковий період.
Коли народився Денис, Роман переїхав у гостьову кімнату.
— Мені треба висипатися перед судами, — кинув він, зачиняючи двері. — Якщо я програю процес через твій верескливий пакунок, ми залишимося без грошей. Ти цього хочеш?
Він називав сина «пакунок». Ніколи по імені. Він кривився, якщо бачив на дорогому паркеті брязкальце.
— Прибери це сміття, — цідив він крізь зуби, проходячи повз.
Софія плакала ночами в подушку. Вона все ще вірила, що це тимчасово.
— Йому просто важко, — умовляла вона себе. — Чоловіки пізніше дозрівають. Денис підросте, вони будуть грати у футбол.
А може, може, йому просто не вистачає справжньої великої родини? Може, одна дитина — це стрес, а двоє — це вже система, це гармонія. Логіка була суто жіночою, замішаною з відчаєм. Софії здавалося, що якщо буде дитина ще, то Роман зрозуміє: «Назад дороги немає, треба бути батьком, треба любити». Вона хотіла розтопити його цим теплом, нав’язати йому щастя насильно.
Друга вагітність настала швидко. Вона знову все підлаштувала, знову помилилася з календарем. Коли вона повідомила новину, Роман сидів у кріслі й читав документи. Він повільно опустив папери. У його очах Софія побачила не злість, а ненависть. Холодну, розважливу ненависть людини, яку загнали в кут.
— Ти перетворилася на інкубатор, — сказав він рівним голосом. — Ти вкрала в мене молодість, Соню. Ти вкрала в мене все.
Він не прийшов на виписку, коли народилася Аліса. Софія стояла на ґанку пологового будинку з конвертом у руках. Вітер тріпав її волосся, а поруч метушилася тільки її мама, яка приїхала з іншого міста. Романа не було. Він прислав таксі.
Вдома почався кошмар. Тепер Роман не просто ігнорував дітей, він їх зневажав. Він міг годинами не виходити зі своєї кімнати. Якщо Аліса плакала, він вмикав музику. Він почав пропадати вечорами.
— Нарада, — кидав він коротко. — Зустріч із клієнтом. Відрядження.
Софія знала, що це брехня. Від нього пахло чужими парфумами, різкими, зовсім не такими, як її ніжні квіткові аромати. Але вона мовчала. Вона все ще сподівалася, що її терпіння, її жертовність усе виправлять.
— У нас же діти, — думала вона. — Куди він дінеться?
Розв’язка настала в дощовий квітневий вівторок. Дзвінок у двері був наполегливим, вимогливим. Софія, тримаючи на одній руці піврічну Алісу, а другою притримуючи за майку трирічного Дениса, відчинила двері. На порозі стояла дівчина, молода, яскрава, у стильному пальті нарозпаш і з животом. Місяців п’ять, не менше.
— Привіт, — сказала незнайомка, жуючи жуйку. — Я Яна, нам треба поговорити. Рома вдома?
— Ні.
Софія відчула, як земля йде з-під ніг.
— А ви?.. По роботі?
Яна фиркнула і безцеремонно ступила в передпокій, оглядаючи дорогий ремонт.
— Можна і так сказати. По дуже особистій роботі. Слухай, давай без драм. Я чекаю дитину від твого чоловіка. Ми з ним уже рік. Він обіцяв, що піде, але все тягне. Каже, шкода дітей, дружина не впорається. А я чекати не наймалася.
Софія опустила Алісу в манеж. Руки тремтіли так, що вона ледве розціпила пальці.
— Проходьте.
Голос був чужим. Яна сіла на диван, не знімаючи чобіт.
— Розумієш, — почала вона, роздивляючись свій манікюр. — У нас із Ромою все серйозно. Ми з ним на одній хвилі. Він мені жалівся, як ти його дістала своїми пелюшками. Ми з ним хотіли жити для себе, подорожувати, кайфувати. Я йому одразу сказала: «Жодних дітей. Я не квочка якась».
Софія слухала й не вірила вухам.
— Але ви… — вона кивнула на живіт Яни.
Яна скривилася, наче з’їла лимон.
— Та не планували ми, блін. Я дотримувалася усіх вимог, чесне слово. Ну, може, пропустила пару разів, коли ми в Туреччині відпочивали. Там усе включено, коктейлі. Коротше, так вийшло. Рома, коли дізнався, кричав як різаний. Але я йому сказала: «Милий, це знак. Підеш від своєї квочки, будемо ростити нормальну дитину, сучасну». Він начебто змирився, але речі не перевозить. Ось я й прийшла прискорити процес.
Софія дивилася на цю самовпевнену дівицю і раптом розсміялася. Спочатку тихо, потім голосніше. Це був істеричний, очищувальний сміх. Іронія була настільки злою й досконалою, що її неможливо було не оцінити. Роман тікав від пелюшкового рабства до вільної сучасної жінки, до тієї, яка зневажала побут, і потрапив у ту саму пастку. Яна — така ж хижачка, точно так само випадково чекає дитину, щоб прив’язати його до себе. Він поміняв шило на мило. Він знову буде татом з примусу.
— Ти чого регочеш? — насупилася Яна. — Істерика?
— Ні. — Софія витерла сльози, що виступили. Всередині стало несподівано легко. — Ні, Яно, це не істерика, це прозріння.
Увечері, коли Роман повернувся додому, на нього чекали чемодани біля дверей.
— Це що? — Він штовхнув шкіряну сумку. — Ти що удумала? Я господар цієї квартири.
Софія вийшла до нього. Вона була спокійна. Вперше за 4 роки вона не намагалася догодити, не зазирала в очі, не шукала схвалення.
— Квартира куплена в шлюбі, але на гроші моїх батьків частково, і ми її поділимо, — сказала вона рівно. — Але жити ти тут більше не будеш. Їдь до Яни. У вас там скоро поповнення, тобі треба звикати. Пелюшки, крики ночами, все, як ти любиш.
— Ти не посмієш, — прошипів він, наступаючи на неї. — Ти кому потрібна? З двома причепами. Ти ж нуль без мене. Ти навіть на памперси не заробиш.
— Це ми ще подивимося. Іди, Ромо, або я викличу поліцію і твоїм партнерам по фірмі розповім про твою моральну стійкість.
Він пішов.
Перші місяці були пеклом. Софія залишилася одна з двома дітьми без грошей чоловіка, який із принципу переказував копійки офіційних аліментів, приховуючи реальні доходи. Вона дивилася на себе в дзеркало і зізнавалася: «Я сама винна. Я хотіла обдурити природу і людину. Я думала, що знаю краще, що йому потрібно. Не можна змусити любити. Не можна народжувати дітей, щоб склеїти розбиту чашку».
Це визнання дало їй силу. Вона перестала бути жертвою. Софія згадала, що в неї є диплом, є мізки і є досвід виживання в декреті. Вона почала з малого, створила чат для мам району, допомагала складати резюме тим, хто, як і вона, випав з процесу. Потім записала перший вебінар: «Як знайти віддалену роботу, поки дитина спить?». Її щирість підкупала. Вона не вдавала з себе успішну бізнес-леді. Вона казала: «Дівчатка, я теж ревіла у ванній, але ось план, як заробити перші 5000».
Через 2 роки у Софії була своя онлайн-школа. Не величезна корпорація, але міцний бізнес, який годував її, Дениса та Алісу. Вони переїхали в квартиру простішу, але затишнішу. Там можна було малювати на шпалерах і будувати курені з ковдр посеред вітальні.
Того дня Софія приїхала на конференцію з малого бізнесу. Вона трохи нервувала. Їй належало виступати. У перерві вона підійшла до кавоварки й незграбно зачепила ліктем чоловіка, що стояв поруч. Кава виплеснулася йому на сорочку.
— О Боже! — ахнула Софія. — Вибачте, я така незграбна.
Чоловік обернувся. У нього були добрі очі й абсолютно спокійна посмішка.
— Дурниці, — сказав він, промокаючи пляму серветкою. — Це всього лиш сорочка. У мене вдома донька-підліток. Вона на мені нещодавно експерименти з макіяжем ставила, поки я спав. Так що кава — це дрібниці.
Вони розговорилися. Його звали Максим. Він був викладачем, виховував доньку сам. Максим був іншим. Не було в ньому того надриву, тієї гонитви за успіхом, якою жив Роман. Він говорив про доньку з такою ніжністю, що в Софії щеміло серце.
— Ми з нею в походи ходимо, — розповідав він, помішуючи цукор. — Вона, звісно, бурчить, що інтернету немає, але потім біля багаття сидимо, сосиски смажимо. Це ж найкращий час.
Вони почали зустрічатися. Обережно. Софія боялася. Боялася знову помилитися, знову нав’язати комусь своїх дітей. Але Максим не злякався.
Коли він уперше прийшов до них додому, Денис, якому було вже вісім, дивився на нього з-під лоба.
— Ти хто? — спитав син суворо.
— Я Максим. — Він присів навпочіпки, щоб бути на одному рівні з дитиною. — Умію лагодити гелікоптери і будувати найвищі вежі з LEGO. Перевіримо?
Через годину вони вже будували космодром на килимі. Максим не терпів дітей, він із ними жив. Софія дивилася на них із кухні й розуміла: «Ось це і є нормально. Не дорогі курорти, не статус, а ось цей гул голосів у вітальні».
Минув ще рік. Був теплий вересневий вечір. Софія, Максим і діти вийшли з торговельного центру. Вони сміялися. Денис розповідав якусь небилицю про школу. Аліса сиділа в Максима на шиї й їла морозиво, бруднячи йому волосся. Вони підійшли до парковки, де стояв їхній великий сімейний мінівен. Не пафосний, але зручний. Максим відчинив двері, допомагаючи дітям залізти всередину.
— Соню, ти ключі не бачила? — спитав він, ляскаючи по кишенях.
Софія обернулася й завмерла. Метрів за десять від них біля входу в метро стояв Роман. Вона не бачила його пару років. Він змінився, змарнів, волосся поріділо, під очима залягли темні мішки. Дорогий костюм сидів на ньому мішкувато, наче він схуд. Але головне — він штовхав коляску, звичайну, дешеву коляску, в якій надривався малюк. Поруч із ним не було Яни. Роман виглядав нескінченно втомленим. Він дістав телефон, глянув на екран і з гримасою болю засунув назад. Мабуть, Яна знову десь жила для себе, скинувши на нього побут, від якого він так тікав. Його амбіції, його кар’єра — все це розбилося об побут, який він зневажав, і про жінку, яка виявилася його дзеркальним відображенням.
Їхні погляди зустрілися. Роман завмер. Він побачив Софію — красиву, впевнену, в стильному платті. Побачив Максима, який дбайливо витирав Алісі носа хусткою. Побачив Дениса, який махав комусь рукою. В очах Романа майнуло щось страшне: заздрість, жаль, туга за тим життям, яке він сам зруйнував і яке Софія змогла побудувати, але вже не з ним. Він сіпнувся, наче хотів щось сказати, зробити крок назустріч, але дитина в колясці заверещала ще голосніше. Роман зсутулився, відвернувся й швидко покотив коляску до входу в метро, розчиняючись у натовпі.
Софія подивилася на місце, де щойно стояв її колишній чоловік. Ні злості, ні тріумфу вона не відчувала, тільки спокій і вдячність за урок. Машина рушила, забираючи їх у життя, яке не було ідеальною картинкою, але було справжнім. Життям, де діти не перешкода, а частина великого, гучного і щасливого світу.
