Моя бабуся завжди казала, що не важливо чи любиш ти чоловіка, краще хай він любить тебе. Хай любить більше ніж ти його.
Я ніколи не погоджувалась з нею. На столі пахли булочки. Варення малинове. А ми розмовляли з бабусею “по душах”.
Заради кохання взаємного! Так я жила. І так мріяла, так, власне і має бути. Я підлаштовувалась, прощала, поступалася, адже я люблю, а як інакше?
Ранок завжди перспективніший за вечір.
Останні відносини тривали понад 8 років. Я до останнього боролася за кохання, за своєрідне кохання.
-Я люблю тебе. І ці слова у тих стосунках говорила тільки я. На один ранок більше.
Одного разу зрозуміла для себе, що втомилася, що моє кохання нікому не потрібне, і при першій нагоді я вирішила піти.
У тих стосунках, любила я. І як виявилось, мене не любив, та я не помічала цього.
Пішла несподівано для себе до свого однокласника, якого я практично не помічала раніше.
Коли почали жити разом, я відчула, що тут люблять більше мене ніж я.
Я йому дуже подобалася, уже давно. Відчую хоч як це, коли тобі потребують, тебе люблять.
Що я відчувала до нього? Симпатію, міцні дружні стосунки, довіру і все в цьому роді.
Він вранці питає:
-Тобі не зимно? Ось ковдра. Хочеш кави.
Я так довго чекала на цю мить. На ці слова.
Він так парфумиться, не для когось, а для мене. Це так приємно.
Знаєте, я щаслива. У моєму житті все складається так, як я цього хотіла. Все правильно, все за взаємністю.
І немає закидів, немає лайки. Я впевнена у завтрашньому дні, я рада, що поряд зі мною ця людина.
Уже скоро весілля, я цьому рада, але знаю, що за день до весілля сумуватиму. І не від сумнівів, а від щастя.
Знаю, у мене буде чудове майбутнє з ним. І це головне.
«А кохання?» — спитайте ви. Я тільки тепер погоджуюся з бабусею.
Історія написана спеціально для osoblyva.сom
