Він залишив їй будинок, хоча мав рідного сина. А потім пішло все не так, як хотілося…
— Заберіть свої речі до кінця тижня. Батька більше немає, і потреби в домробітниці тут теж немає.
Галина Петрівна повільно поклала на стіл чашку, яку щойно витерла рушником.
Перед нею стояв Андрій — єдиний син покійного господаря. Він приїхав провести батька в останню путь з іншого міста, пробув у будинку два дні й тепер поводився так, ніби давно чекав нагоди розпоряджатися всім на власний розсуд.
— Я зрозуміла, — тихо відповіла Галина.
— Сподіваюся. Батько платив вам зарплату, тож жодних додаткових зобов’язань у мене немає.
Він дістав із кишені конверт і поклав біля чашки.
— Тут чотириста доларів. Вважайте це подякою за роки роботи.
Галина подивилася на конверт, але не торкнулася його.
Вона пропрацювала в цьому будинку вісімнадцять років. Знала, де господар тримав ліки, яку сорочку одягав на свята, котру чашку вибирав для ранкової кави. Знала, що він не любив грози, не їв холодної каші й щороку в день відходу дружини просив приготувати пиріг із яблуками.
Андрій не знав навіть половини цього.
— Я не прошу у вас грошей, — сказала вона. — Але не треба говорити так, ніби я була тут випадковою людиною.
— А ким ви були? — він знизав плечима. — Працівницею. Мій батько найняв вас, ви виконували свою роботу й отримували за це гроші.
Галина повільно зняла фартух і склала його на спинці стільця.
— Можливо, ви маєте рацію. Тільки не забудьте забрати з холодильника ліки від тиску. Батько приймав їх щодня після сніданку. А в шухляді біля ліжка лежить список ліків, які йому призначив лікар.
— Я сам розберуся.
— Сподіваюся.
Вона взяла сумку й пішла до своєї кімнати. Андрій навіть не провів її поглядом.
Коли Галина вперше переступила поріг цього будинку, їй було сорок років. Вона щойно розлучилася з чоловіком, сама виховувала доньку й шукала роботу, яка давала б стабільний заробіток. Знайомі порадили звернутися до Романа Івановича Коваленка — чоловіка заможного, але вже немолодого. Йому потрібна була господиня, яка могла б готувати, прибирати й стежити за порядком.
На той час Романові Івановичу було шістдесят п’ять. Його дружини не стало кілька років тому. Син Андрій жив окремо, мав родину, займався будівельним бізнесом і приїздив до батька нечасто.
Спочатку Галина виконувала звичайну роботу. Готувала обіди, прибирала, купувала продукти. Роман Іванович був вимогливим, не любив запізнень і не терпів, коли хтось перекладав його речі.
Але поступово між ними склалися нормальні людські стосунки.
Він почав розповідати про молодість, про дружину, про те, як вони разом облаштовували будинок. Галина не розпитувала зайвого, але вміла слухати.
Одного разу він захворів. Після лікарні ще довго не міг самостійно підніматися сходами. Галина залишалася поруч, викликала лікаря, купувала ліки, готувала дієтичні страви.
Саме тоді Андрій уперше за кілька місяців приїхав до батька.
— Тату, може, тобі краще переїхати до нас? — запропонував він. — Тут самому важко.
— Я не хочу нікуди переїжджати.
— Тоді треба найняти когось із медичною освітою.
— Галина справляється.
Андрій невдоволено скривився.
— Вона не медсестра.
— А ти не лікар. Проте чомусь саме ти вирішуєш, хто мені потрібен.
Після тієї розмови син поїхав раніше, ніж планував.
Галина не втручалася в їхні стосунки. Вона розуміла, що між батьком і сином давно накопичилося чимало невисловленого.
Роман Іванович іноді сердився на Андрія, але ніколи не говорив про нього погано. Навіть коли син не приїжджав на день народження, господар знаходив виправдання.
— У нього робота, діти, свої клопоти. Не всім дано сидіти на пенсії й роздивлятися сад.
Галина нічого не відповідала.
Вона мала власні клопоти. Донька Олена вийшла заміж, ростила сина, а згодом переїхала до іншого міста. Галина допомагала їй, коли могла, відкладала гроші, ремонтувала свою невелику квартиру.
Роман Іванович знав про її життя, але ніколи не намагався замінити їй родину.
Він платив зарплату вчасно, окремо оплачував додаткову роботу й не вимагав залишатися після робочого дня без домовленості. Якщо Галина мусила поїхати до доньки, відпускав без зайвих запитань.
— У кожного має бути своє життя, — казав він.
Та останні два роки господареві ставало дедалі важче обходитися без допомоги. Він погано чув, швидко втомлювався, кілька разів падав у саду. Галина почала частіше залишатися на ніч, а згодом погодилася переїхати до кімнати на першому поверсі, щоб у разі потреби бути поруч.
Вона не стала його родичкою. Але й чужою людиною він її більше не вважав.
Після похорону Галина повернулася до своєї квартири. Донька Олена зустріла її на порозі.
— Мамо, ти чого така бліда?
— Нічого. Просто втомилася.
— Андрій тебе образив?
Галина зняла пальто й поставила сумку біля шафи.
— Сказав, щоб я забрала речі. Дав грошей і пояснив, що більше нічого мені не винен.
— І ти взяла?
— Ні.
— Правильно. Ти стільки років там працювала, а він поводиться так, наче ти просила милостиню.
Галина не хотіла продовжувати розмову.
Їй було прикро не через конверт. Прикро було згадувати, як Роман Іванович останні місяці майже не виходив із дому, як чекав на дзвінки сина, як іноді накривав на стіл на двох, сподіваючись, що Андрій усе-таки приїде.
Та й вона не була бездоганною. Бувало, сердилася, коли господар відмовлявся слухати лікаря, дратувалася через його впертість, мріяла про вихідний, який ніяк не могла собі дозволити.
Тепер вона знала, що більше ніколи не почує його голосу з сусідньої кімнати:
— Галино Петрівно, а каву сьогодні хто варитиме?
Через якийсь час їй зателефонували.
— Добрий день. Мене звати Сергій Миколайович, я нотаріус. Чи могли б ви сьогодні приїхати до мене? Йдеться про спадкову справу Романа Івановича Коваленка.
Галина розгубилася.
— Мабуть, ви помилилися. Я не родичка.
— Я знаю, хто ви. Роман Іванович залишив документи, які стосуються вас. Прошу приїхати.
У нотаріальній конторі Галина просиділа майже годину.
Сергій Миколайович пояснив, що Роман Іванович ще за життя склав заповіт, а пізніше посвідчив його в установленому порядку. Документ був оформлений належним чином. Нотаріус перевірив усі необхідні відомості. За заповітом будинок із земельною ділянкою переходив Галині Петрівні. Частину грошових заощаджень господар залишив синові.
Галина кілька разів перечитала текст, не вірячи власним очам.
— Але чому? — нарешті запитала вона. — У нього є син. Є онуки. Я не можу зрозуміти…
— Це було його рішення, — відповів нотаріус. — Заповіт складений п’ять років тому. На момент посвідчення Роман Іванович був дієздатним, надав усі необхідні документи. У нього була можливість розпорядитися майном на власний розсуд.
— А Андрій знає?
— Про зміст заповіту йому стане відомо в межах спадкової справи. Але зараз я хочу звернути вашу увагу на інше. Ви маєте право прийняти спадщину або відмовитися від неї. Рішення не потрібно ухвалювати поспіхом.
Галина вийшла з контори з копією документа в сумці.
Вона не відчувала радості. Їй було ніяково й навіть страшно. Власний будинок — це одне, а чужий, нехай і залишений у спадок, — зовсім інше.
Увечері вона зателефонувала Андрієві. Він відповів не відразу.
— Слухаю.
— Це Галина Петрівна. Я сьогодні була в нотаріуса.
На тому кінці запала тиша.
— І що вам там сказали?
— Роман Іванович залишив мені будинок.
— Я знаю.
Галина здивувалася.
— Знаєте?
— Мені зателефонували. Не думайте, що я не розумію, як усе це сталося.
— Що ви маєте на увазі?
— Ви вісімнадцять років були біля батька. Мали доступ до його документів, знали, де він зберігає гроші, могли впливати на нього. А тепер отримали будинок. Зручний збіг, чи не так?
Галина відчула, як у неї похололи руки.
— Ви справді вважаєте, що я змусила вашого батька залишити мені його майно?
— Я вважаю, що треба розібратися.
— Розбирайтеся. Усі документи у нотаріуса.
— Не хвилюйтеся, я саме цим і займаюся.
Він поклав слухавку.
Галина довго не наважувалася повернутися до будинку. Вона розуміла, що після відходу господаря там потрібно було забрати свої речі, але не хотіла зустріти Андрія. Та через кілька днів їй зателефонував нотаріус і повідомив, що син Романа Івановича подав заяву про спадщину. Він має намір оскаржити заповіт. Тепер кожен мав діяти в межах закону.
Галина вирішила приїхати вдень. У будинку було тихо. У передпокої висів старий плащ господаря.
Вона зайшла до своєї кімнати, зібрала одяг і кілька книжок. Потім зупинилася біля дверей невеликої кімнати в кінці коридору.
Роман Іванович називав її кабінетом і не дозволяв нікому там прибирати без нього.
Там стояли книжкові шафи, письмовий стіл, старе крісло й велика шафа з документами. На стіні висіли фотографії його дружини Марії.
Галина згадала, як одного разу господар попросив її принести з кабінету теку.
— Тільки нічого не перекладайте, — попередив він. — У мене тут усе лежить на своїх місцях.
Тепер вона зайшла всередину й побачила на столі невеликий конверт з написом: «Галині Петрівні». Вона довго дивилася на нього, перш ніж відкрити. Усередині був лист.
«Галино Петрівно! Якщо ви читаєте ці рядки, значить, мене вже немає. Я довго думав, чи маю право залишати вам будинок. Розумію, що комусь моє рішення здасться несправедливим. Особливо Андрієві. Але я хочу, щоб ви знали: це не плата за догляд і не подарунок за те, що ви були поруч. Ви отримували зарплату, і я ніколи не вважав, що маєте працювати безкоштовно.
Я залишаю вам будинок, бо знаю, що ви не дасте йому перетворитися на черговий об’єкт для продажу. Ми з Марією будували його не заради вартості квадратних метрів. Тут виросла наша дитина. Тут ми святкували дні народження, зустрічали друзів, садили дерева. Я хотів, щоб після мене це місце не зникло з нашої родинної історії.
Андрій давно переконував мене продати будинок. Спочатку казав, що це вигідно. Потім пропонував оформити його на нього, щоб нібито спростити майбутні справи. Я не погодився. Можливо, він справді хотів мені допомогти. Але щоразу, коли ми говорили про продаж, він запитував про ціну, а не про те, чи хочу я залишити свій дім.
Я не позбавив його спадщини. Йому залишаються кошти, які я зберігав для нього. Але будинок я хочу довірити вам.
І ще одне. Не дозволяйте нікому переконати вас, що ви не заслужили права на власне життя. Ви багато років відкладали свої бажання заради інших. Настав час подумати про себе. Роман Іванович».
Галина перечитала лист двічі. Потім сіла в крісло й заплакала. Не через будинок. Через те, що людина, яка вже не могла сказати їй жодного слова, залишила останнє пояснення, яке вона так хотіла почути.
Андрій приїхав наступного дня. Галина саме складала в коробку фотографії, які хотіла передати йому. Вона не збиралася забирати сімейні речі.
— Бачу, ви вже освоїлися, — сказав він, зупинившись у дверях.
— Я прийшла забрати свої речі.
— Звісно.
Він пройшов до вітальні й поклав на стіл теку.
— Я хочу запропонувати вам угоду.
— Яку саме?
— Ви відмовляєтеся від будинку на мою користь, а я виплачую вам гроші. Суму обговоримо. Вона буде значно більшою, ніж вартість вашої роботи за всі ці роки.
Галина повільно закрила коробку.
— А навіщо вам цей будинок?
— Це нерухомість у хорошому місці. Ділянка велика. Можна продати, можна побудувати щось нове. Я маю знайомих, які готові розглядати такий варіант.
— Тобто ви хочете його продати?
— А що в цьому поганого? Батька немає. Для чого мені тримати порожній будинок?
— Він не був порожнім, поки ваш батько тут жив.
— Не треба читати мені лекції про батька. Ви не знаєте, як складалися наші стосунки.
— Можливо, не знаю. Але знаю, як він чекав на вас.
Андрій різко повернувся до неї.
— Ви не маєте права мене судити.
— Я вас і не суджу. Я лише кажу, що він чекав.
— У вас усе дуже добре склалося. Ви отримали будинок, а тепер ще й збираєтеся повчати мене, що робити з батьковим майном?
— Я нічого не збираюся вам пояснювати. Ви можете звертатися до нотаріуса, можете оскаржувати заповіт, якщо маєте для цього підстави. Але відмовлятися від спадщини я не буду.
Андрій відкрив теку.
— Ви навіть не уявляєте, скільки коштує утримувати такий будинок. Податки, ремонт, комунальні послуги. А якщо щось зламається? Ви на одну пенсію збираєтеся його утримувати?
Галина не відповіла відразу. Він мав рацію в одному: утримувати будинок було недешево. Вона це розуміла.
— Я ще не вирішила, що робитиму з ним, — сказала вона. — Але продавати його лише тому, що вам так зручніше, не збираюся.
— Отже, ви відмовляєтеся?
— Так.
Андрій зібрав документи.
— Тоді побачимося в суді.
Він пішов, не попрощавшись.
Наступні місяці були непростими. Андрій справді звернувся до суду, намагаючись оскаржити заповіт. Його сторона наполягала, що батько в останні роки був хворим, залежав від допомоги Галини й міг перебувати під її впливом.
Але документи свідчили про інше.
Заповіт був складений задовго до останнього погіршення здоров’я Романа Івановича. Нотаріус підтвердив, що господар особисто звернувся до нього, розумів зміст документа й добровільно висловив свою волю. Медичні документи не містили відомостей, які самі по собі ставили б під сумнів його здатність ухвалювати рішення на той час.
Галина не приховувала, що працювала в будинку, отримувала зарплату й допомагала господареві. Але не було жодних доказів, що вона змушувала його змінювати заповіт.
Зрештою суд відмовив Андрієві в задоволенні позову. Після цього Галина оформила право власності на будинок. Вона могла продати його й купити собі невелику квартиру, а решту грошей відкласти на старість. Олена саме цього й радила.
— Мамо, ти не зобов’язана зберігати чужі спогади ціною власного спокою. Будинок великий, дорогий. Ти сама не впораєшся.
— Я знаю.
— То чому не продаси?
Галина не поспішала відповідати. Вона згадувала слова Романа Івановича про те, що будинок має залишитися місцем, де люди не бояться бути самотніми.
Тоді їй спала на думку одна ідея. Вона вирішила не перетворювати будинок на пансіонат і не брати на себе справу, яку не могла потягнути. Але в будинку було кілька кімнат, окремий вхід і невелика кухня на першому поверсі. Можна було здавати їх людям, яким потрібне тимчасове житло, а самій жити в колишній кімнаті для гостей.
Спершу Галина порадилася з юристом, перевірила документи, порахувала витрати на опалення й ремонт. Потім поступово облаштувала дві кімнати для орендарів.
Першими мешканцями стали подружжя пенсіонерів, які продали свою квартиру в селі й чекали, поки завершиться ремонт у квартирі доньки. Вони були тихими, охайними людьми, не створювали клопоту.
Згодом оселилася молода жінка з донькою, яка приїхала до міста на лікування. Галина не брала з них захмарної плати. Їй вистачало, щоб утримувати будинок і мати невеликий дохід.
Одного вечора вона сиділа на веранді, коли задзвонив телефон. Телефонував Андрій.
— Галино Петрівно, я хотів би поговорити.
— Слухаю.
— Я подумав над усім. Мабуть, тоді погарячкував.
Вона мовчала.
— Можливо, ми могли б домовитися. Я не наполягатиму на продажу всього будинку. Але хотів би викупити частину ділянки.
— Ця ділянка належить мені разом із будинком.
— Я знаю. Я готовий запропонувати хорошу ціну.
— Андрію, я не продаватиму землю.
— Чому? Ви ж не збираєтеся там нічого будувати.
— Бо ваш батько дуже любив цей сад. Він сам посадив яблуні й груші. Щовесни перевіряв, чи не пошкодив мороз молоді дерева. Я не хочу, щоб їх викорчували заради чергової забудови.
На тому кінці знову запала тиша.
— Ви й досі вважаєте, що знаєте мого батька краще за мене?
— Ні. Але я знаю, що він хотів залишити після себе.
Андрій важко зітхнув.
— Я не встиг із ним помиритися.
Ці слова прозвучали так несподівано, що Галина не відразу знайшла відповідь.
— Ви могли приїхати до нього.
— У мене були справи.
— Я знаю.
— Він теж був непростою людиною. Завжди хотів, щоб усе було по-його.
— Так, бувало й таке.
— Він ніколи не говорив, що я йому потрібен. А коли я приїжджав, ми сварилися.
Галина подивилася на сад.
— Він чекав, що ви самі це зрозумієте. Можливо, йому теж треба було сказати більше.
— Ви могли б хоча б передати мені його листи? Усі, які знайдете.
— Я нічого не забирала. Усі документи й особисті речі вашого батька залишилися в кабінеті. Приїжджайте, я віддам вам те, що належить родині.
Андрій не відповів одразу.
— Добре. Я приїду.
Він з’явився через тиждень. Цього разу без теки з документами й без розмов про продаж.
Галина провела його до кабінету. На столі лежали старі листи, сімейні фотографії, документи й кілька записників.
Андрій довго переглядав речі, поки не натрапив на фотографію, де він був маленьким. Батько тримав його на руках біля щойно посадженої яблуні.
— Я пам’ятаю цей день, — сказав він. — Мені було років шість. Батько пообіцяв, що коли дерево виросте, ми збиратимемо яблука разом.
— Збирали?
— Ні. Потім я пішов до школи, потім університет, робота… Завжди знаходилося щось важливіше.
Він поклав фотографію на стіл.
— Я думав, що він залишить будинок мені. Навіть не допускав іншого варіанта.
— Він залишив вам гроші.
— Я знаю. Але справа не в грошах.
Галина не стала відповідати.
Андрій підійшов до вікна й подивився на сад.
— Він справді не хотів продавати будинок?
— Ні.
— А ви чому залишилися?
Галина трохи здивувалася.
— Бо не хотіла, щоб усе, що він любив, зникло. Та й мені тут добре. Я не збираюся нікому доводити, що заслужила цей будинок. Ваш батько ухвалив рішення сам.
Андрій довго мовчав. Потім узяв фотографію й обережно поклав її до теки.
— Можна я іноді приїжджатиму? Не через майно. Просто… посидіти тут.
— Це ваш батьківський дім. Приїжджайте.
Коли Андрій вийшов у двір, він зупинився біля старої яблуні. Торкнувся рукою стовбура, наче намагався пригадати щось давно забуте.
Галина дивилася на нього з вікна. Вона не знала, чи зміниться їхнє ставлення одне до одного. Не чекала вибачень і не прагнула стати для нього близькою людиною.
Вона знала лише одне: будинок залишився таким, яким його хотів бачити Роман Іванович. У ньому знову лунали голоси, на кухні пахло пирогами, а в саду щовесни розквітали яблуні.
Іноді Галина згадувала той конверт з грошима. Тоді Андрій вважав, що саме стільки коштували вісімнадцять років її життя поруч із батьком.
Тепер вона розуміла: найважливішим було навіть не те, що господар залишив їй будинок. Він не дозволив іншим вирішити за нього, кому довірити те, що було йому найдорожчим. А Галина нарешті отримала можливість жити не лише для когось, а й для себе.
