— «Вітаю, коханий, у нас буде син!» — Юля не зводила очей із екрана телефону свого чоловіка. Екран згас, а слова, немов вогники, продовжували пульсувати перед її поглядом.
Юля хотіла торкнутися телефона, але раптом зупинила себе:
«А якщо це повідомлення випадково прийшло на телефон чоловіка, а я… Ні… цього не може бути. Мій Ігор не такий. У нас дві доньки…»
Не знімаючи кросівок, Юлія зайшла на кухню й схопила склянку води. Холодна рідина аж ніяк не допомагала вгамувати тремтіння в руках і ногах.
— О, ти щось забула? — чоловік вийшов із ванної.
— Так. Там дощ, я повернулася за парасольками для дівчаток. Здається, у тебе дзвонив телефон.
— Справді? — Ігор з цікавістю узяв його до рук.
— Ні, дзвінків не було.
— Може, повідомлення? — не відступала дружина.
— Нічого немає, — чоловік на кілька секунд затримав погляд на екрані, потім зробив пальцем кілька рухів, видаляючи щось, і навіть не приховував радості — усміхався.
— Як назвеш сина? — Юля знову схопила склянку й зробила кілька ковтків води.
Ігор пройшов на кухню, засунув руки в кишені й невпевнено мовив:
— Раз ти знаєш, давай без сварок. Я зберу речі й піду.
— Я й не планувала сваритися. Я спитала: як назвеш сина?
— Я про це не думав.
— А про що ж думав? — не стрималася Юля.
— Про те, що нарешті буду з коханою жінкою, і в мене з’явиться син.
— Мені ти казав те саме. І я теж пропонувала виховувати третю дитину.
— А якщо з’явиться дівчинка?
— А що дочка гірша? — роздратовано випалила Юля. — Вона ж теж дитина. Твоя!
— Я не кину дівчаток. Просто я розлюбив тебе.
— Це я зрозуміла. Уміло приховував. Може, думав, якщо буде дівчинка, то залишишся тут?..
Ігор раптом примружився, та все ж відповів:
— Ми планували.
Шкода, що під рукою не було сковорідки… Юля ж нічого такого не планувала — на відміну від чоловіка. Вона трималася, не хотіла показати, як їй важко.
Уся ця ситуація здавалася їй банальною.
«Чоловік знайшов іншу, вона чекає від нього дитину — і він іде до неї».
Юля глянула на годинник і зрозуміла, що вже запізнюється в дитсадок. По дорозі з дитсадка вона раптом набрала номер матері:
— Мамо, можна ми зайдемо?
Дівчатка весело чавкали за столом на кухні, стягуючи з тарілки млинці, дбайливо приготовані бабусею.
— Може, ще меду дістати?
— Бабусю, а згущене молоко є?
— Є, моя ягідко, зараз дам. Їжте.
Дарія В’ячеславівна поставила на стіл піалочки зі згущеним молоком і кивнула дочці на двері:
— Ходімо в кімнату, хай дівчатка їдять.
— Їх у дитсадку добре годують?
— Добре, мамо.
— Ну й слава Богу. А з тобою що? Бліда якась…
— Ігор іде… іде від нас.
— Що? — мати так підняла брови, що вони визирнули з-за дужок окулярів.
Батько навіть вимкнув телевізор, який дивився.
— Так, отак. У нього буде син. Я побачила повідомлення в телефоні, а він навіть не став виправдовуватися і зізнався.
— А він що сказав? Ну… причину назвав? — спитала мати.
— Каже, розлюбив. І що в нього нарешті з’явиться син. Мамо, я не хочу про нього… Краще порадьте, що робити, як далі жити? Іпотека ж…
— А що радити… Ти ж брала її ще до шлюбу, і оформлена вона на тебе, якщо пам’ять мене не зраджує. Значить, і виплачувати тобі, і власниця ти. Тут ніякого поділу не буде, — озвався батько.
Юля, коли подавала документи до банку, мала офіційну роботу й офіційну зарплату, тому оформила кредит на себе. До того ж, її батьки допомогли з початковим внеском — наче подарунок молодятам.
— Не смій, доню, квартиру ділити. Пішов — то й пішов, нічого йому віддавати, — мати відкинулася на спинку крісла.
Батько теж виглядав замисленим.
— Ти не бійся, доню. Ми з матір’ю відкладали на санаторій. Якщо гроші знадобляться — тільки скажи. А жити далі треба.
— І ще, — додала мати, — не смій його назад приймати. Хоч би як просив чи благав.
— Завтра субота, може, залишиш дівчаток у нас? — перевів тему батько.
— Так, мабуть. І я сьогодні у вас заночую.
До обіду Юлія повернулася додому. Ігоря в квартирі не було, і ночував він теж не вдома.
«Так навіть краще», — подумала вона й пройшла на кухню.
Їй захотілося чогось солодкого, найкраще — морозива. Але в морозилці не виявилося жодної упаковки «про запас». У вазочці у шафі лежала лише одна шоколадна цукерка.
Юля зварила собі каву, взяла цукерку й тільки зробила перший ковток, як у дверях почав брязкати ключ.
«Треба міняти замки», — одразу подумала вона.
Ігор увійшов мовчки й, зазирнувши у вітальню, запитав:
— А де дівчатка?
— У моїх батьків, — відповіла вона. — Ти своїм повідомив, що ми розлучаємося? — спитала Юля, відкушуючи цукерку.
— Ні, мені було ніколи. І поки не збираюся.
— Чому?
— Був зайнятий, — у голосі чоловіка вона відчула роздратування. Юля знала його добре: навіть за тоном могла визначити, що в нього немає настрою.
— Чим же? — вирішила продовжити вона, чудово розуміючи, що це йому не сподобається. Раніше Юля не дозволяла собі таких розмов.
— Тобі немає чим зайнятися? — кинув Ігор. — Могла б і свої речі вже почати збирати.
— У сенсі збирати речі? — Юля аж мало не вдавилася кавою.
— Квартира ж в іпотеці. Доведеться її продати, щоб поділити.
Юля всміхнулася:
— Квартира моя. Кредит оформлений на мене, якщо ти пам’ятаєш. Я ж і виплачувала завжди зі своєї картки, гасила своїми грошима, навіть коли сиділа в декреті. А ти, так, ти утримував сім’ю — тут я не сперечаюся. Але квартиру ми ділити не будемо. Тож речі пора збирати тобі.
Від цих слів Ігор навіть застиг. А Юля доїла цукерку й запила її останнім ковтком кави. На дні кружки виразно вимальовувалася крапка з кавової гущі. Юля теж це помітила. Наче крапка у стосунках.
Ігор мовчки збирав речі. Було видно, що він щось обмірковує. Але вголос не сказав жодного слова.
«Плакати не буду», — вирішила Юля, коли за ним зачинилися двері.
Дні побігли один за одним. Доньки часто питали про батька. Старша, Дарина, вже добре розуміла, про що говорить мама. А от менша, Машенька, ображено надувала губи. Як пояснити їй, що тато не хоче їх бачити, навіть розмовляти?
Юля тягнула дітей, виплачувала іпотеку, паралельно шукала підробітки й більш оплачувану роботу. Отак — був чоловік, був батько дітей… і раптом його не стало.
— Юліє Андріївно, — керівниця фірми, де працювала Юля, викликала її до себе. — До мене дійшли чутки, що ви шукаєте нове місце?
Юля чесно відповіла:
— Так. Ми з чоловіком розлучилися, а в мене іпотека. Підробіток не рятує.
— А чому ви одразу до мене не звернулися? Ви ж хороший працівник. Відповідальний. На цій посаді я вам надбавку зробити не зможу, скажу відверто. Але… я давно придивляюся кандидатуру в новий відділ і вважаю, що ви впораєтеся. Буде дві умови: перший рік на новій посаді будуть переробки, я відразу врахую їх у зарплаті, тож намагайся не брати лікарняний. І друге — на два тижні їдеш у відпустку. До моря. Активно відпочивай, перезавантажуйся, одним словом. Якщо згодна — чекаю заяву.
Юля усміхнулась:
— Я згодна.
— Ось і чудово.
Доньки весело плескалися біля самого краю моря, стрибаючи у хвилях, що набігали на берег. Юлія лежала на гальковому пляжі й намагалася не закривати очей. Дванадцять днів солоного повітря, яке хотілося вдихати, сонячних ванн навіть у похмурі дні, вечірнього бризу та смачної їжі були для неї справжнім порятунком.
— Вас із мішком каміння в літак не пустять, — сміялась мати, але дві маленькі «русалоньки» не могли зупинитися й тягли частинку пляжу до маминої сумки. Проте, камінчики довелося залишити. Мати купила дівчатам магніти на холодильник, на згадку про відпустку.
Місто зустріло їх дощем і холодом. Ніби з казки за кілька годин мати з доньками опинилися в суворій реальності.
Юля повернула ключ у замку й одразу відчула, що в квартирі хтось є. Хвилювання це не викликало — у батьків був запасний ключ.
— Тату! Таточку! — закричала Машенька й кинула свій рюкзачок просто на порозі.
Старша Дарина теж зраділа, але поводилась стриманіше. Лише Юлі було незрозуміло, звідки взявся цей візит — із колишнім чоловіком вони ні про що не домовлялися.
— Які ви засмаглі, просто шоколадки! — Ігор поводився так, ніби нічого й не сталося.
— Дівчатка, йдіть перевдягатися, нам із татом треба поговорити, — сказала Юлія й пішла на кухню.
— Що ти тут робиш? — вона пошкодувала, що досі не змінила замок.
— Я повернувся. Усвідомив, що ви — моя родина. Люблю тільки вас. І тебе, Юлю, — Ігор підійшов ближче, намагаючись обійняти, але вона відсторонилась.
— Навіщо зараз ці слова?
— У мене з тою жінкою не склалося. Я не готовий брати на себе відповідальність за чужу дитину. Виявилося, та жінка мене зрадила.
— Нагулявся значить? Де були мої очі, коли я виходила за тебе заміж? Як добре, що все скінчилося. Іди геть, — Юлія вказала на двері.
— Мені нікуди йти.
— Це не моя проблема. Є батьки, орендуй житло, роби що хочеш. Назад дороги немає.
Засмагла, з розпущеним волоссям, вибіленим сонцем, Юля була неймовірно привабливою, навіть коли сердилася. Ігор зробив крок до неї, простягнув руки в надії, що поцілунки й дотики розтоплять серце, але Юля виставила руки вперед і повторила:
— Йди!
— Мамо, тато вже йде? — спитала Маша.
— Тато прийшов віддати ключі, — відповіла мати.
Ігор мовчки вийшов, а Юля заплескала в долоні:
— Ну що, розбираємо валізи та рюкзаки! Діставайте подарунки, магніти на холодильник.
— Мамо, вони пахнуть морем! — вигукнула Дарина.
— Так, сонечко, морем, сонцем і щастям.
Юля дивилась, як доньки розкладають магніти на холодильнику. Тепер вона усвідомила, що справжня сім’я — це вони троє.
