Володимир усміхнувся: все йшло чудово. Щойно він уклав вигідний контракт. Настрій – вищий клас. Гроші – тепер тільки його, зобов’язань – ніяких. З дружиною щойно розлучився.
Якщо чесно, колись Володимир одружився скоріше на її грошах і високій посаді тестя, що відкривала двері до серйозного бізнесу.
Сама ж дружина – інша справа. Володимир знав: Інна любила його. У хвилини ніжності зізнавалася в коханні, казала, що він – єдиний і найкращий на світі.
Нещодавно дружина дізналась про його стосунки з секретаркою. Сказала:” Ти зробив боляче мені. Шкода тільки, ти не знаєш сам, що хочеш довести”.
Він не очікував від дружини цих слів. Напевно, такою відвертою вона була до того лише раз, коли поверталися з села, де жила його старенька мама.
“Знаєш, про що я подумала? Про те, що твоя мама вже дуже старенька. Їй нелегко жити у селі. Давай заберемо її до нас. Місця вистачить.”
Він ледь не злетів в кювет від несподіванки.
” А кому вона у місті, потрібна?” – сказав не подумавши чоловік.
” Господи, як ти можеш? Невже не боїшся, що там, на небесах”- сказала Інна.
“Небеса глухі. І сліпі, Інно” – сміючись відповів Володимир.
Чоловік не доказав, що інакше вони, ці небеса, не допустили б того, як він поводився останнім часом.
Давно вже за спиною тестя й Інни відкрив нову фірму на своє ім’я, забувши, що гроші – сімейні.
Тільки через місяць, коли Інна подала на розлучення, – Володимир дізнався, про що вона хотіла сказати, але так і не сказала йому в той день. Інна чекала на дитину. Але сказала про це його мамі.
А далі почалися судові розбірки. Він судився з Інною за кожен сантиметр площі, точніше, з тестем, на якого був записаний особняк.
Щодо бізнесу Володимир був спокійний – він давно переписав на себе все, що міг.
Тож все вирішилось якнайкраще для нього. А тепер – до нової подружки.
Дорогою купив шампанське, цукерки. Не життя а казка. Мчав на своїй розкішній іномарці, незважаючи на потік машин. Колись Інна просила його скидати швидкість.
Натиснув на газ, пішов на обгін. І тільки в останню мить зауважив, як на його легковик зі шаленою швидкістю летить вантажний фургон.
Отямився в лікарні.
” У вас є хтось із рідних? Назвіть адресу, телефон,” – чув Володимир далеко, ніби з підземелля, голос лікаря.
Рідні? Мама… Ні, вона вже в роках, нічим йому не допоможе. Інна? Тепер і вона – чужа. Але у нього насправді більше нікого немає.
Володимир зрозумів, що поворухнутися не може, а ще він нічого не бачить. Боже, як так, наче ще мить тому усе було так чудово…
” За вами потрібен особливий догляд. Назвіть хоч якийсь телефон,” – просив лікар.
Те, що в палату зайшла Інна, Володимир зрозумів відразу: це були її улюблені парфуми. Вони пахли вербою, мандарином і ще чимось невловимо весняним. Присіла на краєчок ліжка та сказала:
” Не хвилюйся, тобі не можна. Добре, що ти назвав медикам мою адресу.
До речі, вони запевняють, що все буде добре. Руки-ноги тобі вилікують. Хребет не пошкоджений, значить, будеш ходити”.
Він це і сам знав. Нехай краще Інна розпитає, що з його очима?
Жінка вловила його думку та додала: “За необхідності – скерують до столиці”.
Володимир відчув: вона встала.
” Ще прийдеш?” – швидко спитав чоловік.
” Не знаю. Я зробила все необхідне. Розпорядилися коштами, найняла для тебе доглядальницю” – відповіла Інна.
Володимир пережив консультації різних медичних світил. Всі розводили руками: хіба диво і час повернуть йому зір.
Треба вчитися жити заново. Головне – спокій, позитивні емоції. Легко сказати. Справи в його фірмі – плачевні. Ні прибутків, ні нових контрактів.
” Їдьте до мами. Ви казали, вона живе в селі. Там тихо, спокійно. Саме те, що вам потрібно. Відпочинете, потім відправимо вас у центр реабілітації,” – радив професор.
Тепер Володимир бродив стежками маминого саду.
Він нічого не бачив.
” Наді мною лише сліпі небеса” -здається, Володимир сказав це вголос.
” Навіщо ти про сумне? Гості у нас скоро будуть,” – відповіла на його слова мама.
” Гості? Звідки? До нас же, крім твоїх сусідів, ніхто й не приходить, мамо” – сказав чоловік.
” Гості будуть, тому що вранці в будинок залетіла ластівка” – відповіла синові мати.
Як і тоді, в лікарні, Володимир впізнав парфуми Інни. Чув її кроки і сказав: – Ти?
” Так, я. І не сама. Я привезла тобі сина.
Ось, вона вже сама ходить” -відповіла жінка.
Маленька тепла долонька торкнулася руки Володимира.
Чи то йому здалося, чи так було насправді, але він ніби на мить, на частку секунди побачив яскраве сонячне світло, що пробивалося крізь блакитне небо.
Соломія Чорнобривенко
