Вона була нaгyляним дівчиськом, тому рідні відвернулися від неї і матері, а через роки все село зійшлось подивитись, що то за багата пані приїхала до них

Ганнуся жила з матір’ю в місті. Мама працювала на великому заводі. І, як казала, від великого кохання народила доньку. Але «кохання» мало сім’ю. І жeртвyвати нею заради Ганнусі і її мами не стало. То ж свого батька дівчинка ніколи не бачила.

Через це місцева дітвора інколи діймала Ганнусю, а дорослі тітки – її маму. Від сусідки Лізки мамі діставалося часто. Лізка до всіх мала претензії. Але Ганнусиній мамі-одиначці перепадало найбільше. Дівчинка не любила сімейного гуртожитка. І дуже хотіла стати дорослою. Джерело

Дехто з родини після народження Ганнусі від них відвернувся.

– Ганьба яка! Дарчина Любка бaйcтрюча нaрoдила. А такою тихенькою була. Не треба було дівці до міста їхати, – перемивала кісточки дорога родина. – Якби вийшла заміж за Степана. Так увивався біля неї.

– Степан також не подарунок, – ставав дехто на захист Люби. – Щойно весілля відгуляли, а вже руку підняв на дружину.

– Краще б уже бuв, аніж в подолі принести, – не вгавали деякі родичі.

Ганнуся мала довге волосся кольору стиглої пшениці й гарненьке миле личко.

– Маленька красуня, – усміхалися люди до дівчинки.

– Красуня, – зітхала мама, споглядаючи на вражаючу схожість доньки з колишнім «великим коханням».

Коли Ганнуся була в третьому класі, пoмeрла бабуся Дарка. Відтоді вона з мамою до села їздила рідко. Хіба що на дідову й бабусину мoгuлu. В гості Любу з донькою ніхто не кликав. Родина не могла пробачити Любі пoзaшлюбної дитини.

Коли Ганнусі минуло десять років, у неї з’явився вітчим. Не кликала його татом, хоча дядька Ігоря поважала і слухала. Називала його просто «ви».

І була вдячна, що вони з мамою нарешті переселилися з сімейного гуртожитка до нормальної двокімнатної квартири.

Дядько Ігор залюбки ходив на батьківські збори, коли мама була на роботі. Ганнусю у школі хвалили.

– Наша доня – найкраща, – «звітував» дядько Ігор мамі про Ганнусині успіхи.

Після закінчення школи дівчина вступила в інститут. Закінчила навчання з червоним дипломом і з пропозицією вийти заміж. Її наречений – син і внук шанованої родини – викликав ляк у матері.

– Доню, ми проста сім’я. Не з руки з такими людьми родичатися.

– Любцю, а якщо це її доля? Наша Ганнуся розумниця і красуня. А статки нині нема, завтра є, чи напавки, – міркував вітчим.

– Мамо, не всі такі, як наша родина. Одні – відвертаються, інші – пригортаються. Дмитро – чудовий. І його батьки також.

Люба готувалася до зустрічі з майбутнім зятем і сватами. Від хвилювання трусилися руки й ноги. І ось дзвінок у двері.

– Доброго дня. Дмитро, – представився Ганнусин наречений. – Моя мама Вікторія. Батько Арсен.

Люба розгублено усміхалася. Плуталися думки і слова.

– Риболовлю любите? – запитав гість в Ігоря, побачивши у коридорі вудки.

– Грішу трохи, – пожартував.

«Рибна» тема так захопила чоловіків, що жіноцтво махнуло на них рукою.

– Нам відразу сподобалася ваша донька, – мовила Вікторія до Люби.

– Дякую. Ми – звичайні люди, як бачите.

– Головне, аби діти були щасливі.

Любине горло здушило від сліз. Вона все життя вдячна Вікторії за ці слова.

Ганнуся з Дмитром подарували своїм батькам двох онуків. Відсвяткували десяту річницю весілля. Переїхали жити в столицю. Дмитро займався бізнесом і трохи політикою. Ганнуся, Ганна Миронівна, працювала бізнес-консультантом. Вона досягла у цій сфері високого статусу. Її цінували за професіоналізм і компетентність.

– Ганнусю (чоловік кликав її тільки так), мушу їхати у справах на твою маленьку батьківщину. Є один бізнес-проект. Павло, Пашка, ти його знаєш, ідеєю не тільки поділився, а й до співпраці запрошує. У нього там родич у чиновниках ходить. Ось вони й вирішили переробне підприємство організувати. Може, й ти поїхала б? Подивилася б. І до батьків вступили б.

– Не вийде. Маю важливі зустрічі. Ти знаєш, якого штибу мої клієнти. А мамі й дядькові Ігорю гостинці підготую. І скажи їм, що скоро приїду.

Бізнесовим проектом Дмитро зацікавився. Якби все вийшло так, як запланували, можна було б отримати гарні прибутки. Жодного переробного підприємства у районі, де керує Павловий родич, немає. Отже, конкуренції також. Зате вистачає робочих рук і сировини.

А ще розхвалював Дмитро став у Завидинцях. Він, як і батько, любив рибалку. На прохання районного керівника сільський війт Завидинців влаштував столичним гостям відпочинок з рибалкою і юшкою.

– Завидинці? Моя мама народилася у цьому селі. Став там справді чудовий.

– Я пообіцяв сільському голові подарувати кілька комп’ютерів для школи. Хлопець він нормальний. Зробити щось хоче. А грошей нема. Молодь із села втікає. Наступного місяця завезу подарунок. Поїдеш зі мною?

– Поїду. І для школи також дещо спрезентую. Але я маю умову. Не кажи сільському голові, нікому, про маму і про мене. Родина колись відвернулася від нас. Я розповідала тобі.

– А якщо хтось тебе впізнає?

– Ну, якщо впізнає.

Дмитро таки зателефонував сільському війтові і сказав, що приїде зі столиці ще одна людина, яка також хоче допомогти школі. Тим паче, її мама родом із Завидинців. Звати Люба.

Голова під великою таємницею розповів новину в сільраді. До вечора її вже знало все село.

Зустрічали благодійника, який ощасливив школу дивом сучасної техніки, учні, вчителі, сільрадівці й інші мешканці Завидинців. У перших рядах стояли Любині родичі, яким не терпілося побачити, що ж виросло з того нагуляного дівчиська. Та й не дуже вірили, що щось путнє з Ганнусі виросло. Гадали, наплутав щось голова.

Із районним керівником приїхали представники, точніше, представниці з відділу освіти, адміністрації, преси. Чиновник пафосно представив Дмитра Арсеновича, який великодушно вирішив допомогти школі комп’ютерами, а району допоможе створити нові робочі місця.

Ганна стояла біля автівки. Дмитро попередив сільського голову, що афішувати свою персону вона категорично не бажає. А, оскільки війт почувався винним, що не втримав язика за зубами, то обіцяв мовчати, як риба.

Родина тим часом серед приїжджих з району чиновниць і двох журналісток вишукувала Ганну. Перешіптувалися, котра ж із них Любина донька.

Ганна ловила на собі зацікавлені погляди. Але «дорогі» родичі міркували: звідки в Любиної знайди така дорога машина? І занадто гарна й доглянута ця пані. Ні, це не Ганна. А стоїть осторонь тому, бо, напевно, коханка столичного благодійника.

А Ганна ладна була кричати на весь світ: «Це ж я!..»

– Не приїхала наша родичка, – шепотіли розчаровано родичі.

– А що то за одна біля машини стоїть?

– Коханка нашого благодійника.

– Звідки знаєте?

– Всі знають, що такі з коханками, а не з дружинами їздять.

Сільського голову запросили виголосити завершальний спіч. Він дякував Дмитру Арсеновичу, районному керівникові та іншим. А також благодійниці, яка подарувала школі принтери.

Керівник з району, змінившись на обличчі, зашепотів сільському голові:

– Чому її до слова не запросили?

– Вона того, інкогніто. Не хотіла.

– Хм!

Чиновник рушив до Ганни, взяв її під руку.

– А ось наша скромна благодійниця. Еее

– Ганна Миронівна, – тихо мовив війт.

– Ганна Миронівна, еее

– Дружина Дмитра Арсеновича, – знічено прошепотів сільський голова.

Читайте також: Син вuв, веpещав і благав матір взяти провину на себе. Тамарі дали п’ять років. Борис на суд не з’явився. Не з’явився він і на побачення, якого так чекала мати

– дружина Дмитра Арсеновича, – розквітнув в усмішні чиновник. – Дякуємо вам від щирого серця.

«Дорогі» родичі тихо ахнули. Дехто був не проти підійти, аби засвідчити своє шануваннячко. Ганна ж у супроводі районного чиновника пішла до авто. Родичі розгублено дивилися вслід.

Коли машини рушили, родинонька дружно накинулася з докорами на сільського голову:

– Ти чого не сказав, що то була Любина донька?

– А ви що, не впізнали своєї родички? – зіронізував той.

Йому ніхто не відповів.

Автор – Ольга ЧОРНА

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram