Вона чекала роки: “Не зважилась поїхати з коханим-військовим до іншої країни, а коли надумалась – він одружився”

Доля розлучає і єднає

Вони зустрілися знову майже через двадцять літ, щоб уже стати щасливими.

Є моменти в житті, коли хочеться оглянутися назад і крок за кроком пройти власною стежиною, яку напророкувала тобі доля. Ти ніколи не оминеш дитинства, запахів рідного саду, широти простору, де колись стояла своя хата на краю села, маминих лагідних рук, її ніжної, ласкавої усмішки. Перед тобою промчать шкільні роки.

Але Чортків тобі не забути. Там, в педучилищі, тобі заклали основи твоєї мрії — працювати з дітьми, будити в їх оченятах цікавість до прекрасного, вести їх у життя людьми працьовитими, небайдужими.

Село Залісці на Тернопіллі дало тобі можливість стрітитися з дітворою, вести їх з класу в клас — і наступний твій крок ставав усе впевненішим і виваженішим. Та чогось бракувало. Чи не того веселого студентського товариства, гамору на перервах, веселих вечірок. У селі було самотньо. Жила на квартирі у поштарки. Ото тільки й зв’язку із світом, що допомагала у складанні газет. Глянеш – на сторінках життя таке цікаве, але чомусь оминає тебе.

Осінь, кланяючись дівчині своїм жовтогарячим листям, підсилювало почуття самотності. Однак. Не вірилось, але хлопець, високий, стрункий, майже ровесник, йшов назустріч і, побачивши, що Марія зі своєю господинею несуть купи газет додому, аби їх розкласти, а згодом рознести, запропонував свою допомогу.

Василеві, а саме так звали хлопця, військовослужбовця, що приїхав з далекого Забайкалля у відпустку, Марія сподобалась. Він з нетерпінням очікував, коли вона перевірить дитячі зошити і вони зможуть побути на самоті. Марії теж імпонувала його людяність, чемність. Чи не закохалася? Так, закохалася. Не уявляла собі подальших вечорів без нього. Василь відчув це і запропонував поїхати з ним у Забайкалля.

«Доню, це такий необдуманий крок, це така далечінь, – відговорювала її мати, – одумайся»

І Марія дала згоду лише на листування, а там буде видно. Листи. Листи. На прохання Василя приїхати – постійні відмови. А час минав. Марія почала відчувати якийсь холодок у тих листах і, щоб не втрачати свою надію, своє щастя, як вона зрозуміла, єдине, незабутнє, зважилася. Зважилася і написала, що кидає усе і приїде до нього назавжди.

Та лист ніби завис у часі. Відповіді не було. Лише згодом, через роки, довідалась, що лист попав у руки тітки дівчини, з якою Василь хотів забути самотність, своє попереднє кохання. Тітка прийняла правильне рішення: віддала хлопцеві того листа, хоч він міг бути вирішальним у долі її племінниці. Та Василь, глянувши на адресу, вирішив його не читати. Видно, знову там буде те саме: ще почекай, приїду пізніше. Він одружився.

Марія тим часом, перебуваючи у невідомості, вирішила виїхати з того села, де не одна стежина нагадувала їй Василя. Забути усе, забути. Згодом поступила у Чернівецький університет на географічний факультет. Краса міста, а особливо резиденції, у якій знаходилося її місце навчання, трохи відволікали, лікували душу. Там справді можна було споглядати незвичайні архітектурні витвори і ніби опинитися в іншому часовому вимірі. Були цікаві вечори, студентські танці, залицяння хлопців. Усе це не зачіпало душу. Здавалось, ніби бачить коло себе когось іншого, невидимого. Що це, містика?

Закінчення вишу. Праця. Життя-буття. Різним воно було у різних школах. І так довгих 19 років.

І ось одного разу тишу перервав несподіваний телефонний дзвінок. Двоюрідний брат Василя, що знав Марію з його розповідей, повідомив, що Василь зараз служить у Німеччині і хотів би написати їй листа.

Роки не підвладні справжнім почуттям: вона очікувала того листа з великим нетерпінням.

Рідний почерк. Взяла листа тремтячими руками. Не вірилось, що ще колись у своєму житті побачить Василя. Боялась починати читати. Наважилась. І перед її очима постала його сумна життєва доля без неї: смepть дpyжини, yтoплeна дочка. Самотні він і син. Обіцяв приїхати: не забув їхніх зустрічей, їхніх стосунків. Та чи зрозуміє його?

І приїхав. Марії варто було побачити його усмішку, ніжну, приязну – і вона одразу повернулася у часи своєї молодості, в ту жовтогарячу повінь осіннього листя, коли вони зустрілися вперше на вузькій сільській вулиці. Ті незабутні, закохані очі, сяючі любов’ю.

Усе відбулося так швидко. Оформлення документів. Адже він повинен був відслужити у Німеччині ще п’ять років. Одруження. Тепер уже не роздумувала, як тоді, в ранній молодості. Поїхала з ним, найріднішим, наймилішим, у невідому та чужу країну. І все, що з ним було зв’язане, ставало Марії близьким і рідним. У Німеччині наpoдився їхній синочок Андрій. Так і росли вони разом, тепер уже її два синочки.

Після закінчення служби у Німеччині повернулися в Дубно. Адже там їх очікувала квартира Василя, дана йому як афганцю. І ця сторінка його життя тепер відкрилася перед нею. О, скільки нового дізналася Марія про чоловіка. Часу було вдосталь. Він — військовий пенсіонер.

Читайте також: “Тин багатодітних і бідних Гнатиків у селі, хлопці не підпирали. Довго Ярина в дівках сиділа – заміж пішла за старого”

– Не забувається його турбота про німецького хлопця, який мріяв літати, а військовий наставник усе не давав на це дозволу. Василь вступився за хлопця — і той відчув те неперевершене почутття людини, коли ти сам на сам у піднебессі, як птах. А чому так розумів молодих Василь? Бо для нього небо було рідною стихією, без нього не мислив свого життя. Важко було йому розстатися з гелікоптером, для удосконалення польотів на якому сам доклав багато зусиль. Пам’ятає, якою вдячною була мати хлопчика, за якого він заступився. Василь дбав про людей, захоплених окриленою мрією.

Марія цінувала його виважені рішення, рішучість у неординарних ситуаціях. Одного разу там, на афганській землі, наш молоденький боєць, недавно поpaнений, підлікувавшись, мріяв якнайшвидше вернутись на рідну землю. Та військові чинуші, побачивши його у довгополій, забрудненій шинелі, вагались, чи дати йому дозвіл у такому вигляді вертатись у Союз, а Василь, незважаючи на вагання, вирішив посадити юнака у літак.

Залишили квартиру у Дубно синові. Переїхали у Збараж. Марія працювала довгі роки в школі-інтернаті, виховуючи діток, яким так часто бракувало материнської ласки. Вони ставали ніби її рідними. Василь був завжди її порадником у багатьох складних ситуаціях, особливо, коли це стосувалося хлопчиків.

Та хіба тільки там він був їй помічником? Вона пам’ятає кожен крок його на подвірї, в хаті, на городі. Пам’ятає його ласкавий голос. Його усмішку. Вона живе пам”яттю про нього.

Цього року йому було б 70

Автор – Олена РУТЕЦЬКА, м. Збараж

За матеріалами видання “Наш День

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram