— Вона нам не пара, — сердилася свекруха, поки не дізналася, що подарували батьки нареченої.
Весільні запрошення лежали на столі віялом, кремові конверти із золотим тисненням. Лариса Петрівна обережно підібгала губи, роздивляючись фотографію нареченої на одному з них.
— Вона нам не пара, — вкотре повторила вона, звертаючись до чоловіка, який байдуже гортав газету. — Ти чуєш мене, Вікторе? Наш Ігорьок міг би кого завгодно знайти! Він же перспективний хлопець, у хорошій компанії працює, квартира в нього є, машина…
— У нас квартира, — буркнув Віктор, не відриваючись від газети.
— Отож бо! — засяяла Лариса Петрівна. — Ми йому все забезпечили, все життя на нього витратили! А він що? Привозить якусь Настю з села. Понаїхала тут у Київ, значить, мабуть, за багатим нареченим полювала. Я таких дівок наскрізь бачу!
— Ларисо, заспокойся, — Віктор нарешті відклав газету. — Ігор доросла людина, сам розбереться.
— Доросла! — фиркнула свекруха. — Одружуватися на першій-ліпшій зібрався.
Насправді Ігор зустрів Настю майже рік тому на конференції. Вона працювала у великій логістичній компанії, була розумна, освічена і зовсім не схожа на золотошукачку з материнських поганих снів. Але Лариса Петрівна вже винесла свій вердикт і не збиралася його міняти.
Коли Настя приїжджала до них у гості, свекруха зустрічала її з натягнутою усмішкою, яка не торкалася очей.
— Так, а батьки твої де живуть? — питала вона з удаваною турботливістю, хоча чудово знала відповідь.
— У Білій Церкві, — відповідала Настя, намагаючись зберігати спокій.
— Ах, так-так, — кивала Лариса Петрівна. — Що ж, провінція то провінція. Напевно, там усе дешевше, попростіше…
— Мамо, припини, — смикнув її Ігор, але мати тільки відмахувалася:
— Та що ти, я нічого такого! Просто цікавлюся.
За місяць до весілля Лариса Петрівна влаштувала справжню сварку.
— Ігорю! — кричала вона, розмахуючи руками на кухні їхньої трикімнатної квартири в престижному районі. — Ти хоч розумієш, що робиш?! Ця дівчина приїхала до Києва з однією валізою! У неї там, у її селі, батьки мабуть взагалі нічого не мають!
— Це не село, мамо, це непогане місто, — втомлено говорив Ігор.
— Мені байдуже! — Лариса Петрівна була обурена. — Ти зв’яжеш своє життя з людиною з зовсім іншого кола! У нас із батьком зв’язки, становище в суспільстві! А що в них? Нічого!
— У мене любов, — тихо сказав Ігор.
— Любов! — передражнила мати. — Проживеш із нею рік-другий, а що потім? Вона рідню свою сюди перетягне, жити до нас попроситься!
— Ми жити з вами й не збираємося, — різко відповів Ігор.
— Ах от як! — Лариса Петрівна схопилася за серце. — Значить, уже налаштувала тебе проти рідної матері! Ну, дякую, синочку. Дякую за таку вдячність!
Та весілля все ж відбулося. Лариса Петрівна приїхала до ресторану засмучена. Її обличчя виражало такий сум, що гості мимоволі оберталися.
Батьки Насті приїхали напередодні. Іван Сергійович і Тетяна Миколаївна були звичайними людьми років п’ятдесяти — простими, привітними, відкритими. Він був кремезним чоловіком із добродушним обличчям і міцним рукостисканням, вона — миловидною жінкою з теплою усмішкою.
— Дуже приємно познайомитися! — Іван Сергійович привітно потис руку Віктору, потім Ларисі Петрівні.
— Взаємно, — процідила свекруха крізь зуби, окидаючи сватів оцінювальним поглядом.
Їхні костюми були якісними, але не брендовими. Тетяна Миколаївна тримала невелику сумочку явно не від іменитого дизайнера. Лариса Петрівна подумки тріумфувала — так і є, провінціали, простота в усьому.
На банкеті свекруха сиділа з кам’яним обличчям, ледь торкаючись до їжі. Коли до їхнього столу підходили гості Насті, вона вдавала ввічливість, але варто їм було відійти, як одразу починала шепотіти чоловікові:
— Бачив цих її родичів? Один дядько взагалі в якійсь дивній сорочці прийшов. А тітка в сукні явно з ринку. У що вплутався наш Ігорьок!
— Ларисо, помовчи вже, — благав Віктор.
Та особливо свекруха розійшлася, коли побачила батьків нареченої, які весело танцювали під старі хіти.
— Подивися на них, — сичала вона подрузі, яка сиділа поруч. — Танцюють як… як на сільській дискотеці! Жодного лиску, жодної культури! І ось з такими людьми нам тепер родичатися!
Свати між тим почувалися прекрасно. Іван Сергійович із задоволенням спілкувався з гостями, розповідав анекдоти, Тетяна Миколаївна розчулено витирала сльози під час першого танцю молодих. Вони були щиро щасливі за дочку, і це щастя було написане на їхніх обличчях.
Наприкінці вечора Лариса Петрівна остаточно утвердилася у своїй думці. Коли Настя й Ігор підходили до батьків із букетом і словами вдячності, свекруха демонстративно відвернулася.
— Дякую вам за все, — Настя обіймала маму, та гладила її по волоссю.
— Будь щаслива, донечко, — шепотіла Тетяна Миколаївна.
Лариса Петрівна скривилася. «Сентиментальність якась сільська», — подумала вона.
Після весілля молоді повернулися в квартиру Ігоря, де він жив із батьками. Перші дні минули в напруженій атмосфері. Лариса Петрівна чіплялася до кожної дрібниці.
— Настю, люба, а каву ти не вмієш варити? — питала вона медовим голосом. — Нічого, я навчу. Ми тут звикли до певної якості.
Або:
— Ігорьок, може, сходите кудись повечеряти? Настенька хоч міським життям подихає.
Настя червоніла, але мовчала. Ігор кипів від обурення, але намагався не влаштовувати сварок.
Минув тиждень після весілля. Якось увечері Ігор і Настя сиділи на кухні, коли Лариса Петрівна вийшла зі своєї кімнати.
— Мамо, нам треба поговорити, — почав Ігор.
— Про що це? — Свекруха насторожилася.
— Ми вирішили… ми з’їжджаємо, — випалив він.
Лариса Петрівна зблідла, потім почервоніла.
— Що?! — верескнула вона. — З’їжджаєте?! Куди?! У вас же нічого немає!
— Є, — спокійно сказала Настя.
— Що є?! — свекруха підлетіла до неї. — Що в тебе може бути?! Кімната в гуртожитку?!
— Квартира, — Ігор поклав на стіл документи. — Однокімнатна квартира на Осокорках. Подарунок від батьків Насті.
Лариса Петрівна схопила папери тремтячими руками. Свідоцтво про власність. Настасія Іванівна Петренко. Адреса в хорошому районі, новобудова.
— Не може бути, — прошепотіла вона. — Це… звідки в них такі гроші?
— Тато — власник великої транспортної компанії, — спокійно пояснила Настя. — У нього був партнер по бізнесу. Нещодавно тато вирішив вийти з діла, хотів більше часу проводити з мамою, подорожувати. Партнер викупив його частку і частково розплатився цією квартирою. У нього тут у Києві кілька об’єктів нерухомості було. Тато якраз думав, як мені допомогти з житлом у столиці, от і погодився на такий варіант.
— Транспортна компанія? — Лариса Петрівна опустилася на стілець. — Бізнес? Але… але ж вони такі… прості…
— Бо вони нормальні люди, мамо, — сурово сказав Ігор. — Вони не вип’ячують своє багатство, не хваляться зв’язками й становищем. Вони просто живуть і радіють життю.
— І тепер можуть спокійно відпочивати, — додала Настя. — Тато давно мріяв показати мамі світ. А тепер, коли з бізнесом усе вирішено, а ми з житлом, вони нарешті зможуть собі це дозволити.
Свекруха мовчала, роздивляючись документи. Її обличчя повільно змінювало відтінки — від білого до червоного, від червоного до фіолетового.
— Значить, вони… у них… — бормотала вона. — А я думала… я була впевнена…
— Що вони сільські без гроша в кишені? — Ігор не стримувався. — Що Настя полювала за моїми грошима? За твоєю квартирою?
— Ігорю! — Віктор, який увесь цей час мовчки слухав із кімнати, вийшов на кухню. — Не розмовляй так з матір’ю!
— А як мені з нею розмовляти?! — вибухнув син. — Вона місяцями ображала Настю! Чіплялася до кожного слова! На весіллі обговорювала її батьків, називала їх простаками!
— Я не… я просто… — Лариса Петрівна розгублено кліпала.
— Просто вирішили, що ви краще знаєте, що потрібно синові, — Настя вперше за весь час підвищила голос. — Ви навіть не спробували впізнати мене. Не запитали, чим я займаюся, чого досягла. Ви просто побачили дівчину з Білої Церкви й одразу записали в жебрачки!
— Настю, заспокойся, — Ігор узяв дружину за руку.
— Ні! — вона встала. — Нехай знає! Я закінчила університет з червоним дипломом. Три роки пропрацювала в регіональному офісі компанії, потім мене перевели до Києва за успіхи. Я сама знімала квартиру, сама забезпечувала себе! Я ніколи не просила в Ігоря грошей і не збиралася жити за його рахунок!
— Настю, люба, я не хотіла… — почала Лариса Петрівна, але невістка перебила її:
— Хотіли! Саме хотіли! Ви хотіли бачити в мені ворога, от і побачили!
— Ларисо, — Віктор поклав руку на плече дружини, — вона має рацію. Ти перегнула палицю.
Свекруха закрила обличчя руками. Кілька хвилин на кухні стояла тиша, порушувана тільки її приглушеними схлипуваннями.
— Коли ви з’їжджаєте? — нарешті спитав Віктор.
— Цими вихідними, — відповів Ігор. — Квартира з ремонтом, меблі вже замовили.
Батько кивнув.
— Зрозуміло.
Наступного дня Лариса Петрівна раптом преобразилася. Вона вдерлася в кімнату до молодих із сяючою усмішкою:
— Настенько! Ігорьок! А давайте я вам допоможу з облаштуванням нової квартири! У мене такий смак, такий досвід! Ми можемо разом походити магазинами!
Настя холодно подивилася на неї:
— Дякую, ми впораємося самі.
— Ну що ви! — защебетала свекруха. — Я ж хочу допомогти! І потім, треба б познайомитися ближче з вашими батьками! Такі чудові люди, а ми на весіллі толком не поспілкувалися!
— Дивно, — зауважив Ігор. — На весіллі ти називала їх простаками.
Лариса Петрівна поперхнулася:
— Я?! Та що ти! Ти, мабуть, недочув!
— Мамо, годі, — втомлено сказав він. — Усе й так ясно. Коли ти думала, що батьки Насті нічого не мають, вони були тобі не потрібні. Тепер з’ясувалося, що в них є гроші, нерухомість, бізнес — і ти раптом захотіла подружитися.
— Ні, ви не так зрозуміли! — Свекруха виправдовувалася. — Я просто… я була неправа, так! Визнаю! Але тепер я хочу все виправити!
— Запізно, — відрізала Настя.
За кілька днів зателефонували батьки Насті. Лариса Петрівна схопила слухавку раніше за всіх:
— Алло! Іване Сергійовичу! Тетяно Миколаївно! Як я рада вас чути! — заливалася вона. — Ви коли до Києва ще приїдете? Давайте зустрінемося, посидимо в хорошому ресторані!
— Здоровенькі були, Ларисо Петрівно, — чемно відповіла Тетяна Миколаївна. — Дякую за запрошення, але ми збираємося за кордон на екскурсію. Давно мріяли.
— О! Як чудово! — верещала свекруха. — А може, ми з Віктором до вас приєднаємося? Складемо компанію!
Настя, яка слухала розмову, забрала в свекрухи телефон:
— Мамо, привіт! Не звертай уваги. Ви відпочивайте, набирайтеся сил. Ми з Ігорем все влаштуємо з переїздом.
— Добре, донечко, — Тетяна Миколаївна явно була рада чути дочку. — Передай Ігорю привіт. І не хвилюйся ні про що.
Коли Настя поклала слухавку, Лариса Петрівна обурено вигукнула:
— Як ти могла! Я хотіла з ними поговорити!
— Про що? — Настя повернулася до неї. — Про те, які вони прості й несумісні з вашим колом? Чи про те, як їхня дочка полювала за багатим женихом?
— Настю, ну будь ласка! — свекруха навіть руки склала в молитовному жесті. — Я все зрозуміла! Я була не права! Давай почнемо все з чистого аркуша!
— Ні, — спокійно сказала невістка. — Ви показали своє справжнє обличчя. І тепер ми знаємо вам ціну.
— Ігорю! — взмолилася Лариса Петрівна. — Скажи їй щось!
Син обійняв дружину за плечі:
— Мамо, Настя має рацію. Ти місяцями ображала її та її сім’ю. А зараз, дізнавшись, що в них є гроші, раптом захотіла дружити. Це називається лицемірство.
— Але ж я ваша мати! — Лариса Петрівна сплеснула руками.
— І тому ми будемо підтримувати стосунки, — кивнув Ігор. — Але такі, які ти сама обрала — формальні й холодні.
На вихідних молоді справді переїхали. Квартира виявилася світлою, затишною, з новим ремонтом і видом на парк. Настині батьки надіслали фотографію з Барселони — вони стояли на набережній, щасливі й засмаглі.
Лариса Петрівна ще кілька разів намагалася налагодити контакт. Приїжджала з подарунками, пропонувала допомогу, запрошувала на сімейні обіди. Але Настя й Ігор були чемні й непохитні. Вони дякували, але трималися на відстані.
Одного разу Віктор сказав дружині:
— Ларисо, залиш їх у спокої. Ти отримала те, що заслужила.
— Але я хотіла як краще! — схлипувала вона.
— Ні, — похитав головою чоловік. — Ти хотіла контролювати. Хотіла, щоб невістка була тобі зобов’язана, залежала від нас. А вона виявилася самостійною, з хорошої родини. І ти не змогла цього прийняти, поки не дізналася про гроші.
— Значить, я тепер взагалі онуків не побачу? — гірко спитала Лариса Петрівна.
— Побачиш. На святах. — відповів Віктор. — Такою є ціна твоїй гордині.
