Вона вимагала кредит на весілля. А потім прийшла з пирогом…
— Мій син заслуговує на краще! — заявила Валентина Миколаївна, оглядаючи скромну квартиру майбутньої невістки. — А твої батьки хай викладають гроші на пристойне весілля!
Ліза сиділа на дивані, міцно зтиснувши руки, й намагалася зберігти спокій. Поруч із нею вмостився її наречений Максим.
— Валентино Миколаївно, ми з Максимом хочемо тиху церемонію, — обережно почала Ліза. — У колі найближчих. Людей тридцять, не більше…
— Тридцять?! — свекруха схопилася за голову. — Та у нас одних родичів більше сотні! А ще колеги? Друзі? Ні, любонько, весілля мого сина має бути щонайменше на двісті гостей!
Максим нарешті подав голос:
— Мамо, але ж це дуже дорого…
— А хто сказав, що ми платимо? — Валентина Миколаївна повернулась до сина. — Хай її батьки покажуть, на що здатні. Якщо хочуть з нами породичатися — мають відповідати рівню!
У Лізи всередині закипало. Її батьки — звичайні вчителі, усе життя чесно працювали за скромну зарплатню. А свекруха вимагає від них витратити річний дохід на один день.
— Мої батьки не зобов’язані влаштовувати свято за вашим смаком, — твердо сказала Ліза. — Ми дорослі люди й самі вирішимо, яким буде наше весілля. Тим більше, завжди весілля робили батьки з боку нареченого. Вони більше мають вкластися.
Очі Валентини Миколаївни звузилися:
— Ах ось як? Тобто ти вважаєш, що моя родина не варта гарного свята? Максимчику, ти чуєш, як твоя наречена зі мною розмовляє?
— Ліза нічого поганого не сказала, — невпевнено бурмотів Максим.
— Нічого?! — свекруха аж поперхнулася водою. — Вона відмовляється робити нормальне весілля! Вочевидь, мій син їй не такий уже й дорогий!
Ліза глибоко вдихнула — цей діалог заходив у глухий кут.
— Добре, давайте порахуємо, — запропонувала вона, дістаючи калькулятор. — Двісті гостей, ресторан, музика, декор… Платити у ресторані доведеться за кожну людину. Ви уявляєте які це гроші? Можна квартиру купити!
— І що? — Валентина Миколаївна знизала плечима. — Нормальна ціна для пристойного весілля.
— Для моїх батьків — це три річні зарплати, — спокійно пояснила Ліза. — Вони фізично не зможуть зібрати такі гроші.
— Тоді хай беруть кредит! — не вгавала свекруха. — Або щось продадуть. Зрештою, донька заміж виходить один раз у житті!
І тут Максим не витримав:
— Мамо, що ти таке кажеш? Який кредит? Навіщо людям у борги лізти?
— А для того, — суворо глянула на нього мати, — щоб мій син не одружувався, як бідний! Що скажуть люди? Що подумають наші знайомі?
— А що подумають мої батьки? — втрутилася Ліза. — Що з них намагаються здерти останнє — заради пафосу? Та їм краще буде мене заміж не пустити, ніж у такі борги влізти. І взагалі, це чоловік має подбати, про наше з ним подальше життя, адже він кличе мене заміж.
Свекруха аж почервоніла:
— Пафос?! Це турбота про репутацію родини! Ми — не останні люди! Весілля має це підтвердити!
— Якщо ви такі заможні, то, може, самі оплатите банкет? — спокійно запропонувала Ліза.
Запала незручна тиша. Свекруха ніяково кашлянула:
— У нас зараз кошти вкладені… Інвестиції, так би мовити…
— Розумію, — кивнула Ліза. — Вимагати легко, а платити — вже не хочеться.
— Та як ти смієш! — обурилася Валентина Миколаївна. — Максиме, ти дозволиш своїй нареченій так зі мною говорити?
Він подивився на матір, потім — на Лізу, й раптом вирівнявся:
— Мамо, Ліза має рацію. Ми самі організуємо наше весілля, на ті гроші, які маємо. Якщо тобі це не до душі — можеш не приходити.
Свекруха ахнула:
— Ти… Ти обираєш її замість рідної матері?!
— Я обираю здоровий глузд, — твердо відповів Максим. — Ліза стане моєю дружиною. Її думка для мене важливіша.
Валентина Миколаївна схопилася за серце:
— Ось що роблять із чоловіками невідповідні жінки! Максимчику, схаменися! Ще не пізно скасувати весілля.
Максим мовчав. Він розумів, що мати не захоче образити сусідів, найближчих друзів та всіх родичів. Але це ж його свято і вони з нареченою мають запрошувати гостей, яких бажають бачити на весіллі. Чомусь мати цього не розуміла, або не хотіла зрозуміти. Їй була важливіша власна репутація, ніж фінансові можливості. Тому вона й випрошувала у сина весілля, як годиться.
Ліза порушила мовчання:
— У нас є затишне місце — ресторан у міському парку. Красиво, зручно й доступно.
— На тридцять гостей, — додав Максим. — Найближчі й найрідніші.
Свекруха підвелася, тремтячи руками:
— Тобто ви вирішили по-своєму зробити! Що я скажу подругам? Що син одружився, ніби грошей немає?
— Скажете правду, — знизав плечима Максим. — Що молодята самі організували своє весілля. До речі, зараз це дуже модно.
Ліза з теплом глянула на нареченого. Нарешті він навчився відстоювати їхні спільні кордони.
— Добре! — Валентина Миколаївна попрямувала до дверей. — Робіть своє весілля! Тільки на мою присутність не розраховуйте!
— Як хочете, — спокійно відповіла Ліза. — Ми нікого не змушуємо.
Коли за свекрухою грюкнули двері, Максим обійняв наречену:
— Пробач маму. Вона просто… звикла все контролювати.
— Нічого, — Ліза притулилася до нього. — Головне, що ти мене підтримав. А отже — все буде добре.
Весілля вийшло саме таким, як хотіли молодята. Тридцять гостей, затишний ресторан серед зелені, щирі привітання та тепла атмосфера. Валентина Миколаївна, звісно, не прийшла, була тільки у РАЦСі й церкві на вінчання. Вона сама з подругами й родичами влаштувала посиденьки. Але за тиждень зателефонувала Максиму:
— Ну що, відгуляли? — у голосі звучала погано прихована цікавість.
— Чудово відгуляли, — задоволено відповів син. — Усі в захваті. Кажуть, давно не були на такому душевному весіллі.
— Зрозуміло… — свекруха замовкла. — А фотографії будуть?
— Звісно. Фотограф казав, вийшле дуже гарні знімки.
Ще за кілька днів Валентина Миколаївна з’явилася у молодих із пирогом:
— Вирішила привітати молодят, — урочисто оголосила вона, намагаючись виглядати великодушно.
Насправді її розпирало бажання подивитися весільні фото.
Ліза принесла альбом, і свекруха, попри все, була змушена визнати — весілля й справді вийшло гарне й стильне.
— Непогано, — буркнула вона. — Хоча, звісно, з розмахом було б краще…
— Зате без боргів, — усміхнулася Ліза. — І всі щиро раділи за нас.
З того часу Валентина Миколаївна більше не вимагала від молодих жодних витрат. Вона зрозуміла: син обрав собі дружину з характером, яка не дозволить себе ображати. І поступово навіть почала поважати Лізу — за здатність постояти за себе.
Свекруха задумливо крутила в руках чашку з охолонувшим чаєм. За вікном жовтіло останнє листя, в повітрі вже відчувався подих зими.
— Знаєш, — несподівано мовила вона, — може, ви й мали рацію з тим весіллям.
Ліза здивовано підвела брови. Валентина Миколаївна рідко визнавала чужу правоту.
— Учора зустріла Галину Петрівну з сусіднього під’їзду. Вона розповіла, що її дочка влаштувала весілля на двісті гостей. Позичили великі гроші, вже півтора року виплачують.
Молодята навіть у відпустку не їздили — всі гроші на кредит йдуть.
— Таке часто буває, — погодилася Ліза. — Люди влазять у борги заради одного дня, а потім роками розгрібають.
— А ви що — одразу в медовий місяць поїхали, квартиру облаштували… — Валентина Миколаївна окинула поглядом затишну вітальню. — І жодних кредитів?
— Жодних, — підтвердив Максим. — Ми вирішили жити по можливостях. Краще повільно, але впевнено йти до цілей, ніж кидатися в крайнощі.
Свекруха кивнула, замислено:
— Мудро… Хоча в молодості я думала інакше. Здавалося, все має бути одразу й на повну.
— Часи були інші, — лагідно зауважила Ліза. — Тоді кредити просто так не роздавали. Люди мусили накопичувати й планувати.
— Це точно. Ми з твоїм свекром три роки збирали на весілля. Відсвяткували скромно, зате без боргів. А потім ще п’ять років — на меблі в квартиру, — Валентина Миколаївна усміхнулася спогадам. — Кожна нова покупка була святом.
— Ось бачите, — Ліза долила свекрусі ще чаю. — Ви й самі цей шлях проходили. Просто хотіли, щоб Максиму було легше.
— Хотіла показати, що ми не гірші за інших, — чесно визнала Валентина Миколаївна. — Усі ці матусі з роботи тільки те й роблять, що вихваляються весіллями своїх дітей… А тут мій син — «по-тихому» одружується. Ніяково стало.
— А тепер як? — поцікавився Максим.
— Тепер пишаюся, — несподівано твердо сказала мати. — Усім розповідаю, які у мене розумні діти. Молоді, а розуму більше, ніж у деяких дорослих.
Увечері, коли Валентина Миколаївна пішла, Максим обійняв дружину:
— Здається, ми таки розтопили лід.
— Твоя мама добра, — мовила Ліза. — Вона просто звикла думати, що любов вимірюється витратами. Та й не вона одна так вважає.
— А ми довели, що це не так?
— Довели. Головне — не здаватися і не підлаштовуватись під чужі амбіції. Це ж наше життя — отже, й правила мають бути наші.
Максим поцілував Лізу в маківку:
— Знаєш, я зрозумів одну важливу річ. Мама все життя не хотіла виглядати гіршою за інших. Тому й наполягала на помпезному весіллі.
— І що тепер?
— А тепер вона побачила, що можна жити інакше. Чесно, за можливостями. І це — теж гідно поваги.
Ліза усміхнулась:
— Значить, не даремно ми стояли на своєму. Іноді краще показати приклад, ніж сперечатися.
— Саме так. До речі, мама запропонувала допомогти з ремонтом дитячої. Каже, має знайомого майстра — робить якісно й недорого.
— Це добре, — Ліза відповіла. — Нехай відчуває себе потрібною бабусею, а не свекрухою з претензіями.
— А ще знаєш, що вона сказала? Що завдяки тобі навчилася планувати бюджет. Тепер веде облік доходів і витрат, як справжній економіст.
Ліза засміялась:
— Оце так поворот! Отже, всі наші суперечки були не дарма.
— Безумовно. Ми не просто відстояли право на просте весілля — ми допомогли мамі переглянути своє ставлення до життя.
— І собі теж допомогли, — додала Ліза. — Ми навчилися бути командою, а не двома окремими людьми, що випадково живуть разом.
Максим міцніше притиснув дружину до себе:
— Дякую, що не дозволила мені прогнутися під мамині вимоги. Інакше ми б досі борги віддавали.
— А я дякую тобі, що навчився мене захищати. Це справжнє багатство.
За місяць Валентина Миколаївна знову завітала до молодят з новинами:
— Уявляєте, Галина Петрівна вчора розплакалася в ліфті. Каже, донька з зятем постійно сваряться через гроші. Кредит спокою не дає, здоров’я не витримує. А нещодавно були такі щасливі на весіллі…
— Дуже шкода, — щиро мовила Ліза. — Борги справді можуть зруйнувати навіть найміцніші стосунки.
— Отож бо й воно! — зітхнула свекруха. — А я ж і вас на той самий шлях штовхала. Добре, що ви мене не послухали.
— Не переймайтесь, Валентино Миколаївно, — Ліза подала їй домашні пиріжки. — Головне, що тепер ми всі чудово розуміємо одне одного.
— Так, розуміємо, — погодилась свекруха. — Які ж ви молодці… Зате онука чи онучку навчатиму лише правильного — як цінувати гроші і витрачати їх з розумом.
— Домовились, — засміялася Ліза. — Нехай росте розумною людиною.
І всі троє зрозуміли: нарешті вони стали справжньою родиною — не ідеальною, але щирою й міцною.
