Це була не пропозиція, а ультиматум, загорнутий у запах корвалолу та печених яблук. Олена стояла посеред вітальні, і з острахом дивилася на бабусю Стефанію.
— Ти мені тут не зітхай, як паравоз на станції! — гримнула стара, постукуючи палицею по трухлявій підлозі. — Хата добротна, дубова. Тільки дах тече, вікна свистять, і підлога під фортепіано просіла. Зробиш «капіталку» — і дарча на тебе. А ні — то віддам сільраді, хай зроблять там музей самовару!
— Бабусю, ви хоч уявляєте, скільки зараз коштує «капіталка»? — Олена сплеснула руками. — Це ж не просто побілити! Це треба стіни здирати до дранки, проводку міняти, котел новий… Це бюджет невеликої африканської країни!
— Ой, не прибідняйся! — Стефанія підтиснула губи. — Працюєш у своєму офісі, кнопки тиснеш, гроші лопатою гребеш. Тобі шкода для рідної баби пару копійок?
— Пару копійок?! — Олена відчула, як закипає. — Та тут треба бригаду наймати, яка за один виїзд бере більше, ніж я за місяць заробляю! А якщо я вкладу все, а ви потім передумаєте? Ви ж у нас людина настрою: зранку я «люба онученька», а ввечері — «загарбниця».
— Як ти смієш?! — Стефанія звелася на повний зріст, наче грізна вежа. — Я в цій хаті твого батька виростила! Я кожну цеглину тут власноруч обцілувала. Ти хочеш на все готове прийти, коли я в сиру землю ляжу?
— Я хочу справедливості! — вигукнула Олена. — Давайте спочатку дарчу, а потім ремонт. Де гарантії?
— Гарантії їй подавай! — баба Стефанія сплюнула в бік відра. — Яка молодь пішла — без печатки рідній бабі не вірять. Ти мені ще розписку на кожне яйце з-під курки випиши! Ти думаєш, я не бачу, як ти на мій сервант дивишся? Хочеш його викинути і поставити свої пластмасові стелажі? Не бувати цьому! Ремонт має бути по-людськи: шпалери з квітами, шторки з рюшами!
— Які рюші, бабусю?! — Олена схопилася за голову. — Зараз 2026 рік! Я хочу мінімалізм, лофт, відкритий простір! Я хочу знести цю перегородку, де ви зберігаєте старі газети за 84-й рік!
— Знести стіну?! — стара аж присіла від обурення. — Ти ще скажи, що туалет у хаті зробиш! Щоб я вдома соромилася?! Хата має бути хатою, а не твоїм «офісом». Або робиш, як я кажу, або забирай свої манатки і їдь у своє місто їсти паперові сосиски!
— Знаєте що? — Олена вибігла в сіни, грюкнувши дверима так, що зі стелі посипалася вапняна курява. — Шукайте собі інших, який буде вкладати мільйони в цей антикваріат! Я краще іпотеку візьму на бетонну коробку, зате там ніхто не буде мені вказувати, якого кольору має бути унітаз!
Вона вискочила на подвір’я, де пахло мокрою травою та вечором. Серце калатало. “Та ну її,” — думала Олена, сідаючи в машину. — “Це ж бездонна бочка. Дах перекрий, фундамент підлий… А потім вона скаже, що колір фасаду не пасує до її хустки, і вижене мене”.
Але, поглянувши у дзеркало заднього виду, вона побачила маленьку постать у вікні. Бабуся відсунула фіранку і дивилася вслід. Самотня, вперта, як стара груша в саду.
Олена згадала, як у дитинстві ховалася в цій самій хаті під столом, і бабуся потай від мами давала їй найтепліший шматок пирога. Вона згадала скрип цих підлог, який здавався тоді найзатишнішим звуком у світі.
— Тьху ти, — прошепотіла дівчина, б’ючи лобом об кермо. — Пропади воно все пропадом.
Вона вийшла з машини, повернулася до хати і знову грюкнула дверима. Стефанія навіть не поворухнулася, продовжуючи стояти посеред кімнати з виглядом ображеної королеви.
— Гаразд! — крикнула Олена з порога. — Я зроблю цей чортів ремонт! Але! Плитка у ванній буде сіра, а не в «горошок». І ніяких килимів на стінах!
— Будуть килими! — не здавалася бабуся, хоча в очах уже промайнула іскра перемоги. — Хоча б один, у моїй спальні. Для шумоізоляції!
— Один килим, — відрізала Олена. — І котел найдорожчий, щоб ви мені взимку не мерзли і не жалілися на ревматизм.
— Домовилися, — буркнула Стефанія, ледь стримуючи посмішку. — Тільки спробуй мені десь хоч одну шпарину залишити — спадщини не бачити, як своїх вух без дзеркала!
Минуло два тижні. Облога «цитаделі» тривала. Олена приїхала не з перфоратором, а з папкою документів та ноутбуком. Баба Стефанія зустріла її на порозі, схрестивши руки, ніби прикордонник на закритому пункті пропуску.
— О, приїхала! Вже стіни ламати будеш? — примружилася стара. — Дивись мені, я вчора бачила сон: на місці моєї груші — бетонна парковка. Не дам!
— Бабусю, дивіться сюди, — Олена розклала папери прямо на кухонному столі, відсунувши слоїк з медом. — Ось договір. Я була в юриста. Тут чорним по білому: я роблю капітальний ремонт, міняю дах, ставлю котел. А ви — підписуєте дарчу з правом вашого довічного проживання. Тобто хата моя, але ви тут королева до останнього дня.
Стефанія витягла з футляра окуляри, товсті, як лінзи маяка, і почала читати.
— «Обтяження»… «Відчуження»… Що це за слова такі матерні? — обурилася вона. — Ти мені тут юридичними тнрмінами мізки не пудри! Ти хочеш бабу в хаті замурувати?
— Бабусю! — Олена глибоко вдихнула, рахуючи до десяти. — Це захист! І для вас, і для мене. Щоб завтра не приїхав ваш племінник з Житомира і не сказав, що я тут просто «шпалери клеїла», а хата його. Ви ж знаєте дядька Віктора, він за квадратний метр рідну кішку продасть!
Стефанія замовкла. Згадка про племінника Віктора подіяла, як холодний душ. Вона згадала, як він минулого року просив «позичити» її ощадкнижку.
— Добре, — буркнула вона. — Але пункт про килим внесла?
— Внесла, — зітхнула Олена. — «Збереження автентичного елемента декору в зоні відпочинку». Це про ваш килим з оленями.
Через три дні в двір заїхала вантажівка з будматеріалами. І тут почалося справжнє пекло.
— Куди ти ці труби преш?! — кричала Стефанія на бідного сантехніка. — Вони ж тонкі, як соломинки! У мого покійного діда кулак був ширший за цю трубу! Вона ж лусне від першого ж морозу!
— Бабцю, це металопластик! — витирав піт майстер. — Він вічність про стоїть!
— Вічність — це піраміди, а це — непотріб! Олено! Скажи йому, хай ставить чавунні!
Олена вибігла з іншої кімнати, вся в білому пилу.
— Ніякого чавуну! Бабусю, йдіть у сад, пийте чай! Ви мені так бригаду розгоните за один день!
— Я розгоню? Це вони мені хату розженуть! — Стефанія вхопила палицю і почала тицяти нею в стелю. — Гляньте, що вони зробили! Здерли ліпнину! Там же був ангел з відбитим крилом, він нас тридцять років оберігав!
— Той ангел тримався на чесному слові і плісняві! — Олена відчувала, як смикається око. — Ми зробимо нову стелю, рівну!
— Рівну… як у морзі! — відрізала стара і пішла на кухню, гучно грюкаючи каструлями.
Найбільша сварка спалахнула, коли привезли вікна. Стефанія побачила білий пластик і ледь не впала.
— Це що, лікарня?! Я в лікарні жити не буду! Де дерево? Де запах сосни?
— Дерево коштує як крило від літака, бабусю! І його треба кожні два роки фарбувати!
— То й фарбуй! Руки не відваляться! Ти хочеш, щоб я задихнулася за цим вашим вакуумом? Пластик не дихає!
— Він енергоефективний! Ви за газ будете платити втричі менше!
— Я краще буду платити більше, але буду з киснем! — Стефанія демонстративно сіла на стілець посеред розгромленої вітальні і відмовилася рухатися.
Роботи зупинилися на три години. Олена сиділа на купі мішків з цементом і ледь не плакала. Хата виглядала як після землетрусу, гроші танули, а рідна людина бачила в кожному її кроці зраду традицій.
Зрештою, Олена підійшла до неї, сіла поруч на підлогу і тихо сказала:
— Бабусю… я ж не ворог вам. Я хочу, щоб ви взимку не спали в трьох кофтах. Щоб ви могли відкрити кран і звідти йшла гаряча вода, а не іржава цівка. Я хочу, щоб ця хата жила ще сто років. Але вона стара, їй потрібне нове серце. Дозвольте мені його дати.
Стефанія подивилася на онуку. Її обличчя пом’якшало. Вона погладила Олену по запиленій голові.
— Гаразд, онученько… Але якщо цей ваш пластик почне «плакати» взимку — я тебе змушу ті вікна власноруч гризти. І колір стін у залі… хай буде такий, як ти хочеш. Але шторки я виберу сама. І щоб ніякого «лофту» з цеглами! Я не бездомна, щоб у недобудові жити!
Олена засміялася і обійняла бабусю. Попереду був ще місяць пилу, криків про «неправильний колір плитки» та триразового чаювання з бригадою, яку Стефанія все ж таки взялася «підгодовувати», паралельно контролюючи кожен шуруп.
Фінал настав у листопаді, коли перші приморозки вкрили траву сріблястим інеєм. Хата стояла оновлена: свіжа штукатурка кольору пряного молока, нові ринви, що виблискували на сонці, і той самий «скандальний» білий пластик вікон.
Всередині пахло не вогкістю і старими газетами, а свіжим деревом і лавандовим милом. Олена з трепетом відчинила двері, пропускаючи бабусю вперед. Стефанія зайшла повільно, тримаючи спину рівно, наче ревізор на секретному об’єкті. Вона зупинилася у вітальні.
— Ну… — протягнула стара, оглядаючи ідеально рівні сірі стіни. — Наче в готелі. Навіть плюнути нікуди, така чистота.
— Бабусю, дивіться, — Олена натиснула на клавішу термостата. — Тепер тут завжди двадцять два градуси. Ніяких дров, ніякої сажі. Просто тепло.
Стефанія підійшла до батареї, торкнулася її рукою і раптом… відсмикнула.
— Гаряча! — вона підозріло подивилася на онуку. — А воно не вибухне? Олена, ти мені чесно скажи, воно там не рвоне під підлогою? Я чула, в новинах казали, що ці сучасні котли мають розум, ще вирішить мене вижити з хати!
— Не вибухне, бабусю, — засміялася Олена. — У нього датчиків більше, ніж у космічного корабля. А тепер — головний сюрприз. Ходіть у свою спальню.
Вони пройшли в кімнату. Олена знесла перегородку, зробивши приміщення просторішим, але залишила старе ліжко, яке відреставрували та вкрили новим лаком. А на центральній стіні, на фоні сучасних дизайнерських шпалер… висів він.
Той самий килим з оленями. Вичищений, яскравий, він виглядав як арт-об’єкт у галереї сучасного мистецтва.
Стефанія замовкла. Вона підійшла до килима, провела рукою по ворсу. Її пальці тремтіли.
— Олені… — прошепотіла вона. — Живі. А я думала, ти його на смітник вивезла, поки я в сусідки чай пила.
— Обіцянка є обіцянка, — тихо сказала Олена. — Це ваша територія. Ваш затишок.
Стара раптом розвернулася, і в її очах Олена побачила те, чого не бачила за всі місяці сварок — сльози. Але Стефанія не була б собою, якби одразу здалася.
— Шторки! — раптом вигукнула вона, тицяючи палицею у вікно. — Олено, це що за шматки марлі?! Я казала — рюші! А це якісь… «римські»? Ми що, в Римі? Я хочу, щоб було по-багатому, щоб сусіди бачили, що в мене є завіси!
— Це льон, бабусю! Це стильно! — знову почала «заводитись» Олена.
— Стильно — це коли квіточки розміром з голову дитини! А це — бідність! Гроші вклала, а на нормальну тканину не вистачило?
Вони сперечалися ще годину. Про колір рушників у ванній, про те, що душова кабіна «занадто слизька для чесної людини», і про те, що нова плитка на кухні «надто холодна для котячих лап». Але це була вже інша лайка — не зла, а якась домашня, тепла.
Увечері, коли папери були остаточно підписані у нотаріуса, і дарча лежала в сейфі, вони сиділи на новій кухні. Стефанія пила чай з нової керамічної чашки, яку Олена купила в комплект до інтер’єру.
— Знаєш, онученько… — почала бабуся, дивлячись на своє відображення в глянцевій поверхні столу. — Хата тепер інша. Вона наче помолодшала разом зі мною. Думала, буду тут доживати, а тепер хочеться… жити. Тільки от…
— Що «от», бабусю? — напружилася Олена.
— Треба було все-таки чавунні батареї ставити. На цих шкарпетки погано сохнуть!
Олена розреготалася і притулилася до плеча бабусі. Ремонт закінчився. Почалося нове життя в старому домі, де тепер панували не тільки «правильні» стіни, а й справжній мир.
Галина Червона
