Тетяна жила в маленькому селі, де час ніби зупинився серед золотих полів соняшників і зелених лугів.
Було це в 1985 році, в родині, де батько працював трактористом на колгоспі, а мати – дояркою. У них було троє дітей: Тетяна, старша сестра Оксана і молодший брат Петро.
Життя було просте, але бідне. “Таню, дитинко, пам’ятай, що щастя не в грошах, а в добрих людях навколо,” – часто казала мати, коли вечорами вони сиділи за столом при гасовій лампі, бо електрика часто зникала.
Тетяна росла веселою дівчинкою з русявим волоссям і синіми очима, що сяяли, як небо над Дніпром. Вона любила бігати босоніж по росі, збирати квіти і співати народні пісні.
У школі була відмінницею, мріяла стати вчителькою. “Я хочу вчити дітей, щоб вони знали більше, ніж ми,” – говорила вона подругам на перервах.
Але життя склалося інакше. Коли Тетяні виповнилося 18, батько захворів. Лікування коштувало дорого, а грошей не було.
“Тату, тримайся, я знайду спосіб,” – шепотіла Тетяна, тримаючи його за руку в лікарні.
Щоб врятувати сім’ю від боргів, Тетяна вирішила поїхати на заробітки. “Куди ти, доню? В Італію? Там чужі люди, чужа мова,” – плакала мати.
“Мамо, я мушу. Багато наших їдуть, і повертаються з грошима. Я буду доглядати за бабусями, як за своєю,” – відповідала Тетяна, пакуючи валізу.
Сестра Оксана, яка вже була заміжня, обійняла її: “Будь обережна, Таню. Пиши листи, дзвони. І пам’ятай про свята – без тебе Різдво не те саме.”
Брат Петро, ще підліток, мовчав, але в очах блищали сльози. “Я привезу тобі подарунки, Петрику. Іграшкову машину, як ти мріяв,” – пообіцяла вона.
У 2003 році Тетяна сіла в автобус до Італії. Подорож тривала два дні, через кордони і митниці. В Римі її зустріла посередниця, пані Марія, українка, яка вже 10 років жила там.
“Вітаю, Тетянко. Ти будеш працювати в родині Сіньйора Антоніо. Він старий, 85 років, його дружини не стало. Потрібно готувати, прибирати, розмовляти з ним. Зарплата 800 євро на місяць, плюс їжа і кімната,” – пояснила Марія. Тетяна кивнула: “Я готова. Дякую вам.”
Перші дні були важкими. Сіньйор Антоніо жив у маленькій квартирі в передмісті Рима, з видом на старовинні вулиці. Він був буркливим, звиклим до самотності. “Чому ти така тиха? Говори італійською!” – гримав він, коли Тетяна плутала слова.
“Вибачте, сіньйоре. Я вчуся. Розкажіть про вашу молодість,” – відповідала вона, намагаючись посміхнутися. Поступово вони порозумілися.
Антоніо виявився колишнім вчителем історії, любив розповідати про Римську імперію. “Бачиш, дівчино, життя – як Колізей: бої і перемоги,” – казав він, попиваючи каву. Тетяна готувала йому український борщ, а він вчив її італійських страв.
“Це паста карбонара. Спробуй, Тетяно. Ти готуєш, як моя покійна дружина,” – хвалив він.
На заробітках Тетяна познайомилася з іншими українками. В неділю вони збиралися в парку, їли вареники і співали пісні.
“Дівчата, як ви витримуєте розлуку з домом?” – запитувала Тетяна в першої подруги, Галини з Львівщини.
“Тяжко, Таню. Але думай про гроші. Я вже доньці квартиру купила,” – відповідала Галина. Інша,
Наталя, сміялася: “А я знайшла тут хлопця-італійця. Каже: ‘Bella ucraina!’ Ха-ха!”
Тетяна посміхалася, але в серці сумувала. Вона надсилала гроші додому щомісяця. “Мамо, ось 500 євро. Купи ліки татові,” – писала в листі.
Перше свято за кордоном – Різдво 2003 року. В Італії воно гучне, з вогниками і подарунками. Сіньйор Антоніо запросив родичів. “Тетяно, допоможи з панеттоне. І розкажи про ваше Різдво,” – попросив він.
“У нас, сіньйоре, Святвечір з 12 страв. Кутя, вареники, узвар. Співаємо колядки: ‘Добрий вечір тобі, пане господарю!'” – співала Тетяна, і гості аплодували.
Але ввечері, в своїй кімнаті, вона плакала. “Мамо, як ви там без мене? Чи є сніг?” – дзвонила додому. “Доню, ми святкуємо з твоїм фото на столі. Бережи себе,” – відповідала мати.
Час минав. Тетяна працювала два роки, надіслала гроші на лікування батька. Але його не стало у 2005 році. “Таню, приїдь на похорон,” – благала сестра по телефону.
Тетяна летіла додому, серце розривалося. “Чому я не була поруч? Тату, прости,” – ридала вона на кладовищі. Після похорону мати сказала: “Залишайся, доню. Ми впораємося.”
Але Тетяна заперечила: “Ні, мамо. Петро має вчитися в університеті. Я поїду назад, зароблю на його освіту.”
Повернувшись до Італії, Тетяна змінила роботу. Тепер доглядала за сіньйорою Розою, 78-річною вдовою в Неаполі. Роза була веселою, любила танцювати. “Тетяно, cara mia, навчи мене українському танцю!” – сміялася вона.
“Добре, сіньйоро. Ось гопак: раз-два, притупни ногою!” – показувала Тетяна. Вони стали подругами. Роза розповідала про свою молодість: “Я кохала моряка, але він пішов у море і не повернувся. Життя – як Неаполітанська затока: бурі і сонце.”
Тетяна ділилася: “У мене був хлопець в селі, але він одружився з іншою. Сказав: ‘Таню, ти далеко, а життя йде.'”
На Великдень 2006 року Тетяна спекла паску за українським рецептом. “Роза, це наше свято Воскресіння. Христос Воскрес!” – сказала вона. “Воістину Воскрес! А в нас – паска з яйцями,” – відповіла Роза, і вони фарбували яйця разом.
Подруги-українки зібралися: “Дівчата, давайте співати ‘Христос Воскрес’! І пити узвар,” – пропонувала Тетяна. Галина додала: “А я привезла ковбаску з дому. Свято без м’яса – не свято!” Вони сміялися, але в очах – туга за родиною.
Тетяна почала зустрічатися з чоловіком на ім’я Марко, італійцем, сусідом Рози. Він був механіком, 35 років, з теплими карими очима. “Тетяно, ти як сонце з України. Підемо на прогулянку?” – запросив він.
“Добре, Марко. Але я тут тимчасово,” – попередила вона. Вони гуляли по Неаполю, їли піцу, дивилися на Везувій.
“Я люблю тебе, Тетяно. Залишся зі мною,” – зізнався він одного вечора. “Марко, моє серце в Україні. Сім’я чекає,” – відповідала вона, але поцілувала його.
У 2008 році Тетяна святкувала свій день народження – 23 роки. Подруги влаштували сюрприз: “З днем народження, Таню! Ось торт з вишнями, як вдома!” – кричали вони. Роза подарувала намисто: “Це від мене, дочка.”
Марко приніс квіти: “Будь щаслива, amore mio.” Тетяна подзвонила додому: “Мамо, мені 23. Як Петро?” “Він вступив до університету, завдяки тобі. З днем народження, доню!” – раділа мати.
Але життя заробітчанки – не казка. У 2010 році Роза захворіла. Догляд став важчим: ночі без сну, ліки, лікарі. “Галино, я втомилася. Хочу додому,” – скаржилася подрузі.
“Тримайся, Таню. Ми всі так. Згадай, для кого ти тут,” – втішала Галина.
На Різдво 2011 року Тетяна поїхала додому на тиждень. Село змінилося: нові будинки від заробітчан. “Доню, ти схудла. Їж борщ!” – годувала мати.
Петро обійняв: “Сестро, дякую. Я вчуся на інженера.” Оксана з дітьми: “Тітко Таню, розкажи про Італію!” “Там тепло, море, але без вас – пустка,” – відповідала вона
. Вони колядували: “Нова радість стала, яка не бувала!” Сусіди вітали: “Тетяно, ти наша гордість. Заробила на дім?”
Повернувшись, Тетяна розійшлася з Марко. “Я не можу залишитися, Марко. Україна кличе,” – сказала вона. “Розумію, Тетяно.
Будь щаслива,” – відповів він, сумно посміхаючись.
У 2015 році Тетяна змінила роботу – до багатої родини в Мілані. Доглядала за двома бабусями, сестрами. Зарплата зросла до 1200 євро.
“Тетяно, ти як ангел. Готуй нам твої вареники,” – просили вони. Вона купила квартиру в Полтаві для матері. “Мамо, тепер у вас свій дім. З меблями,” – раділа по телефону. “Доню, ти наша рятівниця,” – плакала мати.
Свято в 2017 році Тетяна святкувала з подругами в кафе. “За нас, заробітчанок! Ми сильні!” – тостувала Наталя. “Так, дівчата. Але мрію про сім’ю,” – зізналася Тетяна.
Тоді вона познайомилася з Олексієм, українцем, який працював будівельником в Італії. “Привіт, Тетяно. Я з Харкова. Чув про тебе від Галини,” – сказав він.
“Привіт, Олексію. Розкажи про себе,” – відповіла вона. Вони почали зустрічатися. “Ти красива, як українське поле,” – компліментував він. “А ти сильний, як дуб,” – сміялася вона.
На Великдень 2018 року вони разом спекли паски. “Олексію, давай одружимося?” – запропонувала Тетяна. “Так, кохана! Але повернемося в Україну,” – відповів він. Вони одружилися в маленькій церкві в Мілані.
“Вітаю, молодята!” – кричали подруги. Мати по телефону: “Доню, щастя вам! Приїдьте скоро.”
Тетяна з Олексієм повернулися в Україну. З грошима купили будинок у Полтаві. “Нарешті вдома!” – раділа Тетяна. Петро, вже інженер, обійняв: “Сестро, ти героїня.” Оксана: “Тепер святкуймо разом!”
У 2023 році появилася донька Марійка. “Вона як ти, Таню,” – сказав Олексій. На хрестинах мати: “Доню, твоє життя – як довга дорога. Заробітки, кохання, сім’я.”
Тепер Тетяна вчителька в школі, як мріяла. “Діти, життя – це боротьба і радість. Пам’ятайте свята, родину,” – вчить вона. На
Різдво 2025 року вся родина за столом. “За здоров’я! За Україну!” – тостує Тетяна. “Амінь,” – відповідають усі.
Життя Тетяни – історія сили, любові і свят, що зігрівають душу. Вона пройшла шлях заробітчанки, але знайшла щастя вдома.
Олеся Срібна
