Вона закохалася. Була щасливою. Але кохання її зрадило. Не тому, що не любило. А тому, що в її родини не було статків. Його батьки не могли допустити, аби син зв’язав з нею свою долю. Вони це сказали їй в очі. А він пішов, не попрощавшись

Вона сиділа в невеличкому затишному ресторані одного з великих американських міст. Тут готують смачні стейки з м’яса, яке привозять із штатів Середнього Заходу. Там воно соковите та справжнє.

Призахідне сонце одні хмарочоси розфарбовувало в теплий оранжево-жовтий колір. Інші – в прохолодно-темнуватий. Височенним будинкам байдуже, які тони та відтінки накладає на них ранок, день чи вечір. Зате туристи із захопленням фотографують велетні-споруди, насолоджуючись грою світлотіней.

Вона любила великі міста і маленькі містечка. У великих легше загубитися. В малих простіше знайти споріднені душі. Перші були схожі на її неймовірні, здавалося, недосяжні мрії, що скидалися на велетні-хмародери. Другі були місцем Її мрій.

Вона замовила стейк із яловичини та класичний коктейль «Маргарита». М’ясо вживають з червоним вином. Але Вона ніколи не дотримувалася правил. У неї були власні смаки та вподобання в їжі, напоях, одязі, у відношенні до людей та світу…

– Колись ви будете сидіти в хорошому ресторані й згадувати…

Так сказав їй той, хто вмів читати долю.

– У мене немає таких можливостей, – відповіла. – І навряд, чи будуть.

– Ви їх виграєте в свого життя.

– Хіба так можна?

– Просто, будьте гарним гравцем.

– Я не люблю дорогі ресторани в нашому місті. Вони зарозумілі. Як і їхні відвідувачі.

– Це буде не тут, – мовив з легкою іронією.

Вона не повірила, але розмова її зачепила. Навіть знову почала мріяти…

…Стейк подали із запеченою картоплею та броколі.

Через кілька хвилин підійшов офіціант.

– Вам подобається, мем? – запитав.

– Так, дякую. Дуже смачно.

Хлопець задоволено усміхнувся. Він запам’ятав цю жінку. Вона часто сюди приходить. І залишає щедрі чайові.

Вечір стер із гігантських полотнищ хмарочосів залишки сонця. Внизу вони світилися великими квадратами вікон та вітрин. А у височині світло зливалося в ряди жовтих доріжок, що тягнуться в небо.

Вона любила розглядати картини в ресторані. На них зображені ковбої, індіанці… Здавалося, прообрази героїв вестернів та пригодницьких фільмів щоразу дивляться іншим поглядом. Насмішкуватим, іронічним, стривоженим, зачудованим… Залежно від її настрою.

Але її улюблена – велика картина, на якій змальовані прерії. У ній – магія спокою та ностальгії водночас, і дитинність природи, де все спражнє, не чіпане, таке, яке подарував землі Творець. Коли дивиться на роботу невідомого їй художника, пригадує поля, серед яких виросла. Далекий горизонт, який годі побачити в місті. І відчуває бажання вдихнути аромат трав, що пахнуть сонцем і дощами.

Прерії вдалині зливаються з небом. Творять одне ціле. Так задумав художник. І коли вона вперше побачила прерії наяву – високі трави, поодинокі дерева, вільні вітри, – подумала: якби володіла пензлем, написала б саме таку картину…

Їй подобався смак кам’яної солі, що обрамляв келих, з якого пила «Маргариту». Це, наче, солонуватий смак її минулого, який завжди відчуває в душі, коли надходять спогади. Таким присмаком віддають втрати, від яких було боляче. Зради. Круті віражі долі, на яких, здавалося, не втримається. Печені яблука в осінньому картоплині, якими смакувала за щастя…

…Їй хотілося довше побути в ресторані. Замовила ще одну «Маргариту». Глянула у вікно. Потоки машин скидалися на вервечки жовто-червоних вогнів. Зливалися зі світлом величезних вітрин і різноколір’ям реклами. У цьому місті дороги трудяться без перепочинку. Не те, що непримітна, тиха дорога серед полів, яка стала межею між дитинством та її дорослим життям. Таємницею, якої не осягнула.

– Тобі доля подарувала дорогу, яку будеш проходити все життя, – сказала колись їй бабуся.

До бабусі цією дорогою приходило мало радощів і багато смутків. Вона хрестила дорогу, коли у світ вирушали її діти та внуки. І поки була жива, виглядала з неї тих, хто уже ніколи не міг повернутися.

Тоді вона не розуміла значення сказаних слів. Але на все свій час. Тепер шукає дорогу в снах, бо ходила по ній разом із мамою. Не раз поверталася туди, коли, здавалося, світ сходився клином і не було відповідей на запитання. Там приходили розумні думки. Може, їх посилали душі, які відлетіли на далекі зіркі й звідти продовжували її любити. Бо в колишніх людей мудрість була від землі. І любов непоказною, зате щирою…

Вона не втомлюється любити польову дорогу, якої немає на жодній карті. Але яка пролягла через її долю…

…Закохані хлопець і дівчина зустрілися навпроти вікна ресторану. В обох одинакові зачіски – дреди. «Діряві» джинси. У неї довга футболка і куца легка куртка. На ньому теліпається светр, наче зі старшого брата. Обійнялися. Він чмокнув її в щічку. Взялися за руки й зникли серед натовпу.

Вона провела їх поглядом. Усміхнулася.

Їй, мабуть, тоді було стільки ж, як дівчині з дредами в «дірявих» джинсах. Вона закохалася. Була щасливою. Але кохання її зрадило. Не тому, що не любило. А тому, що в її родини не було статків. Його батьки не могли допустити, аби син зв’язав з нею свою долю. Вони це сказали їй в очі. А він пішов, не попрощавшись… Вона ж після цього любила, але не кохала…

Світ багатих і бідних ніхто не відміняв. І невідомо, коли це станеться. Як і невідомо, скільки ще доль через це розминуться, подумала з гіркотою.

…Подякувала за смачну вечерю. Залишила офіціантові чайові. Підморгнула ковбоєві, погляд якого сьогодні здавався романтично-сентиментальним.

Читайте також: Якщо три внучки від улюбленого сина приїдуть їм пельмені. А не любимому онукові чай з шматком хліба і маргарином. Якщо онучок приведуть, з ними пограють, роздягнуть спати укладуть на ліжечко. А не любимому онукові як приведуть з прогулянки навіть синтепонові штани не знімуть і засне набігавшись в холодній кімнаті, закинуть старою ватяною брудною ковдрою

Вуличний музикант, студент, певно, грав на саксофоні «My Way» («Мій шлях») Френка Сінатри. Його слухали, переважно, туристи. Вона також зупинилась. Їй подобалась гра на саксофоні. В заклопотаному вечірньому середмісті «сакс» звучав по-особливому. А, може, їй так здалося.

Хлопець закінчив грати. Глядачі аплодували. Хтось кидав у футляр купюри, хтось – монети. Вона також віддячила музикантові. Він грав чудово, віртуозно. І подумки побажала виграти приз, – якщо не на сцені, то в житті. Часом друге важливіше. Головне, бути хорошим гравцем. Вона це знає…

Автор – Ольга Чорна, за матеріалами видання “Наш День”

Фото ілюстративне, з вільних джерел