Вона знала про коханку і всеодно вирішила народити дитину, розуміючи, що її здоров’я може не витримати.
Він відмовився від сина після того, як нестало дружини. Але через рік знайшов її щоденник…
Костянтин стояв біля вікна кабінету на п’ятнадцятому поверсі й дивився, як дощ стукає у скло. Його життя давно було влаштоване зручно: робота, квартира, спокійна дружина вдома та нескінченні «відрядження», за якими ховалося зовсім інше життя.
З Христиною вони прожили п’ятнадцять років. Вона чекала, мовчала, пробачала пізні повернення й не ставила зайвих запитань. А йому було зручно думати, що так триватиме завжди. Він не вважав себе поганою людиною, просто звик брати від життя все й не збирався нічого змінювати.
Тому, коли Христина одного дня сказала:
— Костю, у нас буде дитина…
Він відчув не радість, а сильне хвилювання. Йому було сорок п’ять, і в його звичному житті не знаходилося місця ані дитячому плачу, ані безсонним ночам. Але Христина того дня ніби ожила, і він не став заперечувати.
Все почалося на два тижні раніше терміну. У той момент Костянтин був зовсім не на нараді, як міг би комусь сказати, а в іншої жінки. Коли йому зателефонували з лікарні, він одразу зрозумів, що сталося щось серйозне.
— Виникли ускладнення. Стан був дуже важким. Серце не витримало, — стримано повідомив лікар.
Коли він примчав до пологового будинку, Христини вже не було. А в прозорому боксі лежав їхній син — маленький хлопчик, який тихенько подавав голос. Син вижив. Його дружина — ні.
І тієї миті в Костянтині піднялося не горе, а обурення. Він дивився на дитину й думав лише про одне: якби не вона, Христина була б жива.
— Це через нього… Якби не він, вона б не пішла…
Мати Христини плакала в коридорі й тримала його за руки.
— Костю, але ж це її син… Усе, що від неї залишилося… Я допоможу, тільки не відмовляйся від нього…
Але він уже все вирішив. У його голові ця дитина стала винною в усьому, чужою та непотрібною, тією, через яку зруйнувалося звичне життя.
Через тиждень Костянтин підписав документи і Артема відправили до дитячого будинку.
Він повернувся до порожньої квартири, зачинив штори, налив собі і й залишився сам — саме так, як насправді жив усі ці роки.
Минув рік. Щоб остаточно стерти все, що нагадувало про Христину, він затіяв ремонт.
Коли робітники відсунули стару шафу, з-за задньої стінки на підлогу випав зошит у шкіряній палітурці. Це був щоденник Христини.
Костянтин сів просто на підлогу й відкрив першу сторінку.
«Сьогодні я дізналася, що у нас буде дитина. Боюся сказати Костянтину. Він знову у відрядженні, уже тиждень. Я знаю, що він не там… Я все про нього знаю. Але цей малюк — мій шанс знайти сенс у нашому спільному житті. Мій маленький промінчик».
Він перегорнув сторінку тремтячими руками.
«Лікар сказав, що моє серце може не витримати. Старі проблеми з клапаном. Запропонували один вихід, але я відмовилася. Костянтин учора повернувся пізно, від нього пахло чужими парфумами. Я хотіла обійняти його й розповісти про все, але він просто пройшов повз. Господи, як мені самотньо в цьому домі».
Рядок за рядком чіпляли сильніше за будь-які слова. Вона все знала: про його невірність, про обман, про байдужість. І все одно вирішила народити цю дитину, розуміючи, що її здоров’я може не витримати.
Останній запис був зроблений напередодні народження сина. Почерк уже тремтів.
«Завтра я їду до лікарні…»
Костянтин завмер, потім перегорнув сторінку — і в цю мить просто втратив дар мови…
Уся наступна сторінка була списана до самого краю. Починалася вона з його імені.
«Костю.
Якщо ти це читаєш, значить, лікарі мали рацію, а я помилялася. Я сподівалася, що ти ніколи не знайдеш цей зошит і що я сама спалю його на дачі, коли Тьома почне ходити. Бачиш, я вже називаю його Тьомою. Артем. Я знаю, що ти хотів би назвати його Сергієм, на честь батька, але ти жодного разу не запитав, як ми назвемо сина, тому я вирішила сама.
Я не буду тебе сварити. Мені ніколи, та й не хочеться. Я знаю, де ти, найімовірніше, зараз. Не треба виправдовуватися перед папером — він усе одно не відповість.
Я прошу лише про одне. Ти будеш на нього сердитися. Я знаю тебе п’ятнадцять років: коли тобі боляче, ти шукаєш винного й віддаляєшся. Але він ні в чому не винен. Мені пропонували інший вихід, я відмовилася й навмисно нічого тобі не сказала, бо ти переконав би мене. Ти вмієш переконувати. Якщо хочеш на когось сердитися — сердься на мене.
Не віддавай його. Якщо зовсім не зможеш виховувати — віддай мамі. Їй буде важко, але вона впорається. Тільки не чужим людям. Чуєш, Костю? Тільки не чужим.
І ще. Я тебе кохала. Це не докір. Просто хочу, щоб ти знав: це справді було.
К.»
Нижче, іншою ручкою й зовсім нерівним почерком, було дописано:
«Сумка в коридорі, документи в боковій кишені. Якщо телефонуватимуть, візьми слухавку».
— Господарю, шафу куди? На смітник чи на дачу? — бригадир стояв у дверях і витирав руки об штани.
Костянтин підняв на нього очі й не відразу зрозумів, про що його запитують.
— Ідіть.
— Але ж у нас до п’ятниці все оплачено. Ми ще підлогу…
— Ідіть. На сьогодні досить.
Бригадир знизав плечима, щось сказав своїм робітникам, і за десять хвилин у квартирі стало тихо. Навколо пахло пилом і свіжою штукатуркою, зі стелі звисали дроти, а він так і сидів на підлозі біля стіни із зошитом на колінах.
«Якщо телефонуватимуть, візьми слухавку».
Того дня вона телефонувала йому двічі. Він побачив обидва пропущені дзвінки, коли виходив із душу в іншої жінки, і вирішив, що передзвонить пізніше, коли їхатиме додому й придумає, де затримався.
Третій дзвінок був уже з лікарні. Його він чомусь прийняв.
Цілий рік він про це не згадував. Не те щоб забув — просто не дозволяв цій думці заходити надто далеко. Злість на дитину виявилася зручним поясненням. За неї можна було триматися. Вона жила в ньому постійно, і під її впливом можна було продовжувати звичне життя.
Тепер усе змінилося.
Уночі він прочитав щоденник повністю, від першої сторінки до останньої. Там було багато такого, про що він навіть не здогадувався.
Як вона сама ходила на УЗД і в черзі тримала руку на животі, бо «всі так роблять, і мені теж хочеться».
Як купила в розстрочку дитяче ліжечко й сховала коробку на антресолях, щоб він не нарікав.
Як одного вечора, коли він грюкнув дверима через невдалу вечерю, дитина вперше поворухнулася.
«Напевно, малюк злякався тата. Нічого, маленький, тато не страшний, просто він дуже зайнятий собою».
Були сторінки й про її матір:
«Мамі про серце розповіла, взяла з неї обіцянку, що Кості ні слова. Про Костю мамі не розповідаю. Нехай думає, що в мене хоча б це добре».
Дитячий будинок виявився двоповерховою жовтою будівлею за парканом. На вахті сиділа літня жінка у в’язаній жилетці. Вона довго переглядала журнал, потім комусь зателефонувала, і до нього спустилася завідувачка — стримана жінка в окулярах на ланцюжку.
— Артем Костянтинович? — перепитала вона, навіть не запропонувавши сісти. — Він у нас уже не перебуває. У березні бабуся оформила опіку.
— Ніна Павлівна?
— Саме вона. — Завідувачка зняла окуляри й уважно подивилася на нього. — Вона щодня до нього приїжджала з осені до весни. З двома пересадками. З оформленням опіки було непросто: вік, тиск, довідки. Але вона не здавалася. Вибачте, а ви навіщо прийшли?
Він не знав, що відповісти.
Сказати «за сином» було б неправдою: за сином він не приходив жодного разу.
Сказати «просто подивитися» — ще гірше.
— Дякую, — промовив він і пішов.
Ніна Павлівна жила на іншому кінці міста, у п’ятиповерхівці без ліфта. Він піднявся на четвертий поверх із пакетом із дорогого дитячого магазину. Набрав у нього всього підряд, аби тільки не йти з порожніми руками.
На дзвінок довго ніхто не відчиняв. Нарешті двері трохи прочинилися на ланцюжку.
Він пам’ятав тещу повною, з акуратною зачіскою, у синьому костюмі, в якому вона приходила до них на дні народження.
Перед ним стояла худорлява сива жінка в домашньому халаті, з волоссям, поспіхом зібраним у вузол.
— Чого тобі?
— Добрий день, Ніно Павлівно. Я… Можна зайти?
— Не можна.
З глибини квартири почувся якийсь звук, щось упало, а потім пролунав невдоволений дитячий плач.
Ніна Павлівна озирнулася й знову подивилася на нього.
— Він має спати. Ти його розбудив.
— Я знайшов щоденник Христини.
Вона замовкла.
— Який ще щоденник?
Зошит лежав у нього у внутрішній кишені, і він уже хотів дістати його. Але згадав слова Христини: «Про Костю мамі не розповідаю. Нехай думає, що в мене хоча б це добре».
І не дістав.
— Вона там пише… про вас. Про те, що ви знали про її серце.
Обличчя Ніни Павлівни стало суворим.
— Знала. Вона мене дуже просила мовчати. Я їй казала: доню, не треба, знайдемо інший вихід, зрештою, можна буде взяти дитину під опіку. А вона відповідала: мамо, я хочу свою дитину. І щоб Костя не знав, бо він мене переконає. — Вона сумно всміхнулася. — Переконає. Тебе ж удома майже не бувало, щоб когось переконувати.
Дитина плакала дедалі голосніше. Ніна Павлівна поморщилася.
— Де ти був, коли вона народжувала?
— На нараді.
— Не бреши хоча б зараз.
Він постояв мовчки. На сходовому майданчику пахло смаженою цибулею.
— У іншої жінки, — нарешті сказав він.
Ніна Павлівна кивнула, ніби й не чекала іншої відповіді, й зачинила двері. Клацнув замок.
Пакет він залишив біля дверей. Увечері поклав у її поштову скриньку конверт із грошима — значну суму, більшу, ніж вона отримувала за пів року.
Так він вирішував усе й завжди: якщо не можеш щось сказати — заплати.
Це працювало з дружиною, працювало з іншими жінками, працювало на роботі.
Через два дні секретарка зазирнула до його кабінету зі здивованим обличчям.
— Костянтине Сергійовичу, там до вас… жінка. З дитячим візочком. Каже, що ви знаєте одне одного.
Ніна Павлівна зайшла, не знімаючи пальта, і штовхала перед собою старий синій візочок, який явно дістався їй не з магазину. Конверт вона поклала на стіл поверх його документів.
— Я не заради цього прийшла.
— Це для нього. Не для вас.
— Для нього я й сама можу знайти. У мене є пенсія та допомога на дитину. Ми не голодуємо. — Вона оглянула кабінет: шкіряні крісла, величезне вікно, дощ за склом на п’ятнадцятому поверсі. — Добре влаштувався.
У візочку, загорнутий у комбінезон, сидів хлопчик і зосереджено гриз пластикове кільце.
Костянтин уперше за рік по-справжньому подивився на нього.
Він чекав, що всередині знову підніметься колишнє відчуття — важке й неприємне. І справді, щось ворухнулося, але вже зовсім слабко.
А хлопчик вийняв кільце з рота й подивився на нього без жодного інтересу.
Щічки були почервонілі від холоду, ніс трохи забруднений. Вуха стирчали в боки — його, Костянтинові, відстовбурчені вуха, з яких у школі насміхалися й через які він із шістнадцяти років носив довше волосся.
— Ну що, — сказала Ніна Павлівна, — надивився?
— Навіщо ви прийшли?
Вона сіла на край крісла, не розстібаючи пальта.
— Мені шістдесят сім. Тиск іноді піднімається до двохсот. Коліна болять, а він важить дванадцять кілограмів і постійно проситься на руки. Коли я оформлювала опіку, розмовляла з однією працівницею. Знаєш, що вона мені сказала? Якщо зі мною щось трапиться, його можуть знову відправити до дитячого будинку. А звідти — куди доведеться. А ти йому батько. Тебе батьківських прав ніхто не позбавляв. Ти просто підписав одну заяву.
Вона замовкла.
— Я не прошу тебе любити його. Я тебе знаю, Костю, ти не завжди вмієш показувати почуття. Я прошу лише, щоб він знав тебе в обличчя. Щоб, якщо я потраплю до лікарні, було кому зателефонувати. Ось і все.
Він хотів сказати, що вміє любити. Але промовчав.
— Добре.
— Щосуботи, — сказала Ніна Павлівна, підводячись. — З десятої до дванадцятої. О дванадцятій він спить. Не запізнюйся, я не люблю чекати.
Конверт вона залишила на столі.
Перша субота минула невдало. Артем, побачивши незнайомого чоловіка, одразу заплакав і потягнувся до бабусі. Костянтин сидів на маленькому кухонному стільці, де на батареї сохнув дитячий одяг, а над плитою висіла дитяча фотографія Христини з великими бантами, і не знав, куди подіти руки.
Ніна Павлівна мила посуд спиною до нього й не поспішала допомагати.
— Дай йому ложку, — нарешті сказала вона, не обертаючись. — Він любить ложки.
Він дав ложку.
Артем перестав плакати, взяв її, стукнув Костянтина по коліну й засміявся. Потім стукнув ще раз, уже сильніше.
— Це він тебе визнав, — сказала Ніна Павлівна. — Мене теж так перевіряє.
Другої суботи він запізнився на двадцять хвилин через затори, і Ніна Павлівна не відчинила.
Він стояв за дверима й чув голос дитини та тихе бурмотіння телевізора. Зателефонував їй на мобільний — вона скинула виклик.
Він спустився, посидів у машині, навіть хотів поїхати. Але потім знову піднявся й чекав на сходовому майданчику до дванадцятої, поки двері не відчинилися й Ніна Павлівна не вийшла винести сміття.
— Усе-таки прийшов, — сказала вона. — Гаразд. Заходь, він ще не ліг.
На третю суботу вона пішла до аптеки й залишила їх удвох на пів години. За цей час Артем устиг забруднити підгузок.
Костянтин стояв над ним із новим підгузком у руках, не знаючи, з якого боку до нього підійти, а хлопчик крутився й намагався перевернутися на живіт.
Підгузок він одягнув навскіс, липучками назад. Ніна Павлівна, повернувшись, мовчки переодягнула онука й сказала лише:
— Нічого. Батько Христини першого разу взагалі загорнув її в наволочку. Ви, чоловіки, усі однакові.
Він не пам’ятав, щоб вона раніше розповідала йому про свого чоловіка.
Віка зателефонувала в середині листопада. Вона телефонувала й раніше, увесь рік — спочатку часто, потім дедалі рідше.
Він не відповідав, але й номер не видаляв. Тепер узяв слухавку, сам не знаючи навіщо.
— Костю, ти взагалі живий? Я вже думала, що з тобою щось сталося.
Вони зустрілися в кав’ярні неподалік його роботи. Віка була такою самою: доглянута, з приємним солодким ароматом парфумів і довгими нігтями, якими вона постукувала по чашці.
Він розповів їй про щоденник. Не все, лише найголовніше. Про сина.
— Слухай, ну це, звичайно, дуже важко, — сказала вона й накрила його руку своєю. — Але ти ж розумієш, що зовсім не зобов’язаний усе на себе брати? Ти тоді був у шоковому стані. Будь-хто міг би так відреагувати. Бабуся займається дитиною, і нехай займається. Можеш допомагати грошима, це нормально.
Вона трохи помовчала.
— Костю, я чекала на тебе цілий рік. Я не збиралася ставати мамою для чужої дитини.
— Він не чужий, — сказав Костянтин.
Віка прибрала руку.
— Ну так. Тобі видніше.
Він заплатив за каву й пішов. Не було красивих прощань чи довгих пояснень. Просто ввечері він видалив її номер і зрозумів, що це перше за багато років рішення, яке він ухвалив, не думаючи про власну зручність.
У грудні ремонт відновився. Бригадир, отримавши компенсацію за простій, не став ставити зайвих запитань. Лише почухав потилицю, коли Костянтин попросив у маленькій кімнаті, де раніше стояв тренажер, покласти не ламінат, а м’яке коркове покриття.
— Дитяча, чи що?
— Дитяча.
З антресолей він зняв коробку з дитячим ліжечком.
Вона так і стояла нерозпакована, перев’язана мотузкою, з магазинною наклейкою.
Він збирав його сам, два вечори поспіль, сварячись з інструкцією. А наприкінці залишилося чотири зайві шурупи.
Думка з’явилася не відразу. Поступово вона перетворилася на план. Він заїхав до юриста компанії нібито з іншого питання, а між іншим запитав про свою ситуацію.
Молодий і впевнений у собі юрист пояснив: батьківських прав його не позбавляли. Якщо дитину ніхто не всиновив, ситуацію можна переглянути. Опіку також можуть переглянути за певних умов. Звичайно, перевірятимуть житло, доходи, характеристики. Запитають, чому він раніше відмовився від дитини.
— Але шанси у вас непогані, Костянтине Сергійовичу. Ви забезпечена людина, а бабусі вже майже сімдесят.
Він розповів про це Ніні Павлівні в суботу. Артем сидів на підлозі й діставав із шафи каструлі, а вона нарізала на дошці яблуко.
Костянтин говорив довго й, як йому здавалося, цілком розумно: що їй важко, що в неї проблеми з тиском, що тепер у нього є дитяча кімната, що він найме хорошу няню з рекомендаціями, а вона зможе приходити будь-коли, хоч щодня. Він навіть оплачуватиме їй таксі.
Ніна Павлівна дорізала яблуко, поклала ніж і повернулася до нього.
— Ні.
— Ніно Павлівно, послухайте…
— Це ти послухай. Ти його через місяць знову віддаси. Коли він тобі набридне. Коли не дасть спати вночі або забруднить твій дорогий шкіряний диван. Ти за п’ятнадцять років мою доньку жодного разу не вислухав до кінця, а тут раптом прозрів. Два місяці по суботах — і вже тато.
Голос у неї затремтів, але вона опанувала себе.
— Я забирала його з того будинку, і перші три тижні він ночами майже не спав. Не просто плакав — кликав когось, ніби боявся залишитися сам. Ти знаєш, як поводяться діти, яким бракує тепла й уваги? Не знаєш. А я знаю.
— Я його не віддам.
— Ти вже один раз віддав.
Артем упустив каструлю. Дзвін був таким гучним, що обидва здригнулися, а хлопчик злякався й заплакав.
Ніна Павлівна підхопила його, скрикнула від болю в коліні й понесла до кімнати. Костянтин трохи посидів, дивлячись на нарізане яблуко, потім одягнувся й пішов. У понеділок він поїхав до служби опіки й написав заяву.
Працівниця служби опіки, повна жінка з втомленими очима, прочитала заяву, потім підняла на нього погляд.
— Костянтине Сергійовичу, ви ж розумієте, що ми запитаємо, чому рік тому ви підписали відмову?
— Розумію.
— То чому?
Він відкрив рот, щоб сказати заготовлене: був у шоковому стані, переживав горе, не міг мислити тверезо.
Усе це навіть було правдою. Але замість цього він сказав:
— Я вирішив, що він винен. Що через нього нестало дружини. Мені так було простіше.
Працівниця трохи помовчала й щось записала.
— А тепер по-іншому простіше?
— Тепер уже не простіше.
Вона зітхнула.
— Дитина прив’язана до опікуна. Різко забирати її ніхто не буде, навіть якщо рішення буде на вашу користь. Почніть із того, що хлопчик залишатиметься у вас на ніч. На вихідні. За згодою бабусі. Подивимося, як усе проходитиме, проведемо перевірку житлових умов. Домовтеся з нею по-людськи, не потрібно через суд змушувати дитину переходити від одного до іншого.
Ніна Павлівна погодилася несподівано швидко. Мабуть, працівниця служби опіки зателефонувала їй раніше, ніж він устиг доїхати.
Телефоном вона сказала лише:
— У п’ятницю о шостій вечора забереш. У неділю до обіду повернеш. Список напишу.
Список зайняв дві сторінки, написані великим учительським почерком:
Суміш — така-то, розводити ось так. Кашу давати без цукру. На ніч обов’язково зайчика, без нього не засне. Світло повністю не вимикати, залишати верхнє. Якщо кашлятиме — не панікувати, можливо, це зубки.
У п’ятницю Артем їхав у новому автокріслі й усю дорогу мовчки дивився на вогні за вікном.
У квартирі він обійшов усі кімнати, тримаючись за стіни, помацав нове покриття на підлозі, постукав долонею по бортиках ліжечка й раптом запитав:
— Ба?
— Бабуся вдома, — сказав Костянтин. — Завтра поїдемо до бабусі.
Вечеря пройшла майже добре.
Купання — значно гірше. Артем боявся великої ванни й так голосно протестував, що сусід знизу постукав по трубі.
Заснув він лише об одинадцятій, на руках у Костянтина, на дивані у вітальні, міцно тримаючи зайчика за вухо.
Перекласти його в ліжечко Костянтин не наважився й так і сидів, поки рука зовсім не затерпла. О другій годині ночі хлопчик прокинувся з високою температурою.
Костянтин зрозумів це не відразу. Спочатку Артем просто захникав, потім заплакав, а згодом почав сильно хвилюватися й вигинатися на руках. Лоб був гарячим. Термометр показав 39,3.
Костянтин бігав квартирою з дитиною на руках, шукав у сумці ліки зі списку, але не знаходив. Виявилося, Ніна Павлівна поклала їх у бокову кишеню, а не всередину сумки.
Він витрусив усе на підлогу.
Артем кликав:
— Ба-а-а!
Відштовхував його руками й ніяк не міг заспокоїтися. І в цьому дитячому плачі було щось таке, від чого Костянтин відчув холод по спині. Він раптом зрозумів, про який дитячий плач говорила Ніна Павлівна. О другій сорок він набрав її номер.
— Він дуже гарячий. Тридцять дев’ять і три. Я не знайшов ліки.
— У боковій кишені, — одразу відповіла вона. Голос у неї був зовсім не сонний. — П’ять мілілітрів, там є дозатор. Якщо стан погіршиться, викликай швидку. Я вже їду.
— Ніно Павлівно, але ж ніч…
— Я їду, Костю.
Вона приїхала через сорок хвилин на таксі, у пальті поверх домашнього одягу, з хворими колінами, піднявшись сходами.
Взяла онука на руки, і він майже відразу заспокоївся, притулився мокрим обличчям до її шиї й лише зрідка схлипував.
Вона ходила з ним по вітальні, повз нові меблі та ще не повішені штори, і щось тихо промовляла — не колискову, а просто лагідні слова:
«Ну все, все, бабуся тут. Зубки ростуть, неслухняні зубки».
Ближче до четвертої температура почала спадати. Артем заснув у неї на руках. Костянтин сидів на підлозі серед розкиданих речей і дивився на них.
— Покладіть його, — сказав він. — Ви втомилися.
— Не чіпай, розбудиш.
Вона сіла на диван, не випускаючи онука з рук, витягнула хвору ногу й заплющила очі. Він приніс їй плед. Потім пішов на кухню, увімкнув чайник і вимкнув його, так і не дочекавшись, поки вода закипить. Потім повернувся.
— Я заберу заяву, — сказав він.
Ніна Павлівна розплющила очі.
— Чому це?
— Він мене боїться. Він кликав вас, а не мене.
Вона довго дивилася на нього. У сірому передсвітанковому світлі її обличчя здавалося дуже втомленим. І раптом він побачив у ній Христину — не в рисах обличчя, а в тому, як вона трохи нахиляла голову, коли збиралася сказати щось, чого він не хотів чути.
— Дурний ти, Костю, — сказала вона. — Він не тебе боїться, він ночі боїться. І того, що його знову кудись відвезуть. Він же не розуміє, чому опинився в іншому місці.
Вона поправила зайчика, який сповзав із плеча онука.
— Я ж не вічна. Ти думаєш, я тебе ненавиджу, бо ти хочеш забрати його? Я тебе ненавиджу за те, що ти не беріг мою доньку. А щодо нього… — Вона замовкла. — Я боюся, що ти забереш його, а потім знову станеш таким, як раніше.
— А якщо не стану?
— А якщо станеш?
Він не відповів. Йому просто нічого було сказати. Він і сам не знав. Заяву він не відкликав, але й до суду не пішов. Працівниця служби опіки, вислухавши їх обох у понеділок, знизала плечима й записала в акті щось про поступову адаптацію.
Вони домовилися без зайвих документів:
П’ятниця — Артем у нього.
Субота — теж у нього.
У неділю до обіду він привозить хлопчика назад.
А в середу після роботи приїжджає до Ніни Павлівни й сам купає онука, тому що їй через хворі коліна важко нахилятися над ванною.
Гроші вона тепер брала — мовчки, без розмов. А за тиждень він побачив у передпокої новий дитячий візочок, легкий, із великими колесами.
Старий синій вона віддала сусідці з третього поверху. Щоденник він віддав Ніні Павлівні в лютому. Довго думав, чи варто це робити.
Христина не хотіла, щоб мати знала, і це було її право. Але Христини вже не було, а Ніна Павлівна знала про її проблеми із серцем і мовчала. І досі, схоже, ночами думала, що могла б її зупинити.
Він вирішив, що з них двох лише йому не варто знати всю правду. Вона взяла зошит у середу, після купання, й пішла з ним на кухню. Він сидів у кімнаті з Артемом, який уже впевнено ходив і тягав за собою зайчика за одне вухо.
Час від часу з кухні долинав тихий шелест сторінок. Потім усе стихло. Хвилин через двадцять він зазирнув туди. Ніна Павлівна сиділа над закритим зошитом, поклавши на нього обидві долоні.
— Вона мені й про тебе нічого не розповідала, — сказала Ніна Павлівна, не підводячи голови. — Жодного разу. Я все думала: ну хоч у цьому їй пощастило.
— Знаю. Вона так і написала.
— Іди, — сказала вона. — Іди звідси, Костю. Сьогодні йди.
Він пішов. Наступної середи двері йому відчинили, як завжди, і про зошит ніхто з них більше не згадував.
Тільки на холодильнику, поруч із торішнім календарем із поліклініки, з’явився аркуш, прикріплений магнітом. То була вирвана остання сторінка щоденника — та, що починалася з його імені.
Він побачив її, коли діставав Артемові йогурт, і завмер із відчиненими дверцятами холодильника в руці. Ніна Павлівна стояла біля раковини й не оберталася.
— Нехай висить, — сказала вона. — Тобі корисно.
Він зачинив холодильник.
У березні Артемові виповнилося півтора року. Святкували в Ніни Павлівни: торт із магазину, одна свічка, тому що дві, як сказала вона, — це вже занадто.
Костянтин прийшов із конструктором, на коробці якого було написано «від трьох років». Тому іграшку одразу прибрали на шафу.
Артем їв крем руками, забруднив рукав Костянтинового піджака й був цим дуже задоволений. Близько дев’ятої Ніна Павлівна підвелася з-за столу, тримаючись за спинку стільця.
— Я піду приляжу. Щось голова болить.
Вона пройшла повз нього до дверей своєї кімнати й зупинилася.
— Його ще треба помити. І зуби почистити. Він не любить, виривається, ти тримай міцніше. Якщо вночі прокинеться й почне плакати — впораєшся сам. Мене не буди.
— А якщо температура?
— Ліки в боковій кишені. Ти вже знаєш.
Двері за нею зачинилися. Костянтин залишився на кухні з дитиною, яка була вся в кремі, недоїденим тортом і аркушем на холодильнику, який він уже давно знав напам’ять.
Артем зліз зі стільця, міцно взяв його за палець усією маленькою долонькою й потягнув у ванну. Тому що у ванній жили качечки, а качечок він любив більше за бабусю, тата й навіть зубну щітку.
Костянтин пішов за ним. Тепер він перевіряв температуру води ліктем, як його навчили, і більше жодного разу про це не забував.
