Він і Вона знайомі зовсім недовго: курортний роман. Спілкувалися днів десять. Близько, так би мовити, спілкувалися. Вона – бізнесвумен, тридцять сім років, незаміжня, і, як вона Його запевнила, зі стовідсотковим вердиктом від медиків. що ніколи не зможе мати дітей. Він – звичайний менеджер з продажу з обласного центру.
Відпустка пролетіла швидко. Вони роз’їхалися по різних містах, для чогось обмінявшись телефонами, хоча домовлятися не збиралися. Кожен повернувся в своє життя. Однак в кінці осені пролунав дзвінок – від Неї. Радісним голосом Вона повідомила, що у Неї буде дитина. Для Неї це диво. До Нього ніяких претензій. Це тільки Її дитина. Виховувати буде самостійно. Взагалі не хотіла говорити, але ось подумалося, що батько все-таки має право знати. Просто так. Теоретично. Так, батько точно Він: сумнівів у Неї немає. Але це не важливо. Більше дзвонити Вона не буде і Його ніяк не потривожить. На цьому Вона поклала трубку.
У березні на його телефон прийшло коротке смс: «Дівчинка Віра, вага 3450, зріст 52». Він подумав, що треба б написати хоч «Вітаю», але навіть цього не зробив. Якось закрутився, а потім вже було не актуально вітати.
Минуло чотири роки. Більше ні про Неї, ні про дитину Він нічого не чув і взагалі викинув цю історію з голови. Аж раптом – телефонний дзвінок. Він навіть не відразу зрозумів, хто це. Виявилося – Вона. Коротко: бізнес її розвалився, бо у неї на руках була маленька дитина, і вирулити Вона не змогла. Все, що було, продала, і більше у Неї нічого немає. Утримувати і годувати дитину Їй нема на що. Тому Вона подає до суду – на встановлення батьківства і на аліменти. Вона подумала і вирішила, що він батько і теж зобов’язаний.
Фото ілюстративне з вільних джерел
