“Всі думають, що ми з Зеленським одружені”: Олена Кравець відверто про особисте і те, чому вже сім років на психотерапії

Якось мама зустріла на вулиці знайому. Та питає: «Як у Оленки справи? Так забавно, всі думають, що вона дружина Вови Зеленського». Мама у відповідь: «Слава богу, хоч ти знаєш, що вона не дружина Зеленського». «Ну звичайно, знаю, адже вона одружена з Женею Кошовим!»

Всі до цього звикли: плутають наші прізвища та імена, говорять, що «Стьопа» (актор Сергій Казанін – Авт.) – мій брат, бо ми схожі. У Вови Зеленського прекрасний шлюб, і ми всі дружимо сім’ями. У сім’ї моїх батьків теж було багато друзів.

Моя мама – економіст, тато – металург. Тато простий і добрий чоловік, це його головні переваги. Він дуже сильно вплинув на моє ставлення до світу. Світло очей на світ, яке я намагаюся не втратити і передати власній дочці, – це татова заслуга.

Мама працювала завідуючою ощадкасою (яку пізніше перейменували в відділення Ощадбанку) і завжди дуже стежила за собою. Вона сама шила вбрання, підглядаючи моделі, наприклад, в програмі «Час» у диктора, відвідувала косметолога і манікюрницю, зберігала в холодильнику баночки з кремами.

У батьків було інтелігентне оточення. Друзі запрошували не просто в гості, а на вечірки з танцями і обговоренням книг. Мама ошатно одягалася, обов’язково приносила з собою туфлі. Викурювала вечірню сигаретку в дамському колі на кухні. Дефіцитні або самвидавні книги всі брали почитати у одного спільного знайомого, і читати належало дуже акуратно, не розгинаючи повністю.

– Чому ви не пішли «вчитися на актрису», а замість цього вступили в фінансово-економічний інститут?

– О, я мріяла про Щукінське училище або ВДІКу. Уявіть: 1993 рік, країна розвалилася, шоколадка коштує мільйон, а я, шістнадцятирічна егоза, рвуся вступити в Москву. Спасибі моїй мамі, людині тверезій і мудрій. Вона посадила мене на стілець і сказала: «Добре, актриса. Назви мені, будь ласка, всіх актрис, яких знаєш».

Я подумала, назвала півтора десятка імен, потім напружилася і згадала ще десяток. «Дуже добре, – сказала мама. – Ти знаєш 25 імен. А скільки актрис випускається щороку? Тисячі! Ти хочеш працювати в провінційному ТЮГу? Ні, дорога, зробимо так: ти отримаєш освіту тут, в Кривому Розі, а далі що хочеш, те й роби». Не те щоб вона мене переконала, але я теж стала міркувати більш тверезо: добре, мені зараз 16, я через п’ять років закінчу місцевий вуз і встигну вступити до ВДІКу!

У Кривому Розі за все три вузи, і оскільки мама – економіст, то зрозуміло, чому я вибрала саме криворізьку філію Київського інституту народного господарства. Але життя, як то кажуть, взяло своє. На другому курсі я дізналася, що можна взяти участь в театрально-музичному фестивалі «Студентська весна». Прийшла і говорю: «Я вмію пародіювати Лайму Вайкуле. Дайте мені слова».

Заспівала, всім сподобалося, мені доручили заспівати пісню про нашого фізрука голосом Лайми, потім ще якийсь номер. Відмінно пам’ятаю той чудовий квітневий день, пам’ятаю, як хвилювало відчуття чогось нового, невідомого, прекрасного, як здавалося, що оживають мої улюблені фільми – «Покровські ворота», «Я крокую по Москві», «Москва сльозам не вірить». Я прийшла додому і викрикнула: «Мама, як здорово бути студенткою! Це таке життя!»

З тих пір я майже весь час проводила в компанії прекрасних креативних молодих людей, які вміли співати, танцювати, грати на різних інструментах, жартували і фонтанували ідеями. Почала грати в команді КВН – спочатку за чужий вуз, оскільки в нашому не було команди КВН, поки до нас не прийшов вчитися Вова Зеленський.

Пам’ятаю ще один момент: ми з мамою дивилися фестиваль КВН в Сочі. Я сиділа на підлозі біля телевізора, мама щось в’язала. «Мама, але ж я там обов’язково буду!» «Де?» «У Сочі. На цьому фестивалі. І в телевізорі». «Як добре, що ти у мене такий мрійник», – зітхнула мама.

– Це була інтуїція?

– Так, але не тільки, було ще щось. Особливий стан, знання нізвідки, те, що описують в книгах «Секрет» або «Трансерфінг реальності». Я просто спокійно чекала, хоча, звичайно, не сиділа склавши руки, а робила все, щоб досягти своєї мети. Шкода, що цей стан тепер рідко мене відвідує. Інтуїція як і раніше працює як годинник, а ось молодого нахабства, зухвалості не вистачає.

А коли ми почали репетиції в Москві, я занурилася з головою у творчість, в спілкування і про любов зовсім забула. За мною доглядали хлопці з команди «махачкалінських бродяг». Я трохи втратила голову. Пам’ятаю, подзвонила мамі після гри і прокричала в трубку: «Мама, я тут познайомилася з одним хлопцем і їду до нього в Махачкалу ненадовго!» Мама сталевим тоном відрізала: «Або ти сьогодні ж сідаєш в поїзд і разом з усією командою повертаєшся додому, або завтра я сама буду в Москві».

Сергій приїхав на ту гру в якості вболівальника. Я побачила його і зрозуміла: щось змінилося. Він дивився на мене іншими очима, та й я рада була його бачити. Він навіть передав мені записку, написану білими віршами. Вона зберігається у мене до цих пір.

– Зрозумілий ефект: людина раптом побачив вас на сцені, в усій красі, зауважив, як вами милуються навколишні. І головне, тепер ви не страждали. Банально, але діє же!

– Можливо ви маєте рацію. Повернувшись до Кривого Рогу, ми стали зірками, нехай і у вузькому колі. Тепер нас всі знали. Але головне не це, а те, що в наших відносинах почався новий виток. Сергій почав знову за мною доглядати – делікатно, але наполегливо. Чекав після пар, проводжав додому, запрошував на концерти і вечірки. Я не те щоб зображувала недотрогу, але дійсно роздумувала, чи варто входити в одну і ту ж річку двічі.

– Хто з вас зробив пропозицію – Сергій вам або ви йому?

– Що ви, звичайно, Сергій! Це сталося в березні 2002 року. Я не пам’ятаю точно, що саме він сказав, але все це було дуже мило і зовсім не пафосно. Я одягла обручку і кокетливо відповіла, що подумаю.

А в травні виявилося, що я вaгiтна. Було шоста ранку. Я в паніці побігла будити Сергійка: «Сєрий, я вaгітна!» Він відкрив одне око, вимовив по складах: «Мо-ло-дець!», Повернувся на другий бік і знову заснув.

А я була в шoці. Як, у мене ж гра на носі, я ж зовсім не планувала вaгiтніти! Я подзвонила додому і стала ридати в трубку: «Мама, я вaгiтна, як жити?» Але мама, на відміну від мене, давно цього чекала: я у неї дитина пізня, вона нарoдила мене в 35, тому, коли їй зателефонувала 26-річна дочка з цією новиною, мама скрикнула від радості: «Юра, Леночка вaгiтна!» Тато теж прокинувся і почав кричати в трубку привітання.

Не минуло й півдня, як мій жaх випарувався, я повністю змирилася зі своїм становищем, увійшла в образ, стала милостивою, милою, обережною, мурличущою.

Дізнавшись, що я вaгітна, ми вирішили зіграти весілля, поки ще животик не дуже помітний. Запросили 120 гостей, причому на власні гроші – ми тоді вже заробляли дещо на гастролях, на життя вистачало.

Маша нарoдилася в лютому. Сергій приїхав до Кривого Рогу разом з усім колективом, щоб дати великий концерт. Захід було призначено саме на той день, коли Сєрий забрав мене з пoлoгового будинку.

За характером я – локомотив, мені потрібно все отримати негайно, тут і зараз. Але в останній рік-півтора зрозуміла: хочу бути слабшою- не бігти, не мчати, а довіритися, покластися, розчинитися. Залишитися собою, але при цьому бути разом. Так, час від часу перекласти відповідальність на чоловічі плечі, відповідати, нарешті, своїй жіночій природі. Жіноча природа – це осередок, діти, спокій, рівновага, гармонія.

Є чоловік, він все зробить, а я допоможу, підтримаю, якщо треба, буду поруч. І з тих пір як я змінила парадигму, мені стало набагато легше. Сергію, мабуть, теж. Чим частіше можу покластися на чоловіка і забути про проблеми, тим нам обом комфортніше. Можливо, так змінитися мені допоміг мій психотерапевт.

– Мало хто з відомих людей зважаться заявити про це вголос, оскільки в нашому суспільстві досі досить насторожене ставлення до психотерапії, і взагалі якось не прийнято зізнаватися в тому, що тобі потрібна допомога.

– Так, я вже сьомий рік в терапії. Сім років тому працювала не тільки актрисою, а й адміністратором «95 кварталу». Не їздила на гастролі, тому що потрібна була моя присутність в офісі. Брала участь тільки в зйомках «Вечірнього кварталу». І після кількох років роботи в такому режимі у мене виникло відчуття, що я вперлася в стелю: немає кайфу від роботи, немає адреналіну, я немов зaдихaюся. Відчуваю злість і роздратування, коли мені дзвонять, щоб розпитати про дати та вартості концертів.

Тоді я поговорила з Вовою (Зеленським – Авт.) І попросила перевести мене назад на театральні підмостки. Він погодився. Але мені все одно було недобре, я не відчувала радості. Дивилася на своє життя з боку і не розуміла: «У тебе прекрасний чоловік, здорова дочка, батьки живі, все добре в родині. Ти пізнавана. Ти улюблена. Ти подорожуєш. У тебе достатньо грошей для щастя. Все чудово. Так чому ж на душі так погано-то? Що ж тебе гнітить? Що не дозволяє розправити крила?»

Читайте також: Притула “злив” неймовірне фото Олени Кравець

Коли смуток поширився і на сім’ю, тут у мене все посипалося з рук. Я була як зламаний чоловічок з дитячого конструктора. У цей момент подруга Наташа поділилася зі мною своїм досвідом терапії. І в ту ж секунду я зрозуміла: це те, що мене врятує.

За допомогою терапії я знайшла багато чого в собі. Відкрила ті таємні двері в душі, про існування яких не підозрювала, зняла важкі навісні замки. Навчилася приймати себе такою, яка я є, і не те що протистояти негативним почуттям і подіям – ні, не протистояти! – іноді гнутися, але потім все ж повертатися в стан емоційної тверезості.

Зрозуміло, все це сталося не відразу. У якийсь момент мені здалося, що терапію можна закінчити: я задоволена своїм душевним станом, з моїми соціальними зв’язками все в порядку. І я попрощалася з терапевтом. Але потім сталася подія, яка змусила мене повернутися.

У мене виникла проблема зі здоров’ям, яка засмутила б будь-яку жінку. Спочатку мені здалося, що я класно впоралася: швидко втекла в роботу. Але потім відчула, що не справляюся. Почала спускатися в своє особисте «підземелля», де панує такий морок.

На щастя, зв’язок з терапевтом залишався. Я знала, що можу повернутися в будь-яку хвилину туди, де мене приймуть. І я повернулася, щоб продовжити роботу.

Джерело.