— Доню, ніколи не заходь у задні двері тролейбуса. – Кожен раз казала мені мама, коли я вирушала до школи.
Мені потрібно було проїхати чотири зупинки, і я не розуміла, від чого мама мене застерігає.
Одного разу, коли я стояла на зупинці, тролейбуса дуже довго не було. Поступово почали сходитись люди й за двадцять хвилин утворився натовп. Я зрозуміла, що не зможу зайти у середні двері, де завжди їздила. Вирішила піти на задні, адже чекати наступний тролейбус було довго. І тут почались мої пригоди.
Позаду мене стояв літній чоловік і щоб урізноманітнити свою поїздку, він почав наді мною підсміюватись, говорячи:
— У тебе такий великий рюкзак. Ти цеглу туди напхала? Он, дивись двійки повилітали….
Я насупилась і тихо відповіла:
— У мене там книжки, і я гарно вчуся.
Але чоловік не заспокоювався:
— Ти, напевно, мамі вдома не допомагаєш…
Він стояв і щось ще бурмотів. Я намагалась його не слухали, але через велику кількість людей, мені нікуди було від нього відійти. Ми ще трохи проїхали і я відчула, що він затих.
Я була налякана не стільки через чоловіка, який причепився, а через непослух мамі. Я не мала заходити у тролейбус в останні двері. А ще цей чоловік, який пристав…. Знов крутилось у мене в голові. Я стояла у роздумах, міцно обіймаючи поручень, опустивши голову донизу й у своїх роздумах чекала на зупинку.
І ось, двері відчинились. Я підготувалась вийти, зробила крок і відчула, ніби мене ззаду хтось тримає за куртку. Тільки не це, промайнула думка, сльози мимоволі бігли з моїх очей і я почала вмовляти чоловіка:
— Дядьку, відпустіть мене, будь ласка. Це моя зупинка. Прошу Вас, дядьку, відпустіть…
Але голос позаду зник. Я зібрала всю волю й озирнулась. В тролейбусі вже давно нікого не було, крім двох жінок, які сиділи десь всередині й ще кількох людей, яких я не встигла розгледіти. Моя куртка зачепилась за ручку крісла й не давала мені вийти. Всі в салоні дивились на мене, а я відчула сором. Мені стало ще гірше, ніж від підколювання того чоловіка, який жартував про двійки. З того часу я ніколи не заходила у задні двері тролейбуса.
Минули роки, я виросла й виховую свою донечку. Добре, що біля нашого дому побудували школу і вона у ній вчиться. Я щаслива, що доньці не доводиться їздити тролейбусом та вибирати між задніми дверима й непослухом мамі та часом, який вона може згаяти на зупинці в очікуванні транспорту з меншою кількістю людей.
