Вузькою польовою не асфальтованій дорогою їде білий лімузин, підстрибуючи на купині, привертаючи увагу сільських. Вони пильно стежать, ніби чогось чекають. Нарешті довгий автомобіль зупиняється біля будинку, де живе Настя, дівчина, про яку не мріє тільки ледачий

Середина травня. Ласкаво пригріває сонечко. Час – одинадцять годин, плюс мінус. Вузькою польовою не асфальтованій дорогою їде білий лімузин, підстрибуючи на купині, привертаючи увагу сільських. Вони пильно стежать за переміщенням транспортного засобу, ніби чогось чекають. Нарешті довгий автомобіль зупиняється біля будинку, де живе Настя, дівчина, про яку не мріє тільки ледачий.

З лімузина виходить шофер і направляється до пасажирських дверей. Шофер, одягнений в чорну форму, озирається на всі боки. Переконавшись, що все нормально, відкриває двері. Глядачі завмерли в очікуванні, навіть цвіркун замовк. Незручна пауза.

З’являється молодик в білому костюмі і білих лакованих туфлях. Дівки томно зітхають, бабки заздрять. Він граціозно виходить з автомобіля, оглядаючи округу, немов демонструє себе. Робить перший крок і наступає на «міну», залишену нещодавній тут коровою.

– Чорт! – невдоволено вимовляє красунчик, намагаючись витерти туфель об траву, але оступається і падає в купу інших «г». Дітвора і мужики заливаються реготом, баби з сумом дивляться на залицяльника. Шофер допомагає йому піднятися, але не виходить. Хлопець видатний, але не повороткий – не може піднятися. Якось примудрився вкласти помічника поруч. Тепер обидва розляглися на траві.

Потім відпочиваючі на травичці встають, сяк-так обтрушуються, сідають в лімузин і їдуть. За тим, що відбувається з вікна будинку спостерігає Настя, сміється.

– Тобі тільки сміятися. До тебе он які приїжджають. Вийшла б так допомогла, – намагаючись зупинити веселощі дочки, каже Євдокія Петрівна, мати Насті.

– Мамо, ну що ти сваришся. Як йому допомогти, якщо він навіть шофера повалив.

– Ну і що. Наречений-то завидний, не те, що Ванька.

– А я люблю його.

– Кохання. Тьху. Ванька-то не багатий, а у цього гроші явно є. Жила б у місті і в вус не дула.

– Ось вийду заміж за Ваньку і заживемо ми з ним всім на заздрість.

– Дай Бог.

Увечері того ж дня прийшов Ванька. Запропонував руку і серце, а після вони одружилися. Жили довго і щасливо, згадуючи міського кавалера, який втрапив не туди.

Часом, щоб зробити перший крок, потрібно подивитися під ноги, а інакше буде як з цим залицяльником.

Фото ілюстративне спеціально для Особлива