— Мій син втомився на роботі, не заважай йому відпочивати! — різко осмикнула мене свекруха, коли я попросила чоловіка прибити полицю.
Анна поставила останню тарілку в сушарку й витерла руки рушником. За спиною пролунали знайомі кроки — свекруха знову йшла на кухню. Жінка подумки приготувалася до чергової порції зауважень.
— Анно, ти як мила тарілки? — суворо запитала Валентина Іванівна, взявши одну й піднісши до світла. — Бачиш? Тут розводи залишилися.
— Я добре помила, — тихо відповіла Анна, не обертаючись.
— Добре? — пирхнула свекруха. — Та в тебе руки не з того місця ростуть! А на каструлю подивися — дно брудне. Моєму синові з такого посуду їсти?
Анна взяла каструлю й знову почала її мити. Гаряча вода пекла пальці, але вона терпіла. П’ять років тому вона б заперечила. Тепер — просто мовчала.
— І м’яса Дмитру мало поклала, — не вгамовувалася Валентина Іванівна. — Чоловік працює, йому сили потрібні. А ти його як горобця годуєш.
— Він сам сказав, що ситий, — Анна поставила каструлю на місце.
— Ситий? Мій син вихований, не буде скаржитися. Але я ж бачу — голодний залишився. Наступного разу котлет більше роби.
Анна мовчки кивнула, стиснувши губи. У вітальні працював телевізор, звідти долинали звуки якоїсь передачі. Дмитро, як завжди, лежав на дивані з телефоном.
— І взагалі, — Валентина Іванівна сіла за стіл, явно налаштовуючись на довгу розмову, — ти на себе в дзеркало дивилася? Волосся немите, сукня зім’ята. Яка ти дружина?
— Валентино Іванівно, я сьогодні зранку на роботі була, потім у магазин, потім готувала…
— А що, інші жінки не працюють? — перебила свекруха. — Усі встигають і гарними бути. А ти перетворилася на якусь незрозумілу домогосподарку.
Анна мовчки повісила рушник. Усередині наростало знайоме напруження. Щодня одне й те саме — сварки, докори, повчання.
— Мамо, припини, — долинуло з вітальні.
— Що припини? — обурилася Валентина Іванівна. — Я своїй невістці добра бажаю! Хочу, щоб вона нормальною дружиною стала!
Анна вийшла до вітальні. Дмитро навіть не підвів очей від екрана.
— Діма, поговори з мамою, — попросила вона. — Щодня одне й те саме.
— Мама за нас переживає, — знизав плечима чоловік, не відриваючись від телефону. — Не звертай уваги.
— Як не звертати? Вона мене щодня критикує!
— Ну що ти вигадуєш? — Валентина Іванівна зайшла до кімнати. — Я ж із добром кажу! Хочу навчити тебе бути хорошою дружиною.
— Валентино Іванівно, але ж можна м’якше…
— М’якше? — засміялася свекруха. — П’ять років м’яко говорила! І який результат? Може, вже час і суворіше?
Дмитро підвів очі від телефону.
— Аню, не влаштовуй сцен. Мама має рацію— вона досвідченіша.
Анна подивилася на чоловіка, потім на свекруху. Ця розмова повторювалася вже сотні разів. Вона скаржилася, Дмитро ставав на бік матері, і все стихало — до наступного разу.
— Гаразд, — тихо сказала Анна. — Я піду вмиюся.
У ванній вона зачинила двері й сперлася на умивальник. У дзеркалі відбилося втомлене обличчя тридцятирічної жінки. Валентина Іванівна мала рацію — виглядала вона не найкраще.
Анна відкрила воду, але струмінь був слабкий. Кран підтікав уже місяць. Вона просила Дмитра полагодити, він обіцяв — але руки так і не дійшли.
— Дімо, кран знову підтікає, — крикнула вона з ванної.
— На вихідних подивлюся, — відповів чоловік.
— Ти вже місяць так кажеш!
— Аню, не пиляй мене! Я ж працюю!
Анна закрила кран і важко зітхнула. У кутку стояла полиця, яку вона купила два місяці тому. Дмитро обіцяв прибити її до стіни, але вона так і лежала на підлозі.
— А полицю коли приб’єш? — запитала Анна, виходячи у вітальню.
— Яку полицю? — не зрозумів Дмитро.
— Ту, що у ванній. Два місяці тому просила.
— А-а-а, ту… На вихідних приб’ю.
— Але на минулих вихідних ти теж так казав…
— Аню! — роздратовано кинув Дмитро. — У мене голова болить від роботи, а ти зі своїми полицями!
— Мій син втомився, — одразу втрутилася Валентина Іванівна. — Не чіпляйся до нього через дрібниці.
— Через дрібниці? — Анна обернулася до свекрухи. — Я живу в цій квартирі, мені треба кудись речі ставити! І ваша присутність тут постійна!
— Живеш? — усміхнулася Валентина Іванівна. — Це квартира мого сина. І я маю право приходити сюди, коли захочу.
— Мам, — спробував втрутитися Дмитро.
— А що «мам»? Я правду кажу! Квартира оформлена на тебе, а вона тут свої порядки встановлює.
Анна сіла в крісло. Так, квартира була оформлена на Дмитра — він отримав її від батьків ще до шлюбу. І Валентина Іванівна справді приходила, коли хотіла. У неї були ключі.
— Дімо, може, поміняємо замок? — обережно запропонувала Анна.
— Навіщо? — здивувався чоловік.
— Ну… щоб мама попереджала, коли приходить.
— Які дурниці? — обурилася свекруха. — Я що, чужа? Це дім мого сина!
— Валентино Іванівно, але це й мій дім теж…
— Твій? — засміялася вона. — Цікаво! А документи де?
Анна промовчала. Документів у неї не було. Офіційно вона тут лише прописана.
— От бачиш, — переможно сказала свекруха. — Живеш у чужій квартирі й ще й претензії маєш.
Дмитро ніяково переступав з ноги на ногу.
— Мам, ну навіщо так… Аня ж моя дружина.
— Дружина має чоловіка поважати, — відрізала Валентина Іванівна. — А вона постійно сперечається.
Анна встала й пішла до спальні. Там було тихо. Вона лягла на ліжко й втупилася в стелю.
П’ять років тому все було інакше. Дмитро був уважним, турботливим. А тепер… Тепер він приходив із роботи втомлений, вечеряв і лягав із телефоном. Розмови зводилися до побуту. Романтика зникла непомітно — як вода крізь діряве відро.
А Валентина Іванівна… Вона приходила щодня, сідала на кухні, як господиня, і починала повчати: як готувати, як прибирати, який мати вигляд.
Анна працювала бухгалтеркою в невеликій фірмі. Увесь день — цифри, звіти, перевірки. Додому поверталася втомлена, а там — свекруха з зауваженнями. Щось мало змінитися. Анна дедалі чіткіше це розуміла.
Суботній ранок починався як завжди. Анна встала о сьомій, увімкнула кавоварку й почала готувати сніданок. Дмитро ще спав — у вихідні він любив повалятися до обіду. О пів на восьму у двері тихенько постукали. Анна відчинила — на порозі стояла Валентина Іванівна з пакетом у руках.
— Добрий ранок, дитино. Бачиш, я подзвонила! Як ти й хотіла, — сказала свекруха, проходячи повз Анну. — Принесла сир, у магазині біля дому був розпродаж.
Анна кивнула й повернулася на кухню. Валентина Іванівна сіла за стіл і почала уважно спостерігати, як невістка готує яєчню.
— Солі багато сиплеш, — зауважила вона. — Дмитрові шкідливо, у нього буває тиск.
— Я знаю, скільки класти, — тихо відповіла Анна, помішуючи яйця на сковороді.
— Знаєш? А чому тоді минулого разу було недосолене?
— Діма не скаржився.
— І що? Я ж мати, я все бачу.
Анна розклала яєчню по тарілках і поставила каву. Валентина Іванівна спробувала й скривилася.
— Кава слабка. Чоловіки люблять міцнішу.
— Діма просив робити не таку міцну.
— Він із ввічливості сказав. Бачиш, як він втомлюється? Йому потрібна бадьора кава.
Анна налила собі чашку й відійшла до вікна. За склом мжичив дощ, сірі краплі стікали по склу.
— І квартиру погано прибрала, — продовжувала свекруха, оглядаючи кухню. — Он під столом крихти. А на підвіконні пил.
— Валентино Іванівно, я ж учора прибирала…
— Прибирала? Тоді чому в кутку павутина? А у ванній плитка брудна?
Анна поставила чашку в раковину. Усередині закипало, але вона мовчала. П’ять років одне й те саме. Щодня — критика, докори, повчання.
— Піду у ванній приберу, — сказала вона й вийшла з кухні.
У ванній Анна увімкнула воду й почала мити плитку. Поруч біля стіни лежала та сама полиця. Анна взяла її в руки, покрутила. Звичайна біла полиця для ванної. Нічого складного — три отвори просвердлити й прикрутити саморізами.
Вона повернулася на кухню з полицею в руках. Дмитро вже сидів за столом у домашньому одязі, гортав телефон і жував яєчню.
— Діма, прибий, будь ласка, полицю, — попросила Анна, ставлячи її на стіл.
Дмитро підняв очі від екрана й невдоволено глянув на полицю.
— Мій син втомився на роботі, не заважай йому відпочивати! — одразу втрутилася Валентина Іванівна. — Людина цілий тиждень гарувала, а ти зі своїми полицями!
Голос свекрухи дзвенів від обурення. Вона підвелася й підійшла до Анни.
— Вихідний у чоловіка має бути вихідним! А не днем домашніх справ!
Анна стояла з полицею в руках. Усередині щось ламалося, тріщало, розсипалося на шматки. П’ять років образ, п’ять років ігнорування її прохань. П’ять років постійних виправдань: втомився, працює, не зараз.
— Мама має рацію, не треба мене смикати через дрібниці, — байдуже сказав Дмитро, не відриваючись від телефону.
Анна подивилася на чоловіка. Той самий, за якого вона виходила заміж. Але тоді він був іншим. Чи це вона його таким бачила? Валентина Іванівна тріумфально дивилася на невістку. У її погляді читалося: «Бачиш? Син слухає мене, а не тебе». Анна поклала полицю на підлогу.
— Досить! — сказала вона й пішла до спальні.
Вона відчинила шафу й дістала спортивну сумку. Почала складати речі: сукні, косметику. Руки тремтіли, але рухи були чіткі, рішучі.
— Що за істерика? — бурмотів Дмитро, стоячи у дверях спальні.
— Я ж казала, що вона не підходить нашій сім’ї, — хитала головою Валентина Іванівна. — Характер поганий, нервова.
Анна складала найнеобхідніше. Паспорт, документи, гроші, які відкладала на чорний день. Виявилося — чорний день настав.
— Аня, ти що робиш? — нарешті спитав Дмитро.
— Йду, — коротко відповіла вона, застібаючи сумку.
— Як це йдеш? Ти що, дитина? Через полицю влаштовуєш драму?
— Не через полицю. Через те, що я п’ять років живу в чужому домі.
— У якому ще чужому? Ми ж сім’я!
— Сім’я? — Анна повернулася до нього. — У сім’ї думка дружини щось означає. У сім’ї чоловік іноді стає на бік дружини.
— Аня, не переходь на особистості…
— Я і не переходжу. Я констатую факт.
Валентина Іванівна підійшла ближче.
— Бачиш, синку, як вона з тобою розмовляє?
Анна взяла сумку й пішла до виходу. У передпокої одягла куртку, чоботи.
— Ань, не роби дурниць, — спробував зупинити її Дмитро. — Давай спокійно поговоримо.
— Поговоримо? — Анна зупинилася біля дверей. — П’ять років я намагалася з тобою говорити. Ти чув тільки маму.
— Але ж можна було інакше…
— Інакше — це як? Продовжувати терпіти? Мовчати? Чекати, поки ти нарешті приб’єш полицю?
Дмитро розгублено переступав з ноги на ногу. Валентина Іванівна стояла поруч, дивлячись на невістку.
— Я подаю на розлучення, — спокійно сказала Анна.
Вона відчинила двері й вийшла, не озираючись. Позаду залишилися розгублені голоси, обурені вигуки. Анна спускалася сходами, і з кожною сходинкою ставало легше.
Через місяць розлучення оформили. Анна зняла невелику однокімнатну квартиру в іншому районі. Влаштувалася на нову роботу у велику компанію з кращою зарплатою.
Уперше за довгий час вона могла дихати на повну. Ніхто не критикував її приготування, не вчив прибирати, не давав порад, як бути дружиною.
Дмитро дзвонив перші місяці, просив повернутися, обіцяв змінитися. Казав, що поговорив із матір’ю, що тепер усе буде по-іншому. Але було пізно. Анна зрозуміла — деякі речі неможливо виправити.
За рік вона зустріла Олексія. Чоловіка, який цінував її думку, допомагав без прохань, поважав її межі. Вони разом обирали меблі, облаштовували свій новий дім.
Коли Олексій вішав полицю у ванній, Анна усміхалася, згадуючи той суботній день. Іноді одна полиця може змінити все життя. Анна знайшла щастя, на яке заслуговувала. Валентина Іванівна більше не псувала її життя. І тепер її життя нарешті належало тільки їй самій.
