Марія мила тарілки після сніданку й подумки рахувала дні. Залишалося ще п’ять — і свекруха поїде. П’ять днів, і вона знову зможе дихати на повну у власному домі.
— Тітко Маріє, а молоко є? — пропищала одинадцятирічна Маша, несподівано з’явившись на кухні.
— У холодильнику, на другій полиці.
Марія добре знала: дівчинка відкриє дверцята холодильника, хвилини три буде там копирсатися, неодмінно щось проллє на підлогу, а потім ще довго вибиратиме кружку з-поміж п’яти абсолютно однакових.
— А печиво де?
— У буфеті, нижня полиця.
Щодня одне й те саме. Другий тиждень пішов, а дівчатка досі удавали, ніби вперше потрапили на кухню. Марія й сама не розуміла, як погодилася на цей безлад.
Усе почалося ще в середині серпня. Ніна Андріївна зателефонувала й повідомила, що хоче приїхати на тиждень — подихати свіжим повітрям та з онуком побавитися. Марія, як завжди, не заперечувала. Трирічний Артем обожнював бабусю, а допомога з дитиною ніколи не завадить. Але коли свекруха з’явилася з двома величезними сумками й… двома дівчатками на додачу, Марія ледь втрималася на ногах, щоб не впасти.
— Ніно Андріївно, а це ще хто?
— Як це хто? Настя й Маша, мої онучки. Олена попросила пригледіти за ними, поки вона у відпустку поїхала.
Марія розгублено переводила погляд із чотирнадцятирічної Насті, яка встигла зайняти весь диван і ввімкнути телевізор на повну гучність, на Машу, що з виглядом ревізора вивчала вміст їхнього холодильника.
— А мене попередити не можна було? — тихо запитала Марія, відводячи свекруху вбік.
— Та що тут такого? Діти як діти. Поїдять і все.
Поїдять. Як же просто це звучало.
Марія швидко прикинула в голові: її двадцять п’ять тисяч гривень у страховій компанії плюс Єгорові тридцять тисяч гривень. Мінус іпотека, мінус комуналка, мінус садок для Артема. Додати бензин, продукти, дрібні витрати… Залишається небагато на життя. А тут раптом — двоє підлітків на два тижні. Жінка завжди була щедрою. Але рахувати гроші вміла й добре розуміла: сімейний бюджет не гумовий.
У перший день вона зварила макарони з покупними котлетами. Тими самими, що брала по акції — вісімдесят дві гривні за упаковку. Настя покрутила виделкою, скуштувала й скривилася:
— Фу, які несмачні. У мами зовсім інші.
— А що, у мами золоті? — не стрималася Марія.
— У мами смачні. А ці — як картон.
Маша мовчки з’їла все зі своєї тарілки й позиркувала на Настину порцію.
— Якщо не будеш їсти — віддай сестрі, — сказала Марія.
Настя демонстративно відсунула тарілку. Маша аж засяяла й кинулася до їжі.
На третій день Марія зрозуміла, що прорахувалася. Дівчата їли вдвічі більше, ніж вона уявляла. Особливо Маша. Усе, що траплялося під руку, зникало миттєво.
— Тьотя Машо, а чому каша така рідка? — спитала Настя за сніданком.
— Бо крупи кладу менше. Економлю.
— А мама робить густу. І ще родзинки додає.
Марія повільно порахувала до десяти. Потім іще раз.
— Настю, твоя мама вдома. А тут — мої правила.
— Тоді й каша в тебе несмачна.
Дівчинка відсунула тарілку. Марія мовчки забрала її й поставила перед Машею. Та тільки зраділа.
Увечері того ж дня Марія знайшла на столі порожню банку з-під меду. Липка ложка лежала поруч.
— Дівчата! Хто мед з’їв?
— Я не їла, — швидко відказала Настя, не відриваючись від телефону.
— І я не їла, — пробурмотіла Маша, пильно вивчаючи власні шкарпетки.
Марія мовчки прибрала банку.
Єгор дивився новини й удавав, ніби нічого не відбувається. Як завжди, коли справа торкалася його мами чи сестри.
На п’ятий день Марія зважилася подзвонити Олені.
— Олена, слухай, може, ти мені грошей даси на продукти для дівчат?
— Це як це? — щиро здивувалася та.
— Ну як-як. Вони ж їдять. Багато їдять. Продукти купувати треба.
— Маріє, ви що? Ми ж родина.
— Родина родиною, але продукти коштують грошей.
— Ой, не думала, що ви така… ощадлива, — Олена видихнула це слово з таким невдоволенням, що Марія аж здригнулася.
— Олена, я не ощадлива, а чесна. Ваші дівчата їдять більше, ніж мій чоловік. Це просто факт.
— Ну і що? Вони ж ростуть.
— Ростуть моїм коштом, — різко відповіла Марія.
У слухавці пролунало кілька образливих слів, і розмова урвалася.
Марія сиділа з телефоном у руках і не розуміла: чому вона повинна відчувати провину? За що? За те, що захищає сімейний бюджет? За те, що не хоче годувати чужих дітей за власні гроші? Вона зайшла у ванну й тихенько заплакала. Так щоб ніхто не почув.
Свекруха готувати не допомагала. З онуком майже не гралася, адже потрібно було час дівчатам приділяти. На прогулянку всіх разом не брала, адже не справлялася з таким кагалом. Тільки на сьомий день Ніна Андріївна вирушила у магазин й урочисто притягла три еклери, коробку цукерок «Пташине молоко» та кілограм бананів.
— От, купила діткам солоденького, — сказала вона з гордістю.
Марія глянула на ці «корисності» й тільки тяжко зітхнула. Солодощі закінчилися за день, а от м’ясо, овочі, хліб — усе це й далі лягало на її плечі.
Маша швидко збагнула, де що лежить, і почала здійснювати нічні вилазки на кухню. Вранці Марія знаходила крихти від печива, відкриті банки з варенням, розсипаний цукор. Довелося ховати продукти у спальні.
— Мамо, а чому хліб у нас під ліжком? — здивувався Артем.
— Щоб довше свіжим залишався, — змушена була вигадувати Марія.
На десятий день родичі сваритися. Марія приготувала тушковану капусту з м’ясними обрізками. Настя скуштувала й скривилася:
— Це що? Дома мама так не готує.
— А як вдома мама готує? — спитала Марія, відчуваючи, як у ній закипають емоції.
— Нормально готує. З хорошим м’ясом. І зі спеціями різними.
— А тут тобі не дім. Тут благодійна їдальня, — слова самі зірвалися з вуст.
Марія одразу зрозуміла, що сказала зайве, та було вже пізно. Настя схопилася й у сльозах вибігла з кухні.
Ніна Андріївна докірливо похитала головою:
— Маріє, ну як же так можна? Дитина ж.
— Дитина, дитина… А хто її годує? Хто за нею прибирає? Хто пере?
— Та що ви так розійшлися? Подумаєш, всього дві дівчинки.
— Ніно Андріївно, ці дві дівчинки їдять стільки, скільки ми з Єгором за тиждень. А грошей на них ніхто не дає.
— Ой, та що ти, кожну копійку рахуєш. Не можна так.
— То може ви кожну копійку рахуєте, що не хоче розоритися на чужих дітей, яких підкинули без дозволу.
Увечері Марія попросила Єгора поговорити з мамою:
— Скажи їй, що ми не можемо утримувати ще двох дітей просто так.
— Мариш, облиш. Мама ж хотіла як краще.
— Єгоре, хотіла як краще — хай спершу питає. А не привозить дітей без попередження.
— Та годі тобі. Діти ж маленькі.
— Діти не маленькі. Одній уже чотирнадцять.
Єгор махнув рукою й пішов до телевізора. Як завжди, коли справа стосувалася його рідні.
На одинадцятий день Марія випадково почула, як Настя говорить телефоном із мамою:
— Мамо, ну коли ти вже нас забереш? Тут нудно. І тьотя Марія готує несмачно. Хочу додому, до тебе.
Марія стояла за дверима й слухала. Усередині все палало від образи. Вона ж старається з усіх сил: готує, прибирає за ними, терпить примхи. А вони ще й невдоволені.
Того ж дня Олена зателефонувала сама:
— Маріє, дівчатка кажуть, що ви їх погано годуєте.
— Олено, я їх годую тим самим, що й свою сім’ю.
— Ну так, тільки вони звикли до іншого.
— До іншого хай вдома звикають.
— Слухайте, може, мені їх забрати раніше? Бачу, ви не справляєтеся, — як, між іншим запитала Олена.
Не справляється. Вона не справляється з двома дівчатами, яких їй привезли без грошей й попередження.
— Забирайте, — коротко сказала Марія. — Завтра.
Після розмови вона сіла на кухні й довго дивилася у вікно. Одинадцять днів випробування майже закінчилися. Але щось усередині зламалося назавжди.
Вранці Ніна Андріївна мовчки складала сумки. Обличчя кисле, губи стиснуті.
— Маріє, не думала, що ти така…, — жінка хотіла сказати щось образливе, але вчасно стрималася, щоб не сваритися на дорогу.
Марія змовчала. Вони дивилися одна на одну й обидві розуміли: між ними ніби чорна кішка пробігла. Одне слово й стосунки будуть втрачені назавжди.
Дівчата поїхали мовчки. Настя навіть не попрощалася. Маша лиш махнула з вікна машини. Дім одразу став іншим. Тихим. Своїм. Марія відкрила холодильник і побачила свої продукти. Куплені за свої гроші для своєї сім’ї. І більше ні для кого.
Увечері прийшло повідомлення від Олени: «Дякую за гостинність. Дівчатка засмутилися. Родичам треба допомагати, а не копійки рахувати».
Марія прочитала, видалила й заблокувала номер. А потім пішла у магазин і купила дорогого м’яса. Бо тепер вона могла собі це дозволити.
Увечері Марія смажила м’ясо й відчувала, як повертається звичне тепло дому. Чоловік уперше за ці дні повернувся з роботи з гарним настроєм, сів за стіл і з подивом сказав:
— Нарешті в домі спокій.
Марія лише усміхнулася. Вона відчувала: більше ніяких випадкових «гостей» у їхньому житті не буде. Хай хто що думає, хай рідня ображається, її дім і її сили належать тільки тим, хто справді цього вартий.
Вона довго дивилася у вікно на вечірнє небо й вперше за багато днів відчула справжнє полегшення. Вона була справедливою з родичами. І це стало для неї головним відкриттям.
