У мальовничому селі на Полтавщині, де лани пшениці гойдалися під подихом вітру, а вечірнє небо розливалося багрянцем, жив Тарас із трьома доньками – Марією, Софією та Анною.
Тарас був удівцем, його дружини не стало, коли молодшій, Анні, було лише три роки. Він виховував дівчат сам, працюючи теслею й різьбярем.
Його руки, загрубілі від роботи, створювали дива з дерева – від меблів до витончених фігурок птахів. Але найбільше він пишався своїми доньками, яких ніжно називав “мої три трояндочки, красуні мої”.
“Тату, дивись, я вишила сорочку!” – гордо показувала Марія, найстарша, тримаючи в руках полотно з червоно-чорними візерунками.
“Оце так краса, Марійко! Як у справжньої майстрині,” – усміхався Тарас, гладячи її по голові.
Софія, середня, любила книги. “Тату, я прочитала Шевченка! Хочу бути поетесою!” – ділилася вона, тримаючи томик “Кобзаря”.
“Молодець, Софійко. Пиши, може, колись твої вірші читатимуть усі,” – відповідав він.
Анна, наймолодша, була мрійницею. “Тату, а якщо я стану мандрівницею? Побачу світ!” – вигукувала вона, крутячись у саду.
“Мої трояндочки, ви будете, ким захочете. Лише тримайтеся разом,” – казав Тарас, дивлячись на них із любов’ю.
Та одного вечора, коли місяць світив над селом, сталася подія, яка змінила їхні долі. Тарас із доньками сидів у саду, де росли троянди, посаджені ще їхньою матір’ю.
Анна, як завжди, бігала між кущами. Раптом вона закричала: “Тату, дивись, яка дивна квітка!”
Тарас підійшов. Посеред троянд росла незвичайна рослина – із сяючими пелюстками, що мерехтіли, наче зірки.
“Що за диво?” – пробурмотів він.
“Тату, не чіпай!” – вигукнула Марія, але було пізно. Тарас торкнувся квітки.
“Донечки… бережіть одна одну…” – прошепотів він востаннє. Дівчата закричали, кидаючись до нього, але на жаль було пізно.
Наступні дні були туманом сліз і горя. Село оплакувало Тараса – доброго теслю, який завжди допомагав сусідам. Прощання були скромними, на сільському цвинтарі, під старим дубом.
Марія, Софія та Анна стояли пліч-о-пліч, тримаючись за руки. “Він завжди казав, щоб ми трималися разом,” – прошепотіла Марія, витираючи сльози.
“Так, але тепер ми самі,” – відповіла Софія, її голос тремтів. “Я напишу вірш про нього.”
Анна мовчала, дивлячись на могилу. “Тату, чому ти пішов?” – нарешті вигукнула вона, падаючи на коліна.
Після похорону дівчата повернулися до хати. Спадщина Тараса була невеликою: хата, сад з трояндами, інструменти для різьби та трохи заощаджень.
Марія, як найстарша, взяла на себе роль голови сім’ї. “Ми маємо жити далі. Я візьмуся за вишивку, щоб заробляти. Софія, ти можеш вчитися на вчительку, а Анна – допомагати по господарству.”
Софія кивнула, але в очах мелькнуло невдоволення. “Чому ти вирішуєш за всіх? Тато казав, щоб ми були рівними.”
“Хтось мусить,” – відрізала Марія. “Ти завжди в книгах, а хата не прибрана.”
Анна втрутилася: “Не сваріться! Тато б не хотів.”
Але насіння розбрату вже посіяне. З часом, без батькової мудрості, дівчата почали змінюватися. Марія ставала все більш гордою – її вишивки хвалили в селі, і вона почала продавати їх на ярмарках.
“Я сама себе годую,” – казала вона сусідам. “Не потребую нікого.” Її слова були гострими, як колючки троянд, – вона критикувала сестер за кожну дрібницю.
Софія поринула в поезію, але її вірші ставали гіркими. Вона мріяла про велике місто, де її талант оцінять. “Марія думає, що тільки робота важлива. А душа? Я не хочу гнити в цьому селі!” – скаржилася вона подругам.
Анна, наймолодша, росла мрійницею, але її мрії перетворювалися на впертість. Вона хотіла подорожувати, але сестри не відпускали. “Ви мене тримаєте, як у клітці! Тато б дозволив!” – кричала вона.
Перша велика сварка сталася через спадщину. Марія запропонувала продати інструменти Тараса, щоб купити тканини для вишивки. “Нам гроші потрібні. Тато б зрозумів.”
“Ні! Це його пам’ять!” – запротестувала Софія. “Ти думаєш тільки про себе, Маріє. Твоя гордість засліплює!”
Анна додала: “А ти, Софія, тільки мрієш, а нічого не робиш! Я теж хочу частку!”
Слова летіли, як стріли. “Ти егоїстка!” – кричала Марія Софії. “А ти ледащиця!” – відповідала та.
Анна, не витримавши, вибігла з хати: “Ви обидві колючі, як ті троянди! Тато б засмутився!”
Після того вони розділили хату: Марія зайняла майстерню, Софія – кімнату з книгами, Анна – сад. Розмови стали рідкими, а потім і зовсім припинилися. Кожна жила своїм життям, горда і незалежна, але самотня.
Марія розвинула бізнес – її вишивки купували навіть у Полтаві. Вона вийшла заміж за місцевого фермера, мала двох синів, але шлюб був холодним.
“Чоловік не розуміє мене,” – скаржилася вона подругам. “Але я не схилятимуся.” Її гордість робила її неприступною, як троянду з колючками – красива, але недоторканна.
Софія поїхала до Києва, де стала поетесою. Її вірші друкували в журналах, але вони були повні туги. “Я досягла мрії, але втратила сестер,” – писала вона в щоденнику.
Вона не одружилася, живучи самотньо в маленькій квартирі. “Навіщо чоловік, якщо я сама собі пані?” – відповідала на запитання друзів. Її колючки відштовхували людей – критика, сарказм, гордість.
Анна вирушила в подорожі – спочатку по Україні, потім Європою. Вона працювала офіціанткою, гідом, бачила Париж і Рим. “Я вільна!” – хвалилася в листах знайомим. Але в серці була порожнеча. Вона мала романи, але жоден не тривав.
“Чоловіки бояться моєї незалежності,” – казала вона. Її шипи – впертість і гордість – робили її самотньою мандрівницею.
Роки минали. Сестри не спілкувалися – жодних листів, дзвінків, зустрічей. Кожна чула про успіхи інших від сусідів, але гордість не дозволяла простягнути руку.
“Вона перша почала,” – думала Марія про Софію. “Вона мене не розуміє,” – відповідала в думках Софія.
Анна ж уникала села: “Там тільки спогади.”
До старості вони жили окремо. Марія овдовіла, сини виросли і поїхали. Вона сиділа в хаті, вишиваючи, але руки тремтіли.
“Чому я була такою колючою?” – шепотіла вона, дивлячись на фото батька.
Софія повернулася до села на пенсію, купивши маленьку хатинку. Її вірші забули, але вона писала для себе. “Тато вчив доброті, а я стала гордою,” – зізнавалася в щоденнику.
Анна, після років мандрів, осіла в Полтаві, працюючи в музеї. “Світ великий, але дім – там, де сім’я,” – думала вона, але гордість не дозволяла подзвонити.
Одного осіннього дня, коли лани жовтіли, як у дитинстві, сестри випадково зустрілися на могилі батька. Був день його народження – кожна прийшла окремо, не знаючи про інших.
Марія приїхала першою, поклала квіти – троянди з саду. “Тату, прости мене за гордість,” – прошепотіла вона.
Раптом почула кроки. Підняла голову – Софія стояла з букетом. “Марія? Ти тут?”
“Софія… Давно не бачилися,” – відповіла Марія, голос тремтів.
Анна з’явилася з-за дерева: “Сестри? Це ви?”
Вони стояли мовчки, дивлячись одна на одну. Старість пом’якшила риси – волосся сиве, очі втомлені, але в них блиснули сльози.
“Чому ми так довго не говорили?” – перша порушила мовчанку Анна.
“Гордість… Колючки, як у троянд,” – зітхнула Софія. “Тато казав: ‘Будьте чуйними та добрими’.”
Марія кивнула: “Я була впертою. Думала, що права. Але без вас життя пусте.”
Вони обнялися, плачучи. “Пробачте мені,” – сказала кожна.
Сидячи біля могили, вони розмовляли годинами. “Пам’ятаєш, як тато називав нас трояндочками?” – усміхнулася Анна.
“Так, і ми стали ними – високими, гордими, з колючками. Але троянди цвітуть разом,” – додала Софія.
“Давайте повернемося додому. Разом,” – запропонувала Марія.
Вони повернулися до старої хати, де сад все ще цвів трояндами. Там, серед спогадів, сестри почали нове життя – ділилися історіями, сміялися, плакали.
Марія вчила онуків вишивати, Софія читала вірші, Анна розповідала про подорожі.
“Тато б пишався,” – сказала Анна одного вечора.
“Так, ми нарешті зняли колючки,” – відповіла Марія.
Їхня історія стала уроком для села: гордість розділяє, але любов зцілює. Сестри жили довго, тримаючись разом, як обіцяли батькові.
Валентина Довга
