— Ви не розумієте, це не просто гроші! Це… це символ моєї довіри до цих дітей! Я хотіла перевірити їх на чесність! — кричала Елеонора Марківна, намагаючись видерти конверт із рук семирічного хлопчика, який вже встиг розмалювати його тим самим фіолетовим олівцем.
Життя Елеонори Марківни було підпорядковане суворому графіку економії, який вона називала «фінансовим аскетизмом». Вона знала, в якому супермаркеті в четвер після дев’ятої вечора уцінюють хліб на 30 відсотків, і вміла сваритися з касирами за дві копійки так, що ті ладні були доплатити їй самі, аби вона замовкла. Вона жила в двокімнатній квартирі, де світло вмикалося тільки в тій кімнаті, де вона перебувала в даний момент, а вода з-під крана текла тоненькою цівочкою, щоб лічильник не встигав рахувати.
Але в соцмережах Елеонора Марківна була іншою. Там вона була естеткою, мандрівницею (фото на тлі шпалер із зображенням Парижа) та, головне, філантропом.
Раз на місяць наступав «День Д» — День Доброти. Елеонора Марківна діставала велику картонну коробку і починала її наповнювати. Це був процес, схожий на екзорцизм — вона виганяла зі своєї квартири все, що було занадто старим навіть для її ощадливості. Туди летіли: розтягнутий светр її покійного чоловіка (він помер десять років тому, але светр ще «міг послужити»), набір пластикових склянок, які поплавилися в посудомийній машині, і колекція безкоштовних пробників шампунів, які вона назбирала в готелях (знову ж таки, в готелях, де вона працювала покоївкою, а не відпочивала).
Вона везла коробку в дитячий притулок «Світанок». Біля воріт вона зупинялася, поправляла норкову шубу (яку вона купила на вагу в секонд-хенді і яка мала легкий запах формаліну), діставала телефон і робила селфі. Обличчя на селфі було сповнене такої скорботи та святості, що здавалося, вона щойно зійшла з ікони.
Потім вона заходила всередину.
— Діточки, я вам привезла гостинці! — вигукувала вона радісним, але трохи штучним голосом.
Діти, які вже знали Елеонору Марківну, дивилися на коробку без особливого ентузіазму. Директор притулку, Ганна Василівна, важко зітхала.
— Дякую, Елеоноро Марківно. Ви ж знаєте, нам зараз найбільше потрібні засоби гігієни та білизна…
— Засоби гігієни — це хімія, Ганно Василівно! — відрізала Елеонора Марківна. — А я привезла їм тепло! Ось, подивіться, светр! Якісна вовна! Ну і що, що рукав трохи коротший за інший, діти швидко ростуть, їм все одно!
Вона викладала все це мотлох на стіл, роблячи ще кілька фотографій «дітей з подарунками», обов’язково вибираючи ракурс, щоб не було видно дірок на іграшках.
Увечері Елеонора Марківна сідала біля комп’ютера, вмикала єдину лампочку в квартирі і починала писати пост.
«Сьогодні моє серце знову розірвалося на шматки. Бачити ці очі, сповнені надії… Коли я віддавала їм цей светр, який колись носив мій дорогий покійний чоловік, я відчувала, що частина мого дому тепер з ними. Люди, не будьте байдужими! Віддавайте те, що вам не потрібно, бо для когось це може бути врятованим життям. #благодійність #серцедлявсіх #житизарадиінших»
Пост збирав сотні лайків. У коментарях писали: «Свята жінка!», «Елеоноро, ви — Мати Тереза нашого часу!», «Якби всі були такими, світ був би кращим!». Елеонора Марківна читала коментарі, і їй здавалося, що її жадібна душа розширюється, як повітряна кулька, наповнена дешевим газом. Вона почувалася меценатом, не витративши жодної гривні.
Але доля, як відомо, має чудове почуття гумору, особливо коли справа стосується таких «святих».
Одного разу, під час чергового візиту в «Світанок», коли Елеонора Марківна викладала на стіл чергову коробку з «теплом», з самої глибини, з-під старої ковдри, яка пахла сирістю, випав конверт.
Він був важким і заклеєним. Це був конверт, куди Елеонора Марківна протягом року таємно збирала свої річні бонуси на роботі, зекономлені на хлібі копійки та гроші від продажу на OLX старої праски. Вона хотіла купити собі новий телевізор, бо старий вже показував тільки в чорно-білих кольорах і тільки один канал. Вона сховала конверт у стару ковдру, щоб «злодії не знайшли», і геть забула про нього, коли вирішила, що ковдра занадто стара і її можна віддати «дітям».
Конверт впав прямо під ноги семирічному хлопчику на ім’я Сергійко. Він був відомий тим, що ніколи ні з ким не розмовляв і тільки малював все, що потрапляло під руку.
Сергійко підняв конверт.
Елеонора Марківна побачила його. Її світ, побудований на Facebook-лайках і дешевих светрах, розлетівся на тисячі дрібних, гострих уламків.
— Зачекай! — вигукнула вона, і в її голосі вперше за багато років пролунала щира, справжня емоція. — Хлопчику, віддай це! Це… це не для тебе!
Обличчя “Матері Терези” зникло. На його місці з’явилося обличчя жадібної, пихатої жінки, яка бачить, що її скарб забирають. Діти в кімнаті завмерли. Ганна Василівна підійшла ближче.
Сергійко тримав конверт так, ніби це був квиток на Марс. Він не знав, що всередині лежать тридцять тисяч гривень — сума, за яку Елеонора Марківна була готова перегризти горло навіть Архангелу Гавриїлу.
— Хлопчику, це… це листи! — прохрипіла Елеонора Марківна, роблячи випад у бік дитини. — Особисті листи від мого покійного чоловіка! Вони дуже… е-е-е… токсичні для дітей! Віддай негайно!
Ганна Василівна, директорка, м’яко, але рішуче заступила дорогу «філантропці». — Елеоноро Марківно, зачекайте. Якщо це особисте, ми, звісно, повернемо. Але конверт розірвався при падінні. Сергійку, покажи-но.
Хлопчик витягнув з конверта не папери з освідченнями, а щільну пачку купюр, перев’язану аптечною гумкою. По кімнаті прокотився гул. Діти, які звикли бачити від Елеонори лише пожовані іграшки, дивилися на гроші як на диво.
— Ой! — Елеонора Марківна миттєво перебудувалася. Її обличчя знову напружилося в маску святості, хоча ліве око нервово смикалося. — Боже мій! Я зовсім забула! Це ж… це ж мій сюрприз! Я спеціально сховала їх у ковдру, щоб перевірити, чи знайдете ви мій дар! Я хотіла влаштувати квест!
— Сто тисяч гривень у дірявій ковдрі — це дуже оригінальний квест, — сухо зауважила Ганна Василівна. — Що ж, діти, подякуємо пані Елеонорі. Тепер ми нарешті купимо нові матраци і, можливо, навіть нормальний принтер.
Елеонора Марківна відчула, як її серце, що складалося виключно з дисконтних карток, перетворюється на кригу. Вона хотіла кричати, що це помилка, що це її новий телевізор Samsung з діагоналлю 55 дюймів, що вона збирала ці гроші, недоїдаючи сир! Але в кутку вже стояв малий Денис із телефоном і знімав усе на відео.
— Ви така щедра! — вигукнув він. — Я вже виклав у ТікТок: «Багата леді дарує пачку бабла сиротам у ковдрі!». Вже триста лайків!
Елеонора Марківна зрозуміла: вона в пастці. Якщо вона зараз забере гроші — вона стане головним монстром інтернету. Якщо залишить — залишиться з чорно-білим телевізором і порожнім шлунком.
— Так… — видавила вона, і ця посмішка була схожа на оскал черепа. — Я така. Я дуже щедра. Користуйтеся, дітки.
Вона вийшла з притулку, хитаючись. Її норкова шуба здавалася їй тепер непомірно важкою, як мокра цегла. Вона сіла в трамвай (бо на таксі було шкода грошей навіть у стані афекту) і весь шлях додому дивилася в одну точку.
Наступного ранку вона стала зіркою. Її телефон розривався від дзвінків журналістів. «Елеоноро Марківно, ви — символ анонімної доброти!», «Розкажіть, як це — ховати капітал у мотлоху?».
Вона давала інтерв’ю, сидячи у своїй темній квартирі, де не вмикала світло, щоб зекономити на лампочках. Вона розповідала про «філософію прихованого дарунку», а в цей час її живіт зрадницьки бурчав від голоду.
Найгірше чекало на неї в суді. Ні, вона не подала в суд на притулок — вона була занадто пихатою для відкритого скандалу. Але через тиждень до неї завітали представники податкової.
— Пані Елеоноро, ми бачили ваші щедрі пожертви. Згідно з вашою декларацією, ваш дохід не дозволяє робити такі подарунки. Звідки гроші? Можливо, ви приховуєте прибутки від оренди чи неофіційної торгівлі?
Елеонора Марківна три години пояснювала, що це були «копійка до копійки» за десять років. Їй нарахували штраф за неправильне заповнення декларації, який виявився рівно таким самим, як сума в конверті.
Через місяць Елеонора Марківна сиділа в своїй порожній квартирі. Телевізор остаточно згорів. Світло відрізали за борг у 45 гривень, який вона принципово не платила, вважаючи тариф завищеним. Вона дістала телефон (останній оплот її величі) і зайшла в Facebook.
Там Ганна Василівна виклала звіт: фото дітей на нових ліжках. Сергійко тримав у руках новий набір професійних олівців — усіх кольорів веселки, а не тільки фіолетового. Він усміхався.
Елеонора Марківна хотіла написати щось уїдливе, але натомість написала: «Рада допомогти. Добро має бути тихим. #я_свята». Вона вимкнула телефон, щоб зберегти 2% заряду, і лягла на старий диван.
