Оксана стояла перед дзеркалом у своїй старій квартирі, поправляючи комірець білої блузки. День суду наближався, і вона відчувала, як серце калатає не від страху, а від передчуття.
“Це буде цікаво,” – прошепотіла вона собі, посміхаючись своєму відображенню. Її чоловік, Андрій, зрадив її з молодшою жінкою на ім’я Вікторія – типова розлучниця, яка вважала, що може забрати все: чоловіка, будинок, навіть спокій.
Але Оксана мала план. Вона не була тією слабкою жінкою, за яку її всі вважали.
Все почалося два роки тому. Оксана і Андрій були одружені вже п’ятнадцять років. Він – успішний бізнесмен, власник мережі автосервісів, вона – вчителька в школі, яка завжди ставила родину на перше місце.
Вони мали доньку, Софію, якій було дванадцять, і великий будинок на околиці міста. Життя здавалося ідеальним, але Андрій почав змінюватися. Пізні повернення додому, таємні дзвінки, парфуми на комірці, яких Оксана не носила.
Одного вечора, коли Софія вже спала, Оксана вирішила поговорити.
“Андрію, що з тобою коїться? Ти весь час десь пропадаєш. Ми ж родина!” – сказала вона, намагаючись стримати тремтіння в голосі.
Андрій сидів за столом, дивлячись у свій телефон. “Оксана, не починай. Робота, клієнти. Ти ж знаєш, як це буває.”
“Клієнти? Або клієнтка? Я бачила повідомлення. Хто така ця Вікторія?”
Він підвівся різко, його обличчя почервоніло. “Ти риєшся в моїх речах? Це моя справа! Я втомився від твоїх постійних підозр.
Ми з тобою… ми просто звикли одне до одного, але пристрасті немає.”
“Пристрасті? А наша донька? Наш дім? П’ятнадцять років – і все через якусь молоду дівку?”
“Вона не дівка! Вона розуміє мене. А ти… ти стала нудною. Я подаю на розлучення.”
Слова вдарили, як грім. Оксана не плакала – принаймні, не при ньому. Вона просто кивнула. “Добре. Але пам’ятай, Андрію, ти сам це почав.”
Наступні місяці Андрій переїхав до Вікторії, молодої дизайнерки, яка працювала в його компанії. Вона була на десять років молодша, з довгим волоссям і амбіціями. Софія залишилася з Оксаною, але дівчинка страждала.
“Мамо, чому тато пішов? Через мене?” – запитувала Софія одного вечора, коли вони сиділи на кухні.
Оксана обійняла доньку. “Ні, сонечко. Тато просто… заблукав. Але ми з тобою впораємося. Я обіцяю.”
Вікторія не втрачала часу. Вона почала з’являтися на родинних заходах, ніби вже була частиною сім’ї. Одного разу, на дні народження Софії, вона прийшла з подарунком – дорогим планшетом.
“Привіт, Софієчко! Я Вікторія, подруга твого тата. Ось, це для тебе,” – сказала вона солодким голосом, простягаючи коробку.
Софія глянула на матір, а потім на Вікторію. “Дякую, але я не хочу. Мама каже, що подарунки від чужих не беруть.”
Вікторія посміхнулася, але очі блиснули гнівом. “Я не чужа. Скоро ми будемо родиною.”
Оксана втрутилася: “Вікторіє, це день народження моєї доньки. Не псуй його. Іди, будь ласка.”
Андрій, який стояв осторонь, зітхнув. “Оксана, не будь такою. Вікторія хоче допомогти.”
“Допомогти? Вона хоче забрати те, що не її. Але добре, святкуймо.”
Того вечора Оксана вирішила діяти. Вона найняла приватного детектива, щоб дізнатися про Вікторію. Виявилося, що та мала сумнівне минуле: кілька невдалих романів з одруженими чоловіками, борги за кредитами і навіть підозра в шахрайстві з дизайном. Але це було не все. Оксана почала копати глибше в фінанси Андрія.
“Пані Оксана, ваш чоловік має багато активів, але не всі зареєстровані на нього,” – сказав детектив по телефону. “Є нерухомість на ім’я родичів, акції в офшорах. Якщо ви хочете справедливий розподіл, вам потрібен хороший адвокат.”
Оксана знайшла адвоката – Ірину, жорстку жінку з досвідом у сімейних справах. “Ми не просто розділимо майно. Ми зробимо так, щоб він пошкодував,” – сказала Ірина на першій зустрічі.
“Як? Він думає, що все контролює,” – відповіла Оксана.
Ірина посміхнулася. “Ми знайдемо лазівки. Він ховав гроші? Ми їх знайдемо. А розлучниця? Вона отримає те, на що заслуговує – нічого.”
Поки тривав процес розлучення, Андрій і Вікторія жили на широку ногу. Вони купили нову квартиру в центрі, їздили на відпочинок до Туреччини. Вікторія хизувалася в соцмережах: “З коханим на морі! Життя прекрасне!”
Оксана бачила це все, але не реагувала. Вона працювала, доглядала за Софією і готувалася. Одного разу Вікторія зателефонувала їй.
“Оксана? Це Вікторія. Нам потрібно поговорити,” – сказала вона впевнено.
“Про що? Ти вже забрала мого чоловіка. Чого ще хочеш?”
“Про майно. Андрій каже, що ти хочеш забрати будинок. Але ми плануємо жити там з ним. Будь розумною – візьми гроші і йди.”
Оксана розсміялася. “Розумною? Ти думаєш, що я віддам вам наш дім? Це місце, де виросла моя донька. Ні, Вікторіє, ти помиляєшся.”
“Ти стара і втомлена. Андрій вибрав мене. Прийми це!”
“Стара? Мені тридцять вісім. А тобі скільки, двадцять вісім? Але роки – не головне. Головне – розум. І в мене його більше.”
Вікторія кинула слухавку, але Оксана знала, що вдарила в ціль.
Тим часом Андрій намагався домовитися. Він прийшов до Оксани одного вечора.
“Оксана, давай без суду. Я дам тобі половину грошей з бізнесу, квартиру для тебе і Софії. Але будинок – мій.”
“Чому? Щоб жити там з нею?” – запитала Оксана, наливаючи чай.
“Так. Ми чекаємо дитину.”
Оксана застигла. “Дитина? Ти… ти не сказав.”
“Я не хотів тебе ранити. Але тепер ти знаєш. Будь ласка, не ускладнюй.”
Вона подивилася на нього. Ти вже все зруйнував. Але добре, йди до суду. Там побачимо.”
Оксана не спала тієї ночі. Цікавий стан Вікторії змінювала все – або ні. Вона подзвонила Ірині.
“Він каже, що вона при надії. Це вплине?”
Ірина засміялася. “Ні. Розлучення – це про майно подружжя. Дитина – його проблема. Ми продовжуємо.”
Оксана почала збирати докази. Вона знайшла старі документи: будинок був куплений на її гроші від спадщини, бізнес Андрій починав з її позики. Але головне – вона виявила, що Андрій переводив гроші на рахунки Вікторії ще до розлучення.
“Це подружнє майно! Він не мав права,” – сказала Ірина, переглядаючи папери.
“Так. І я хочу, щоб вона заплатила.”
План був геніальним. Оксана запропонувала Андрію угоду: вона віддасть будинок, але візьме бізнес. Андрій погодився, думаючи, що бізнес – це нічого, бо він мав приховані активи. Але Оксана знала про них.
День суду настав. Зала була повна: адвокати, свідки, друзі. Оксана увійшла, посміхаючись. Андрій сидів з Вікторією.
Суддя, старший чоловік з сивою бородою, почав: “Справу про розлучення Андрія та Оксани розглядаємо. Розподіл майна.”
Адвокат Андрія виступив першим. “Мій клієнт пропонує справедливий поділ: пані Оксані – квартира, половина грошей. Будинок і бізнес – йому.”
Ірина підвелася. “Ваша честь, ми маємо докази, що бізнес заснований на коштах пані Оксани. Також, пан Андрій переводив подружнє майно на рахунки третьої особи – Вікторії.”
Вікторія зблідла. “Що? Це брехня!”
Суддя стукнув молотком. “Тиша! Продовжуйте.”
Ірина показала документи. “Ось перекази на 500 тисяч гривень. Це подружнє майно.”
Андрій заперечив: “Це були подарунки! Не майно.”
“Подарунки? Під час шлюбу? Ні, це порушення,” – сказала Ірина.
Оксана сиділа мовчки, посміхаючись. Вікторія шепнула Андрію: “Що вона робить? Ти обіцяв, що все буде наше!”
“Заспокойся, Віко. Адвокат впорається.”
Але не впорався. Суддя вислухав свідків. Друг Оксани свідчив: “Андрій завжди казав, що бізнес – завдяки Оксані. Вона позичила гроші від батьків.”
Потім детектив: “Я знайшов офшорні рахунки. 2 мільйони доларів, зареєстровані на Андрія, але з подружніх коштів.”
Андрій зблід. “Як ти…?”
Оксана посміхнулася ширше.
Суддя оголосив перерву. У коридорі Вікторія підбігла до Оксани.
” Ти хочеш все забрати? Це моя дитина!”
Оксана спокійно відповіла: “Твоя дитина? Вітаю. Але майно – наше з Андрієм. Ти – третя. Ти отримаєш те, що заслуговуєш.”
“Я заслуговую на щастя! Андрій кохає мене!”
“Кохає? Він кохав мене п’ятнадцять років. А тебе – два місяці? Подумай.”
Андрій втрутився: “Оксана, давай домовимося. Я дам тобі більше грошей.”
“Ні. Тепер – по закону.”
Повернувшись до зали, суддя продовжив. “Після розгляду доказів, суд вирішує: бізнес – пані Оксані, будинок – пані Оксані, квартира в центрі – пану Андрію. Гроші з офшорів – розділити порівну.”
Вікторія закричала: “Що? А я? Це ж наша квартира!”
Суддя глянув на неї. “Ви не сторона в справі. Але перекази на ваші рахунки – незаконні. Ви повинні повернути 500 тисяч.”
Її зойк був гучнішим за стукіт молотка. “Ні! Це неможливо! Андрію, скажи щось!”
Андрій мовчав, опустивши голову. “Віко, я… я не знав, що вона все знайде.”
Оксана встала, посміхаючись. “Дякую, ваша честь.”
Після суду Оксана пішла з Софією. “Мамо, ми виграли?” – запитала донька.
“Так, сонечко. Ми виграли все.”
Вікторія залишилася в залі, плачучи. “Як я тепер? З дитиною, без грошей?”
Андрій зітхнув. “Ми впораємося. Але Оксана… вона завжди була розумнішою.”
Це був кінець однієї історії і початок іншої. Оксана продала бізнес, вклала гроші в освіту Софії і відкрила свою школу. Андрій і Вікторія боролися з боргами. Вікторія більше не хизувалася в соцмережах.
Оксана жила щасливо, згадуючи той день у суді. “Помста – це блюдо, яке подають холодним,” – казала вона подругам.
Світлана Малосвітня
