Кришталева люстра у вітальні маєтку Завадських злегка подзвонювала від кожного різкого руху. На антикварному столі лежав розгорнутий заповіт покійного глави родини.
— Отже, все майно переходить у фонд «Відродження традицій»? — голос Катерини здригнувся від люті, вона кинула на стіл важку папку. — Ви з батьком це спланували за моєю спиною?
Марта Степанівна, затягнута у бездоганний чорний шовк, навіть не здригнулася. Вона повільно помішувала чай, хоча горнятко вже давно було порожнім.
— Традиції, Катрусю, потребують захисту. Особливо тоді, коли єдина спадкоємиця воліє розтринькати родинне ім’я на сумнівні стартапи та «пошуки себе» в Індії. Твій батько хотів, щоб ці стіни служили чомусь вищому, ніж твоїм забаганкам.
— Вищому? Ви називаєте «вищим» позбавлення власної дитини даху над головою? — Катерина підійшла впритул до матері.
— Ви завжди «тримали мене на короткому повідку», вимірювали мою любов відсотками в табелі та кількістю виходів у світ. Я була для вас не донькою, а вдалим інвестиційним проектом!
— Інвестиційним проектом, який виявився збитковим, — холодно відрізала Марта. — Ми дали тобі найкращу освіту, манери, зв’язки. А що отримали натомість? Твої скандальні інтерв’ю, де ти називаєш наше життя «золотою кліткою»? Твою відмову продовжувати справу діда?
— Справу діда? — Катерина розсміялася, і цей сміх був гострішим за бритву. — Його «справа» будувалася на махінаціях, про які в цій родині прийнято мовчати за вечерею. Ви з батьком — ідеальні актори в театрі лицемірства. Я не хочу мати нічого спільного з цими грошима, якщо вони пахнуть нафталіном і брехнею.
— Тоді чому ти так лютуєш через заповіт? — Марта нарешті підняла очі. — Якщо тобі не потрібні наші цінності, чому тебе так зачепила відсутність цифр на твоєму рахунку?
— Мене зачепила не відсутність грошей, а ваша остання спроба мене знецінити! Навіть після свого відходу батько знайшов спосіб сказати: «Ти нічого не варта». Ви ніколи не любили мене. Ви любили свій статус, який я мала підкреслювати. Мені такі батьки не потрібні!
Ці слова повисли в повітрі, важкі й незворотні. Марта Степанівна повільно підвелася, випрямивши спину так, ніби вона знову була на королівському прийомі. Її обличчя перетворилося на кам’яну маску.
— А нам така донька і поготів, — процідила вона крізь зуби. — Ти кажеш про любов, але сама не здатна на елементарну вдячність. Ти бачиш у нас лише обмеження, але ні разу не замислилася, якою ціною ці «обмеження» будувалися. Твоя свобода, якою ти так хизуєшся, оплачена кожним нервом твого батька.
— Ваша «ціна» занадто висока для людської душі, мамо. Ви продали власну дитину за право сидіти під цією люстрою і вдавати, що ви кращі за інших. Знаєте, що я зроблю? Я піду звідси зараз. І я не візьму з собою навіть цієї нитки перлів, яку ви подарували мені на двадцятиріччя. Бо вони такі ж холодні, як ваше серце.
— І куди ти підеш? — зневажливо кинула Марта. — У свій світ ілюзій? Без прізвища Завадських ти — ніхто. Світ з’їсть тебе і навіть не помітить.
— Краще бути «ніким» у реальному світі, ніж бути декорацією у вашому склепі, — Катерина зірвала з шиї намисто, і перлини з глухим стукотом розлетілися по паркету, закочуючись під важкі меблі.
— Прощавайте, Марто Степанівно. Сподіваюся, фонд «Відродження традицій» буде приносити вам більше радості, ніж я.
— Двері зачини щільніше, — не обертаючись, відповіла мати. — Тут не люблять протягів.
Коли важкі дубові двері гупнули, Марта Степанівна нарешті опустилася в крісло. Її руки тремтіли. Вона подивилася на розсипані перли.
Вона виграла цю битву за принципи, але в цій величезній вітальні вперше за п’ятдесят років стало нестерпно тихо.
Минуло рівно три роки. Катерина стояла перед скляним фасадом галереї, де сьогодні відкривалася її перша персональна виставка. Вона не стала «ніким», як пророкувала мати, але шлях до цього «кимось» залишив щнаки, які не замаскуєш жодним гримом.
Двері відчинилися, і всередину увійшла жінка, чия присутність миттєво змусила присутніх випрямити спини. Марта Степанівна виглядала старішою, але ще більш застиглою, ніж раніше.
Вона повільно обійшла експозицію, зупинившись перед центральним полотном — величезним абстрактним зображенням розірваної нитки перлів, що падали в безодню.
— Бачу, ти все ще плекаєш свої образи, — пролунав знайомий холодний голос за спиною Катерини. — Мистецтво на основі ненависті — це дуже сучасно, але дуже виснажливо.
Катерина обернулася. На ній був простий лляний костюм, жодних прикрас.
— Це не ненависть, мамо. Це звільнення. Приємно бачити, що ви знайшли час відірватися від засідань свого фонду. Як там «традиції»? Ще не розсипалися в прах?
— Фонд процвітає, — Марта стиснула ручку своєї сумки з крокодилячої шкіри. — Чого не скажеш про родинний маєток. Без твого галасу там стало занадто порожньо. Навіть немає з ким щось обговорити.
— Ви прийшли сюди, щоб перевірити, чи я вже голодую? Чи щоб купити мою картину і повісити її в тому склепі як трофей своєї перемоги?
— Я прийшла подивитися, чи вартувала твоя «свобода» тієї ціни, яку ми всі заплатили, — Марта нарешті подивилася доньці в очі.
У цьому погляді вперше за роки промайнуло щось, схоже на сумнів. — Ти живеш у крихітній квартирі, працюєш до ночі й малюєш розбиті речі. Хіба це те щастя, про яке ти кричала тоді, розкидаючи перли?
— Так, — твердо відповіла Катерина. — Бо це моє власне щастя. Кожен мазок на цьому полотні — мій. Кожна помилка — моя. Я більше не декорація. А ви? Ви все ще носите маску щасливої вдови патріарха?
— Я ношу відповідальність! — спалахнула Марта. — Те, що ти називаєш «маскою», є обов’язком перед прізвищем, яке ти так легко викинула на смітник. Ти думаєш, мені було легко підписувати ті папери? Ти думаєш, мені приємно знати, що моя єдина дитина цурається мого порогу?
— Ви самі сказали, що я вам не потрібна. Ви викреслили мене не з заповіту, а з життя.
— Я сказала це, бо ти розтоптала все, що я будувала тридцять років! Ти хотіла бути вільною? Ти нею стала. Але свобода — це також самотність, Катерино. Подивися на нас. Ми стоїмо в натовпі людей, але ми дві найсамотніші жінки в цьому місті.
— Ми самотні по-різному, — Катерина підійшла ближче. — Я самотня, бо обираю свій шлях. Ви самотні, бо боїтеся зійти зі свого.
Марта Степанівна мовчала довгу хвилину. Вона дістала з сумки невеликий конверт і поклала його на столик біля входу.
— Що це? Знову чеки? — з іронією запитала донька.
— Це ключі від нашої дачі . Тієї, де ти була щасливою в дитинстві, поки не навчилася сперечатися. Я переписала її на тебе як на «сторонню особу». Фонд до неї не має стосунку. Їдь туди. Малюй море. Малюй сонце. Малюй що завгодно, тільки не ці чорні діри.
— Я не візьму цього, мамо. Ви знову намагаєтеся мене купити.
— Ні, — голос Марти вперше затремтів. — Я намагаюся викупити хоча б один твій спокійний сон. Нам обом немає сенсу далі вдавати, що ми вороги. Ми просто дві вперті жінки, які втратили одна одну через дурні гроші.
Катерина подивилася на конверт, потім на матір. Стіна між ними не впала, але в ній з’явилася перша тріщина.
— Я не обіцяю, що приїду до вас на вечерю, — тихо сказала Катерина.
— Я не обіцяю, що вечеря буде смачною, — ледь помітно посміхнулася Марта. — Але кухар досі пам’ятає, що ти не любиш цибулю.
Вечеря в маєтку Завадських нагадувала мінне поле, прикрите вишуканою скатертиною. Катерина сиділа навпроти матері, відчуваючи, як кожен звук срібної виделки об порцеляну відлунює в голові набатом. Запах печеної качки, який колись здавався символом свята, тепер душив своєю солодкуватою важкістю.
— Отже, дача? — Марта Степанівна порушила тишу, елегантно відламуючи шматочок хліба. — Мені доповіли, що будинок розконсервували. Ти справді збираєшся там оселитися, чи це черговий жест протесту — жити в порожнечі?
— Це не протест, мамо. Це спроба почати з чистого полотна, буквально, — Катерина підняла келих, але не пила. — Там немає вашого нагляду, немає фондів і немає потреби відповідати чиїмось очікуванням. Тільки море. Воно не вимагає звітності.
— Море не оплачує рахунки, — сухо зауважила Марта. — Але я рада, що ти хоча б змінила цей жахливий лляний одяг на щось пристойне. Це плаття… воно з минулої колекції, яку я тобі дарувала?
Катерина ледь не подавилася водою. — Ви не можете втриматися, так? Навіть за вечерею, яку ми назвали «мирною», ви маєте вколоти мене моїм виглядом. Це плаття я купила за власні гроші на розпродажі. І воно мені подобається більше, ніж ті кілометри шовку, які ви на мене навішували.
— Власні гроші, — Марта зневажливо хмикнула. — Тобі приносить задоволення ця гра в бідність? Це ж смішно, Катерино. Ти — Завадська. Ти можеш малювати на Марсі, якщо захочеш, але ти завжди будеш нашою. Твоя впертість — це спадкова риса батька. Він теж до останнього не визнавав помилок, поки вони не ставали катастрофами.
— Батько? Ви згадуєте про нього тільки тоді, коли хочете підкріпити свої аргументи! — Катерина відклала прибори. — Він не визнавав помилок? Його найбільшою помилкою було те, що він перетворив наше життя на корпоративний статут. А ви були його головним аудитором.
— Як ти смієш? — очі Марти спалахнули. — Я була тією, хто тримав цей дім, поки він будував імперію! Я жертвувала своїми амбіціями, щоб ти могла вибирати будь-який університет світу. А тепер ти кидаєш мені це в обличчя?
— Ви просто збудували камеру з антикваріату. Ви навіть зараз не питаєте, як я почуваюся. Вас цікавить, у що я вдягнена і чи не ганьблю я прізвище своїм побутом. Ви любите не мене, ви любите своє відображення в мені. І коли воно не ідеальне — ви хочете розбити дзеркало!
Марта Степанівна різко підвелася, від чого стілець болісно скрипнув по паркету. — Можливо, мені справді варто було його розбити ще тоді, коли ти вперше заявила, що не підеш в економічний!
Я намагаюся навести мости, я віддала тобі ключі, я запросила тебе за цей стіл! Що ще тобі потрібно? Крові на підносі?
— Мені потрібно було, щоб ви хоча б раз сказали: «Я пишаюся тобою, навіть якщо ти не Завадська». Але ви не можете. Бо для вас людина без титулу — це порожнє місце.
— Досить! — голос Марти завібрирував від стримуваного гніву. — Якщо ти прийшла сюди, щоб знову влаштувати судилище над моїм життям — двері там само, де й три роки тому. Я не буду вибачатися за те, що забезпечила тобі майбутнє, про яке мільйони лише мріють.
— Це майбутнє було для вас, а не для мене, — тихо відповіла Катерина, теж підводячись. — Дякую за вечерю. Качка була чудовою, хоча й трохи гіркою на смак. Ключі я залишу собі, але не як подарунок, а як компенсацію за моє вкрадене дитинство.
Вона пішла, не озираючись. Марта Степанівна стояла посеред величезної їдальні, дивлячись на дві майже недоторкані тарілки.
Вона хотіла щось крикнути навздогін, але горло перехопив спазм. Вона знову перемогла в суперечці, але програла доньку.
Раптом вона помітила на серветці Катерини маленький малюнок вугіллям, зроблений прямо під час вечері: дві фігури за величезним столом, між якими була прірва, заповнена перлинами.
Тетяна Макаренко
