— Ви розумієте, що я просто фізично не зможу забути вам повідомити, коли настане той самий довгоочікуваний момент?! — емоційно вигукнула Олена, дивлячись на екран телефону, який розривався від десятого за ранок повідомлення. — Ні, ще не почалося! І так, я обов’язково всім скажу, кому це потрібно знати, коли ми поїдемо до клініки. А зараз просто дайте мені спокійно допити мій ранковий чай!
Ранок вівторка розпочався для двадцятивосьмирічної Олени звичним, але вже таким виснажливим ритуалом: спробою граціозно підвестися з ліжка. На тридцять дев’ятому тижні очікування малюка поняття грації повністю зникло з її життя, поступившись місцем повільним, обережним і дуже продуманим рухам.
Осіннє сонце лагідно пробивалося крізь напівпрозорі бежеві штори, заливаючи їхню з Дмитром спальню теплим, золотистим світлом. У квартирі пахло свіжозавареним трав’яним чаєм та вівсянкою — це її чоловік, як завжди, турбувався про сніданок перед тим, як вирушити до офісу. Олена сіла на край ліжка, опустила ноги на м’який килимок і глибоко вдихнула. Її великий, ідеально круглий животик жив власним життям: малюк усередині активно прокинувся і вітав новий день серією енергійних рухів, нагадуючи мамі, що місця йому там залишається все менше й менше.
Олена лагідно погладила себе по животу, посміхнулася і потягнулася до тумбочки, де лежав її смартфон. Вона ще не встигла зняти пристрій із бездротової зарядки, як екран засвітився, сповіщаючи про нові повідомлення.
Дівчина провела пальцем по екрану, розблоковуючи телефон, і її ранкова посмішка миттєво зникла, змінившись глибоким, протяжним зітханням. На екрані висіло сім нових сповіщень у різних месенджерах.
Перше повідомлення було від її мами, Надії Вікторівни, відправлене о 07:15:«Оленко, доброго ранку! Ну що, як ви там? Ще не почалося? Я всю ніч не спала, прислухалася до телефону. Відпиши одразу, як прокинешся!»
Друге — від свекрухи, Марії Іванівни, відправлене о 07:40:«Доброго ранку, мої дорогі! Дмитрик уже поїхав на роботу? Оленочко, ти як почуваєшся? Не тягне поперек? Може, вже час їхати до клініки? Тільки не мовчіть, я ж хвилююся!»
Третє — від двоюрідної тітки з іншого міста:«Привіт, племіннице! Ну коли вже ми будемо вітати вас із поповненням? Усе ще ходиш? Чи вже можна вітати?»
Наступні чотири були від подруг, колег з роботи та навіть від майстра манікюру, у якої Олена була три тижні тому. Всі вони, наче змовившись, формулювали свої думки практично ідентично: «Ну що? Коли? Ще ні? Почалося?».
Олена відклала телефон на ліжко, закрила обличчя долонями і тихо застогнала. Це тривало вже два тижні. Щойно вона перетнула позначку у тридцять вісім тижнів, її оточення немов охопила якась масова нав’язлива ідея. Її телефон перетворився на інформаційне бюро, куди кожен вважав за свій прямий обов’язок звернутися з одним-єдиним запитанням.
До спальні зазирнув Дмитро. Він був уже вдягнений у світлу сорочку та темні штани, готовий до робочого дня. У руках він тримав чашку з теплим чаєм.
— Доброго ранку, кохана, — лагідно сказав він, підходячи ближче і цілуючи дружину в маківку. — Ти чого така засмучена? Погано спала?
Олена підвела на нього погляд, сповнений вселенської втоми:
— Дімо, я зараз просто вимкну телефон, зберу речі і поїду жити в ліс до ведмедів. Там немає покриття мережі, там немає месенджерів і там ніхто, жоден ведмідь, не запитає мене зранку: «Ну що, ще не почалося?».
Дмитро тихо розсміявся, ставлячи чашку на тумбочку. Він присів поруч із нею на ліжко і обережно обійняв за плечі:
— Знову ранкова атака повідомленнями? Хто цього разу перший у рейтингу найцікавіших?
— Моя мама випередила твою на двадцять п’ять хвилин, — серйозно відповіла Олена, беручи чай. — Сім повідомлень, Дімо! Сім! І це лише восьма ранку. Вчора за день я отримала двадцять чотири таких запитання. Я рахувала спеціально. Двадцять чотири людини запитали мене, чи ми ще не поїхали до клініки.
— Ну, вони просто дуже хвилюються за тебе і чекають на появу малюка, — спробував заспокоїти її чоловік, хоча у його голосі теж вловлювалися нотки розуміння її стану. — Для них це велика подія.
— Я розумію, що подія! Але хіба логіка не підказує людям, що коли цей процес розпочнеться, я не сидітиму в соціальних мережах, розсилаючи всім листівки з текстом «Увага, ми поїхали!»? Хіба не зрозуміло, що коли ми з тобою будемо в клініці, ми самі всім зателефонуємо, коли настане правильний час?
Олена зробила ковток чаю, відчуваючи, як тепла рідина трохи заспокоює її внутрішнє роздратування.
— Дімо, мене це просто виводить із рівноваги, — продовжила вона, дивлячись на екран, що знову засвітився від чергового сповіщення. — Я і так постійно прислухаюся до свого організму. Кожне потягування, кожен новий рух дитини змушує мене думати: «О, це воно? Чи не воно?». Я сама чекаю цього дня як найбільшого дива. Але цей постійний тиск ззовні… Він змушує мене відчувати себе так, ніби я спізнююся зі здачею важливого проєкту на роботі, а замовники стоять над душею і питають: «Ну що, готово? А зараз готово?».
Дмитро усміхнувся, погладив її по спині й мовив:
— Кохана, давай домовимося так: сьогодні ти взагалі не відповідаєш на ці повідомлення. Якщо хтось дзвонитиме — переадресовуй на мене. Я буду твоїм особистим прес-секретарем. Я всім казатиму: «Шановні родичі та друзі, прес-центр родини повідомляє, що ситуація стабільна, новин немає, слідкуйте за офіційними анонсами».
Олена нарешті щиро розсміялася.
— Добре, пане прес-секретарю. Але боюся, твоя мама не сприйме таку відповідь. Вона вчора запитувала, чи я достатньо гуляю пішки, бо їй сусідка сказала, що треба багато ходити, щоб усе відбулося швидше.
— О, поради сусідки — це святе, — пожартував Дмитро, підводячись. — Усе, я побіг. Сніданок на столі, речі для клініки зібрані і стоять у коридорі, машина заправлена. Якщо щось відчуєш — одразу дзвони, я примчу за п’ятнадцять хвилин. Відпочивай, читай книгу і не звертай уваги на телефон.
Коли за чоловіком зачинилися двері, у квартирі запанувала тиша. Олена повільно підвелася, накинула легкий домашній халат і попрямувала до кухні. Їй хотілося просто насолодитися спокійним ранком, але телефон знову завібрував у кишені халата.
Не витримавши, вона дістала апарат. Телефонувала її найкраща подруга Марина.
Олена натиснула кнопку прийому виклику.
— Привіт, Маринко, — спокійним голосом сказала вона, сідаючи за кухонний стіл.
— Оленко, привіт! Слухай, я буквально на хвилинку, — бадьоро защебетала подруга. — Я тут у торговому центрі, дивлюся на такі неймовірно милі костюмчики для немовлят… І раптом подумала: а ти там часом ще не в процесі? Бо я тобі вчора ввечері писала, а ти не відповіла. Я вже думала, що ви з Дімою в клініці!
Олена глибоко вдихнула, збираючи всю свою витримку.
— Маринко, сонце моє. Ні, ми не в клініці. Я сиджу на своїй кухні, дивлюся на тарілку з вівсянкою і п’ю чай. Усе спокійно, ніяких новин.
— Ой, та чого ти така напружена? — здивувалася подруга. — Я ж просто запитала! Ти ж знаєш, як ми всі за тебе переживаємо. Кожен день як на голках!
— Марино, ви — на голках? — не витримала Олена, її голос став трохи гучнішим, хоч вона й намагалася говорити м’яко. — А уявляєш, як мені? У мене таке враження, що мій стан — це якесь реаліті-шоу для всіх знайомих. Тільки сьогодні зранку вісім людей запитали мене, чи я ще не поїхала до лікарні. Я не можу відкрити жодну соціальну мережу, щоб не побачити цього запитання. Це дуже виснажує емоційно.
— Ну вибач, я ж не знала, що тебе це так турбує, — трохи ображено відповіла Марина. — Ми ж з добрих намірів. Хочемо першими привітати!
— Я знаю, що з добрих. І я дуже ціную вашу підтримку, правда. Але, будь ласка, давай домовимося: я сама тобі зателефоную, щойно будуть хоч якісь новини. Обіцяю, ти дізнаєшся однією з перших.
— Добре, добре, домовилися. Відпочивай там. Цілую!
Олена поклала телефон на стіл лицьовим боком донизу. Їй захотілося відключити його взагалі, але здоровий глузд підказував, що на таких пізніх термінах залишатися без зв’язку — не найрозумніша ідея.
Вона неквапливо поснідала, помила посуд і вирішила, що їй життєво необхідно вийти на свіже повітря. Прогулянка у найближчому парку завжди допомагала їй привести думки до ладу.
Процес збирання на вулицю перетворився на окремий квест. Одягнути спортивні штани та вільне худі було ще пів біди, але взути кросівки… Олена сіла на пуфик у передпокої і кілька хвилин просто дивилася на свої ноги. Живіт надійно перекривав будь-який огляд і доступ до шнурків.
— Так, ми впораємося, — тихо промовила вона сама до себе.
Нахилившись трохи вбік, вона неймовірними зусиллями, практично наосліп, зашнурувала лівий кросівок. Потім, зробивши невелику паузу для відновлення дихання, повторила процедуру з правим. Коли вона нарешті випрямилася, на лобі виступили дрібні крапельки поту. Вона взяла ключі, сумочку і вийшла з квартири.
Осіннє повітря на вулиці було прохолодним і свіжим. Листя на деревах вже почало набувати золотавих та багряних відтінків. Олена йшла алеєю, повільно переставляючи ноги і насолоджуючись тишею. Вона слухала спів пташок, дивилася на небо і намагалася ні про що не думати.
Але її спокій був недовгим. Біля дитячого майданчика, що знаходився поруч із їхнім будинком, вона побачила сусідку, Ольгу Миколаївну. Це була жінка пенсійного віку, яка знала абсолютно все про всіх мешканців їхнього під’їзду і мала непереборну потребу ділитися цими знаннями зі світом.
Олена спробувала змінити траєкторію свого руху, щоб непомітно обійти майданчик, але Ольга Миколаївна мала зір, якому могли б позаздрити снайпери.
— Оленочко! Олено! Доброго дня! — гучно загукала сусідка, махаючи рукою і швидко прямуючи назустріч.
Олена зупинилася, натягнувши на обличчя найввічливішу усмішку, на яку тільки була здатна в той момент:
— Доброго дня, Ольго Миколаївно.
Сусідка підійшла ближче, критичним поглядом оглянула Олену з голови до ніг, зупинивши свій погляд виключно на області її живота.
— Ой, ти ще тут? — з щирим, майже театральним здивуванням вигукнула жінка, сплеснувши руками. — А я вчора бачила Дмитра, він такий заклопотаний був, я думала, ви вже все! А ти ще гуляєш!
— Так, ще гуляю, Ольго Миколаївно. Час ще є.
— Та куди ж є! Живіт уже так опустився, я ж бачу! — авторитетно заявила сусідка, вказуючи пальцем на Олену. — Повір моєму досвіду, я трьох виховала. Тобі вже сьогодні-завтра треба бути в палаті! А чого ти сама ходиш? Де Дмитро? А раптом прямо тут, на алеї, все почнеться? Що ж ти робитимеш?
Олена відчула, як у неї починає сіпатися ліве око.
— Ольго Миколаївно, усе під контролем. Дмитро на роботі, а я просто вийшла подихати повітрям. І повірте, прямо тут, на алеї, нічого не почнеться за одну секунду. Я встигну зателефонувати і чоловіку, і лікарю.
— Ой, дитино, ти така наївна! — не вгамовувалася сусідка, підходячи ще ближче. — Воно ж як буває: раз — і все! Ти б краще вдома сиділа, речі перевіряла. Сумки склала вже? Памперси купила? А сорочки в клініку попрасувала?
— Усе зібрано, все готово, — стримано відповіла Олена, роблячи крок назад. — Дякую за турботу, Ольго Миколаївно. Я піду далі, мені лікар радив більше ходити.
— Ну йди, йди. Але далеко не відходь! І тримай телефон у руках! — гукнула їй услід сусідка.
Олена прискорила крок настільки, наскільки їй дозволяв її стан. Коли вона відійшла на безпечну відстань, вона просто зупинилася біля великого дуба, дістала телефон і відкрила додаток соціальної мережі. Її емоційна чаша була переповнена. Вона не хотіла більше нікому нічого пояснювати індивідуально.
Вона відкрила віконце створення нової публікації і почала швидко друкувати текст. Пальці літали по клавіатурі, виливаючи всі її почуття без прикрас, але ретельно підбираючи слова, щоб це виглядало гідно, але дуже чітко.
«Я на 39 тижні очікування дитини і мене неймовірно дістало, що кожного дня мене питають ЧИ ЩЕ НЕ ПОЧАЛОСЯ??? Кожного Божого дня! Ні, НЕ ПОЧАЛОСЯ. І ні, я не забуду вам про це сказати! Коли цей момент настане, ми з чоловіком поїдемо до клініки, і всі дізнаються про це своєчасно. А поки що я просто хочу спокійно пити свій чай і гуляти в парку без необхідності щогодини звітувати про свій стан. Дякую за увагу та розуміння!»
Вона перечитала текст, натиснула кнопку «Опублікувати», сховала телефон у кишеню і попрямувала додому, відчуваючи дивне, але дуже приємне полегшення.
Опублікований допис спрацював подібно до розрядка грозового повітря. Олена повернулася додому, роззулася, із задоволенням скинула кросівки й умостилася у вітальні на м’якому дивані з великою подушкою під спиною.
Уже за пів години її телефон засяяв сповіщеннями. Тільки цього разу це були не тривожні запитання, а сотні вподобайок, смішних смайликів та співчутливих коментарів від подруг, які самі колись проходили через подібне очікування.
«Оленко, як я тебе розумію! Коли я чекала на свого старшого, на останньому тижні я взагалі вимкнула телефон і вмикала лише ввечері, щоб сказати чоловіку, що я жива-здорова!» — написала її колега Ірина.
«Ох, це вічна тема! Тримайся, вже зовсім трошки залишилося, скоро всі запитання зміняться на: “Ну як, ви вже спите ночами?”» — пожартувала інша знайома.
Олена прочитала коментарі, посміхнулася й нарешті відчула довгоочікуваний внутрішній спокій. Вона відклала гаджет на кавовий столик, увімкнула свій улюблений фільм про подорожі й занурилася у затишну атмосфери рідного дому.
Близько шостої вечора додому повернувся Дмитро. Він тримав у руках великий паперовий пакет, з якого доносився неймовірний аромат свіжої випічки та яблучного пирога з корицею.
— Привіт, мої любі! — бадьоро мовив Дмитро з передпокою, знімаючи куртку. — Як тут справи у найпопулярнішої блогерки нашого будинку?
Олена підвелася з дивана й з усмішкою підійшла до чоловіка:
— Ти вже бачив мій допис?
— Бачив? Та я його першим уподобав! — засміявся Дмитро, обіймаючи дружину. — Коли я прочитав твій текст, я зрозумів: моя дружина — справжній дипломат. Все сказала чітко, чесно й без жодного образливого слова. До речі, мені після цього зателефонувала мама.
Олена насторожилася, примруживши очі:
— І що сказала Марія Іванівна? Вона образилася?
— Аж ніяк! — відповідав Дмитро, витягаючи з пакета ще теплий пиріг. — Вона засміялася і зізналася, що сама згадала свій останній тиждень, коли чекала на мене, і як її тоді турбували сусідки. Сказала: «Дмитре, передай Оленці, що я більше не турбуватиму її запитаннями. Чекатиму на твій дзвінок!». Так що твій маніфест спрацював на всі сто відсотків.
Вони разом вечеряли на кухні, розмовляли про майбутнє, обговорювали останні деталі облаштування дитячої кімнати й просто насолоджувалися часом, який належав тільки їм двом.
Ніч минула тихо й спокійно. А наступного ранку, о шостій годині, коли перші промені сонця лише торкнулися верхівок дерев за вікном, Олена прокинулася від дивного, але дуже виразного й ритмічного відчуття внизу живота. Це було зовсім не схоже на попередні дні.
Вона тихо підвелася, не будячи чоловіка, і вийшла на кухню. Подивилася на годинник, потім зачекала декілька хвилин. Відчуття повторилося з чітким інтервалом.
Олена усміхнулася — цього разу це було не помилкове очікування. Це був саме той довгоочікуваний день.
Вона спокійно зайшла до спальні, поклала руку на плече чоловіка й м’яко мовила:
— Дімо, прокидайся, коханий.
Дмитро миттєво відкрив очі, схопився на ліжку й розгублено подивився на дружину:
— Що? Котра година? Почалося?!
— Почалося, — спокійно й щасливо відповіла Олена. — Збирайся повільно. Речі готові. Час їхати до клініки.
Дмитро на мить закляк, а потім на його обличчі з’явилася найсвітліша усмішка у світі. Він швидко підвівся, обійняв Олену і з радісним хвилюванням мовив:
— Нарешті! Наш малюк вирішив, що час знайомитися!
Вже за годину вони комфортно їхали у своїй машині ранковим містом, де спалахували перші світлофори. Олена дивилася у вікно на осінні вулиці й тримала чоловіка за руку. У її душі панувала дивовижна гармонія: більше не було жодного роздратування, поспіху чи хвилювання. Була лише готова до нового етапу любов і впевненість у тому, що все відбувається у свій найправильніший час.
А її телефон у сумочці лежав абсолютно тихим — ніхто більше не писав зайвих запитань, чекаючи лише на один, найголовніший дзвінок від щасливих батьків.
