Сонце вже хилилося до заходу, коли в маленькому селі на Полтавщині, де час ніби зупинився серед зелених лугів і старих хат, розігралася драма, яка мала змінити життя кількох людей.
Вікторія стояла біля старого дуба на краю свого подвір’я, її очі були червоні від сліз, а руки тремтіли. Лише десять хвилин тому її чоловік Павло, той, кого вона любила з юності, кинув їй у лице слова і пішов геть, залишивши її саму з розбитим серцем і порожньою хатою.
“Ти більше не потрібна мені, Вікторіє! Я знайшов іншу, молоду, яка не бурчить весь час!” – кричав Павло, хапаючи свою валізу.
Його голос лунав так голосно, що, напевно, чули сусіди. Вікторія не встигла навіть відповісти – двері грюкнули, і він зник за поворотом стежки, що вела до траси.
Вона стояла, дивлячись у далечінь, де курява від його машини ще не осіла.
“Як він міг? Після чотирнадцяти років шлюбу? Після всього, що ми пережили разом?” – шепотіла вона собі під ніс, намагаючись стримати ридання.
Саме в цей момент почулися кроки. Максим, сусід з хати навпроти, підходив повільно, ведучи на мотузці свою корову Зірку. Він чув підвищені тони – крики Павла долинали аж до його двору, де він саме годував худобу.
Але Максим не був з тих, хто ховається. Він був простим селянином, вдівцем років сорока п’яти, з широкими плечима і добрим серцем, яке ховалося за грубою зовнішністю.
“Вибачте за Зірку, вона весь час їсти хоче,” – сказав Максим, намагаючись посміхнутися, щоб розрядити атмосферу. Корова, велика руда істота з білими плямами, тягнулася до трави біля Вікторіїного паркану, мукаючи голосно.
Вікторія стояла пригнічена і не одразу помітила сусіда, а тим більше його корову. Її думки були далеко – у спогадах про щасливі дні з Павлом.
Коли вона нарешті підняла голову, її очі зустрілися з Максимовими. Він стояв, тримаючи мотузку, і виглядав стурбованим.
“Ой, Максиме, це ви… Я не чула, як ви підійшли,” – промовила вона тремтячим голосом, витираючи сльози рукавом блузки.
Максим ніяково переминався з ноги на ногу. “Я чув… ну, голоси. Все гаразд? Павло… він поїхав?”
Вікторія кивнула, але сліз більше не стримувала. “Він пішов. Покинув мене. Сказав, що знайшов іншу. Після всього… Як це могло статися?”
Максим зітхнув, підв’язуючи Зірку до стовпа. Корова почала жувати траву, ніби нічого не сталося. “Люди змінюються, Вікторіє. Але ви не самотні. Село маленьке, ми всі як родина. Ходімо, я заварю вам чаю. Не стійте тут одна.”
Вона вагалася, але щось у його голосі – тепла, щира турбота – змусило її погодитися. Вони пішли до його хати, де Максим швидко розпалив самовар. Зірка залишилася надворі, мукаючи час від часу.
“Сідайте, ось пиріжки з вишнями, сам пік учора,” – сказав Максим, ставлячи на стіл тарілку. Вікторія сіла, дивлячись у вікно, де сонце вже торкалося горизонту.
“Дякую, Максиме. Ви завжди такий добрий. А я… я не знаю, що тепер робити. Павло був усім для мене. Ми познайомилися ще в школі. Пам’ятаєте, як він грав на гітарі на шкільних вечорах?”
Максим усміхнувся, наливаючи чай. “Пам’ятаю. Він був зіркою села. Але життя – не пісня. Моя дружина, покійна Марія, теж пішла рано.
Я думав, кінець світу. Але Зірка, ота корова, врятувала мене. Треба було її годувати, доїти – рутина тримає на плаву.”
Вікторія взяла пиріжок, але не їла. “А як ви впоралися з болем?
“Час лікує. І друзі. Розкажіть, що сталося. Може, полегшає.”
І вона розповіла. Про те, як Павло останнім часом став далеким, часто їздив до міста “по справах”, як знайшла в його телефоні повідомлення від якоїсь Олени.
“Він сказав: ‘Вона розуміє мене краще. Ти постаріла, Вікторіє.’ Я постаріла? Мені ж тільки сорок три!”
Максим слухав уважно, киваючи. “Він не розуміє. Ви – красуня. І сильна жінка. Пам’ятаєте, як ви організували фестиваль у селі? Всі були в захваті.”
Вони говорили довго, аж до ночі. Зірка засукала надворі, нагадуючи про себе. “Треба її в хлів загнати,” – сказав Максим, встаючи.
“Дозвольте, я допоможу,” – запропонувала Вікторія, раптом відчуваючи бажання рухатися.
Вони вийшли надвір. Місяць світив яскраво, освітлюючи луг. Зірка стояла спокійно, але коли Максим потягнув мотузку, вона раптом смикнулася і побігла в бік лісу.
“Стій, Зірко! Куди ти?” – крикнув Максим, кидаючись за нею.
Вікторія, не вагаючись, побігла слідом. “Я допоможу! Вона, мабуть, зголодніла!”
Корова бігла швидко, мукаючи, ніби граючись. Вони перестрибували через калюжі, бігли стежкою. “Зірко, стій! Я дам тобі найкращої трави!” – кричав Максим.
Нарешті, біля старого ставка, Зірка зупинилася, жуючи кущ. Максим підбіг, хапаючи мотузку. “Фух, зловив. Дякую, Вікторіє. Без вас би не впорався.”
Вона засміялася вперше за день. “Це було весело. Давно не бігала так.”
Вони поверталися повільно, розмовляючи. “Знаєте, Павло завжди казав, що я надто нудна. А з вами… з вами цікаво.”
Максим почервонів. “Я простий чоловік. Але радий, що допоміг.”
Наступного дня село гуділо. Павло поїхав до міста, а Вікторія залишилася. Сусіди шепотілися: “Бідолашна. А Максим вчора ввечері з нею говорив довго.”
Вікторія вирішила не сидіти склавши руки. Вона пішла до Максима, щоб подякувати. “Добрий ранок! Я принесла вареники. За вчорашнє.”
Він усміхнувся. “Заходьте. Зірка знову їсти хоче. Може, погодуємо її разом?”
Вони годували корову, сміючись. “Дивись, як вона дивиться на тебе, Вікторіє. Ніби каже: ‘Дякую за компанію’.”
“Може, вона розуміє більше, ніж ми думаємо,” – відповіла вона.
Тим часом Павло в місті зустрічався з Оленою. “Я вільний тепер! Залишив ту стару,” – хвалився він.
Олена, молода і амбітна, усміхалася. “Чудово! Тепер ми можемо бути разом. Але… ти впевнений? Вона не повернеться?”
“Ні, вона слабка. Сидітиме вдома і плакатиме,” – відповів Павло.
Але Вікторія не плакала. Вона з Максимом вирішили поїхати на ярмарок у сусіднє село. “Ходімо, розвіємося. Зірку візьмемо?
Ні, краще залишимо,” – запропонував він.
На ярмарку було гамірно: музика, танці, крам. “Дивись, які гарні намиста!” – сказала Вікторія, приміряючи.
Максим купив їй одне. “На згадку про новий день.”
Вона почервоніла. “Дякую. Ви… ви особливий.”
Вони танцювали під гармошку. “Я не танцювала років десять,” – зізналася вона.
“А я після Марії взагалі,” – відповів він.
Тим часом Павло дізнався від сусіда. “Твоя жінка з Максимом на ярмарку? Смалися всі!”
Він розлютився. “Що? Вона вже з іншим? Я повернуся і покажу!”
Але коли Павло приїхав увечері, Вікторія була вдома одна. “Павле? Чого ти повернувся?”
“Я помилився. Олена – не те. Поверни мене!” – благав він.
Вікторія дивилася холодно. “Ні. Ти пішов. Тепер я вільна.”
Він кричав: “Ти з Максимом? Той селюк з коровою?”
“Він кращий за тебе. Добрий, чесний,” – відповіла вона.
Павло пішов, грюкнувши дверима.
Наступного дня Максим прийшов. “Чув, Павло був. Все гаразд?”
“Так. Я сказала йому ні. Дякую вам за підтримку.”
Вони сиділи на лавці. Зірка підійшла, тицяючись носом. “Дивись, вона ревнує,” – засміявся Максим.
“Може, вона хоче, щоб ми були разом,” – сказала Вікторія.
Він узяв її руку. “А ви хочете?”
“Так,” – прошепотіла вона.
І так почалася нова історія. Вони одружилися через місяць. Село святкувало. Зірка була почесним гостем, з вінком на рогах.
Павло залишився в місті, шкодуючи. “Я втратив найкраще,” – казав він друзям.
А Вікторія з Максимом жили щасливо. “Дякую Зірці. Вона все почала,” – казала вона.
“І тобі, за те, що не зламалася,” – відповідав він.
Історія тривала: вони завели господарство, подорожували, навіть поїхали до моря. “Пам’ятаєш той день з Зіркою?” – питала вона.
“Як вчора,” – відповідав він.
Їхнє життя стало прикладом для села: як з болю народжується щастя.
Олеся Срібна
