Виставили сина за двері
Дмитро Олексійович і Ольга Борисівна довго намагалися зберегти шлюб. Навіть звернулися до сімейного психолога. Після кризи, розлуки й кількох місяців терапії вони вирішили спробувати все знову — почати з чистого аркуша. І саме в цій новій картині спільного майбутнього, як несподівано дізнався їхній син Кирило, місця для нього не знайшлося.
Хлопець навчався у медичному університеті й підробляв ночами санітаром у морзі. Того ранку він повернувся з чергування і застиг на порозі. Його речі — скромний багаж студента-медика: книжки, ноутбук і кілька сумок із одягом — були акуратно складені біля вхідних дверей у передпокої батьківської двокімнатної квартири.
— Мамо? Тату? — покликав Кирило.
Зі спальні вийшов батько. Він виглядав стомленим і водночас винуватим, але в очах читалася рішучість.
— Кириле, присядь. Треба поговорити, — суворо мовив батько.
— Бачу, що розмова буде серйозна, — всміхнувся син і кивнув у бік своїх речей. — Що це? Ремонт? Несподівано?
— Кирилку, не ускладнюй, — зітхнула мати, з’являючись у дверях спальні. — Ми… ми хочемо все почати спочатку. Відновити те, що втратили. А в такій тісноті…
— То я вам заважаю? — обурено перебив Кирило. — Вашим романтичним вечорам при свічках? Чи тому, що я вночі повертаюся з роботи, чи рано вранці? Чи просто тим, що я тут живу?
— Кириле, будь дорослішим! — різко відповів батько. — Тобі вже двадцять три! Ти не дитина. Нам потрібен простір. А тобі — час ставати на ноги. Гуртожиток, орендована кімната…
— Гуртожиток мені не дадуть, тату! Я ж тут прописаний! — гаряче вигукнув Кирило. — А за оренду що? Мені гроші з неба впадуть? Я ж учусь! Працюю ночами! Звідки у мене гроші на квартиру чи навіть на кімнату?
— Притисне — знайдеш, — суворо відповів батько. — Все. Цю тему закрито. Завтра віддаси ключі від квартири.
Кирило подивився на матір, шукаючи хоча б тіні підтримки, але Ольга Борисівна відвела очі, аби не перетнутися з ним поглядом.
Хлопець мовчки підійшов до своїх речей, взяв сумки й вийшов із квартири. Єдиною опорою у цій ситуації став Максим — друг ще з першого курсу.
Перші дні в орендованій кімнаті одногрупника були незручними, але терпимими. Кирило намагався бути максимально непомітним — тихіший за воду, нижчий за траву, але напруга відчувалась. Максим усе частіше затримувався допізна, а зранку був задуманий і похмурий.
— Кириле, друже, — одного вечора нарешті почав він. — Я розумію, у тебе зараз складний період. Але… Свєта, моя дівчина, каже, що ненормально постійно бачитися з нею десь надворі. Вона вважає, що я мав одразу відмовити. І власниця квартири натякнула, що здавала кімнату лише мені. Ти тут… зайвий. Розумієш?
— Я не зайвий, Максе. Я у скрутному становищі, — з відчаєм відповів Кирило.
— Я знаю! Та ну… серйозно, повір! Але… — Максим безпорадно розвів руками. — Не ображайся, але так довго не вийде. Треба щось вирішувати.
Кирило мовчки кивнув. І хоч намагався не показувати, було видно — він образився. Його можна було зрозуміти. Батьки зачинили двері, друг обережно підштовхував до виходу. Світ знову звузився до сумо та переїзду. Вибору не лишалося. Єдиним варіантом залишався морг міської лікарні, де хлопець пів року підробляв нічним санітаром.
На наступне чергування Кирило притягнув туди свої речі. Сховав за старими коробками
з бланками у підсобці. Робота йшла, як завжди: прийом, підготовка, заповнення журналів. Холодний кахель, різкий запах, тиша, порушувана лише гудінням холодильного обладнання.
Анна Петрівна, завідувачка патологоанатомічного відділення — жінка з неочікувано живими й втомленими очима — побачила край його рюкзака, що виглядав із-за коробок, коли зайшла за папкою.
— Кирило, це що за склад тут намічається? — сухо кинула вона, вказавши підборіддям на сумки.
Хлопець ковтнув клубок у горлі й почав розповідати. Коротко, без зайвих емоцій, дивлячись кудись мимо її плеча. Про батьків, про їхнє «нове життя», про друга й господарку квартири, про гуртожиток, який йому не світить, і про порожній гаманець.
Начальниця слухала мовчки, не перебиваючи, ледь чутно постукуючи довгим нігтем по обкладинці папки.
— Прекрасно, — зітхнула вона, коли хлопець закінчив. — Значить, рідні люди виставили з дому. Ну що ж, тепер треба думати, де тобі ночувати.
Анна Петрівна на хвилину замовкла й замислено оглянула приміщення.
— Кімната відпочинку персоналу, — кивнула у бік вузьких дверей навпроти підсобки. — Там є стара залізна кушетка. Я попереджу колег, щоб не піднімали галасу.
Кирило здивовано кивнув. Кімната відпочинку? Це було краще, ніж він міг очікувати.
— А сумки свої… — продовжила Анна Петрівна, оглядаючи його пожитки. — Перетягни сюди.
Вона підійшла до великої старої шафи у кутку підсобки. Колись пофарбована у синьо-зелений колір, та вже облуплена й припала пилом.
Дверцята заскрипіли. Всередині — стопки старих журналів, пожовклі папки, порожні коробки.
— Вигрібай цей мотлох в кут. Обережно. Звільниш місце — буде твоє. Книжки, одяг — усе туди, щоб очі не мозолило й під ногами не плуталося, — кинула вона, видираючи кілька папок і жбурляючи їх на підлогу. — І дивись, щоб жодна душа з адміністрації не знала, що ти тут ночуєш. Особливо Борис Ігорович. Зрозумів?
— Зрозумів, Анно Петрівно. Щиро дякую, — промовив хлопець.
У його подяці змішалися полегшення, гіркота й абсурдність ситуації. Ліжко у кімнаті відпочинку моргу й шафа в підсобці стали його новим домом.
— Не дякуй. Працюй як слід. І не затримуйся тут назавжди, — кинула вона вже на ходу, виходячи з кімнати. — І шафу вичисти — псує відділення!
Кімната відпочинку виявилась крихітною. Одне вікно, завішене щільною тканиною. Пахло старим деревом і знайомим лікарняним духом. Кушетка й справді була холодна, звичайна залізна рама з сіткою. Навпроти — стіл, стілець і маленька шафа для речей.
Кирило витер пил із кушетки, постелив привезену з дому тоненьку ковдру — замість матраца було голе залізо. Свої речі переніс у підсобку. Вигріб сміття, протер полиці. Його скромне майно — пара джинсів, кілька светрів, підручники, ноутбук — зайняли лише половину порожнього простору.
Дверцята шафи зачинилися з глухим металевим звуком. Тепер у нього була нова адреса: шафа №1, підсобка, патологоанатомічне відділення, лікарня №3. Спальня — через коридор.
Життя ввійшло в похмуру, але передбачувану колію. Удень — лекції в медичному, зубріння в бібліотеці або в холі лікарні, де ловився безплатний інтернет. Увечері й вночі — робота. Прийом, транспортування, прибирання. Похмура рутина стала дивною розрадою.
Анна Петрівна, хоч і бурчала, та закривала очі на його нічліг. Колеги-санітари, зайняті власними турботами, не ставили зайвих запитань, бачачи його постійно у кімнаті відпочинку. Лише переглядалися час від часу — і мовчали.
Батьки телефонували лише раз — за два тижні.
— Кириле, як ти? Влаштувався десь? — поцікавився батько.
— Влаштувався, — холодно відповів син, дивлячись на синьо-зелені дверцята своєї шафи у підсобці. — Все нормально.
— Ну… добре. Тримайся, — промимрив батько. — Мама передає привіт.
Кирило нічого не відповів і скинув виклик. Більше дзвінків не було. Іноді приходили повідомлення — пропонували зустрітися. Та він або мовчав, або відписував, що зайнятий. Хлопцю не було про що з ними говорити. Вночі, завершивши обхід холодильних камер і заповнення журналів, Кирило йшов у кімнату відпочинку.
Холодне залізо кушетки відчувалося навіть через ковдру. Він лягав на спину й дивився в стелю, де потріскала побілка.
Крізь тонку стіну долинав приглушений гул холодильників — вічний, монотонний супровід його нового життя. Він думав про лекції, про те, що вранці буде булка з лікарняного буфета, про холодний метал шафи, де лежали його речі.
Було прикро? Ще й як. Але хлопець не втрачав надії — сподівався, що влітку зможе знайти ще один підробіток і назбирати на орендовану кімнату.
Кирило вперше за довгий час проспав довше звичного. Прокинувся не від шуму холодильників, а від сонця — тонкий промінь пробився крізь щілину у тканині на вікні.
Було майже дев’ята ранку. Вперше він не поспішав. Сьогодні була неділя, вихідний від навчання, і зміни в нього не було. Встав повільно, обережно — ніби не хотів розбудити самотність, до якої вже звик.
Зварив каву на старенькому електрочайнику, який колись подарував хтось із санітарів. Випив стоячи, дивлячись у вікно. За ним — лікарняний двір, сміттєві контейнери, авто працівників і бездомний кіт, що грівся на сонці. У кишені задзвенів телефон — повідомлення від куратора:
«Кирило, не забудь про конференцію наступного тижня. Твій виступ включено до програми. Гарна можливість заявити про себе».
Він згадав про реферат, який писав ночами — між змінами на роботі і чергуваннями в буфеті. Матеріалу було багато, навіть фото, які йому дозволили зробити під наглядом співробітників.
Кирило вдихнув глибше. Це був шанс. Маленький, але реальний. Якщо добре виступить — можливо, отримає шанс на програму обміну. А там — хоч якась опора під ногами.
До кімнати зазирнула Анна Петрівна:
— Спиш? Чи знову журнал за тебе пишеться сам?
— Уже встав, — усміхнувся він. — Можу щось допомогти?
— Ні, сьогодні ти у вільному плаванні. До речі, — вона кинула на стіл поліетиленовий пакет. — Там хтось залишив передачу. Я на рецепції забрала. На твоє ім’я.
Кирило обережно відкрив. Усередині — банка домашнього варення, пачка шкарпеток, тепла кофта і лист.
Рука мимоволі затремтіла. Почерк — мамин.
«Кириле, пробач, що не захистила тебе. Дуже сумую. Якщо зможеш — поговори з нами. Ми помилилися. Обоє. Любимо тебе. Завжди. Мама».
Хлопець довго дивився на лист, не змигнувши. А потім повільно склав його назад у пакет і сів за ноутбук. Потрібно було доробити презентацію. І записати план на літо: новий підробіток, ще одна чергова зміна — і ще одна спроба побудувати себе з нуля.
Бо навіть якщо тебе виставили за двері — це ще не кінець. Це — початок іншого життя. Не завжди зручного, не завжди справедливого, але твого. І саме в ньому можна знайти місце, де тобі буде не тісно. Хоч би й між шафою та кушеткою.
Та попри все, у хлопця заворушилася думка: можливо, не всі мости згоріли. Можливо, ще залишився берег, до якого можна доплисти, якщо не опускати рук. Він відсунув лист і вкотре відкрив презентацію. Слайд за слайдом — чітко, лаконічно, зрозуміло. Ще трохи — і буде готово. За вікном вже сутеніло, а в кімнаті запахло вечірньою дезінфекцією. Черговий санітар пройшов коридором і кивнув на ходу — мовчазне визнання присутності, не більше.
Уночі йому не спалося. Лежав, дивився в стелю, а потім потягнувся до телефону. Відкрив список контактів і довго дивився на ім’я “Мама”. Зрештою натиснув… але не зателефонував. Написав коротко:
“Привіт. Дякую за варення і кофту. Побачимось після конференції.”
І вимкнув телефон.
Конференція минула на диво добре. Кирило виступав упевнено, наче все життя займався саме цим — медициною, наукою, майбутнім.
Після виступу до нього підійшла одна з викладачок кафедри. Привітна жінка з гострими очима і м’яким голосом:
— Ти молодець. Звідки матеріал?
— З практики. Працюю в морзі…
— Не кожен студент так глибоко занурюється в тему. Якщо не проти, я порекомендую тебе на літню практику в обласне бюро судмедекспертизи. Там стипендія невелика, але є гуртожиток.
Кирило не повірив одразу. Перепитав. Уточнив. Усміхнувся. Нарешті — шанс вирватися. І не просто виживати, а жити.
Увечері він знову прийшов на місце роботи — востаннє. Запакував речі в сумки, витер полицю у старій шафі.
Анна Петрівна застала його в коридорі.
— Звільняєшся?
— Їду на практику. В інше місто. Обіцяли гуртожиток. І хоч якусь стипендію.
Вона лише кивнула і подивилася на нього з таким виразом, що більше не потрібно було слів.
— Ти тримався гідно, Кириле. І не забувай — не все починається з дому. І не все там закінчується.
Він усміхнувся.
— Дякую, Анно Петрівно. За кімнату. І за те, що не вигнали.
— Та куди ж там, — сказала вона сухо, але в куточках очей блиснула людяність.
Поїзд рушив з перону повільно. У вікні зникали вулиці, знайомі дахи, лікарняний корпус із сірим фасадом. Кирило подивився вперед — у нове життя, у якому було місце для мрій. І десь глибоко в серці ще тліла надія, що з мамою й татом вони ще поговорять. Не зараз. Не одразу. Але колись. Бо вирости — це не лише вийти з дому. Це навчитись йти далі. І не втрачати себе — навіть серед формаліну, холоду й тріснутої стелі.
