Взяла матір після лікарні до себе й дізналася: свою квартиру вона ще 3 роки тому подарувала багатій сестрі.
Марина перечитувала виписку третій раз. Мати лежала на лікарняному ліжку, дивилася кудись повз — на плакат про профілактику.
— Світланці зателефонувала? — спитала вона замість «здрастуй».
Марина склала папір.
— Здрастуй, мамо. Як ти почуваєшся?
— Нормально. Так зателефонувала чи ні?
— Зателефоную.
— Ти завжди так кажеш. А потім виявляється, що нічого не зробила.
Марина сіла на стілець для відвідувачів. Ноги гуділи — вона приїхала сюди відразу після роботи, через усе місто, дві години в заторах. Свєта жила за сорок хвилин від цієї лікарні на машині з водієм.
Увечері Марина набрала сестру. Гудки йшли довго, потім Світлана скинула. Передзвонила через двадцять хвилин.
— Що сталося? Я на масажі була.
— Маму завтра виписують. Вона не може жити одна. Зовсім. Їй потрібен догляд мінімум півроку.
Світлана помовчала.
— Ну, тобі ж ближче. У тебе графік вільний.
— У мене п’ятиденка й година дороги до роботи.
— Ой, ну це ж не те що в мене. Я не можу від клієнтів відволікатися. У Олега партнери, ми постійно приймаємо людей. А ти, ну, ти ж бухгалтер. Цифри почекають.
Марина стиснула телефон. Двадцять три роки вона працювала в проєктному інституті. Спочатку рядовим бухгалтером, тепер заступником головного. Свєта все життя називала це «перекладати папірці».
— У мене двокімнатна. Сорок три метри… І Єгор, — додала Марина. — Йому двадцять чотири, він працює з дома.
— Ну хай винайме щось. Дорослий мужик. — У слухавці дзеленчало скло. — Слухай, я не відмовляюся. Я буду допомагати. Двадцять тисяч на місяць нормально? Якщо мало, скажи.
Марина промовчала. Вона не знала, мало це чи нормально. Сиділку вона жодного разу в житті не наймала, протипролежневий матрац не купувала.
— І не драматизуй, — сказала Свєта. — Мама ж не лежача. Походить із паличкою, і все.
— З ходунками.
— Ну з ходунками. Усе, мені бігти, Олег чекає. Мамі привіт.
Єгор вислухав її мовчки. Потім пішов до себе й почав змотувати проводи: монітор, клавіатуру, якусь коробочку з лампочками, яку він називав роутером, хоч роутер стояв у передпокої.
— Я до Асі. Ми все одно збиралися.
— Ви збиралися навесні.
— Ну от, зараз весна.
Він чмокнув її в маківку, як робив років у десять, коли хотів, щоб від нього відчепилися.
Виписували об одинадцятій. Марина взяла два тижні відпустки, які берегла на серпень. Мати в таксі всю дорогу трималася за ручку над дверима й казала водієві, що він їде як по картоплі. Біля під’їзду було сім сходинок до ліфта. Єгор, що приїхав допомогти, підняв її на руки, і вона сказала «впустиш» таким тоном, начебто він її вже впустив.
Матір поселили в Марининій кімнаті, на Марининому ліжку. Крісло винесли на балкон, щоб пройшли ходунки. Сама Марина лягла на кухні на диванчику. Він був коротким, ноги довелося класти на табуретку.
— Душно в тебе, — сказала мати першого вечора. — У мене вікна на дві сторони, протяг. А тут як у коробці.
О третій годині ночі Марина прокинулася від стуку алюмінію об дверний одвірок. Мати стояла в коридорі, вчепившись у ходунки, і не могла розвернутися до туалету.
— Чому не покликала?
— Ти спала.
Уранці Марина сіла за стіл з аркушем і ручкою, як сідала на роботі перед квартальним звітом. Сиділка на денний час, поки Марина на роботі, за агенцією виходила дві тисячі на день. Двадцять два робочі дні — 44. Мінус Свєтині двадцять. Потім підгузки, пелюшки, поручні у ванну, масажист, якого велів знайти хірург. На вклад вона збирала чотири роки — на імпланти, два нижні зуби. Там лежало трохи. Виходило, що вистачить місяців на п’ять, якщо нічого не станеться.
Вона закреслила один рядок і написала збоку: «Квартиру мами — здати?» Однокімнатна, біля метро, після ремонту. Такі здавали тисяч за двадцять п’ять. Цього майже вистачало на сиділку.
Мати сиділа в ліжку й їла вівсянку. Їла повільно, відсуваючи родзинки на край.
— Мам. Давай на півроку здамо твою квартиру. Все одно порожня стоїть. Гроші підуть на сиділку, а потім, як окріпнеш…
— Не можна.
— Чому? Речі твої я зберу, нічого не пропаде. Візьмемо пристойних людей, я через знайомих знайду.
— Не можна, я сказала. — Мати поклала ложку. — Вона не моя.
— У сенсі?
— Світланчина. Я їй подарувала. Три роки тому, у березні. У нотаріуса все оформили, Світланка сама все влаштувала, навіть таксі за мною прислала.
Марина сиділа на краю власного ліжка, і їй чомусь захотілося встати.
— А мені чому ніхто не сказав?
— А що тобі казати? У тебе своя квартира є. А у Свєти Артем у Лондоні, їй важко.
— Їй важко.
— Не передражнюй. Нотаріус сказав, так простіше, ніж у спадок. Жодних податків, жодних пів року чекати. Ви б потім ділили.
— Ми б не ділили.
— От бачиш. — Мати не зраділа. — Ти б все одно відмовилася. Ти в мене не жадібна. Свєта так і сказала: Марина зрозуміє.
Марина взяла тарілку з родзинками й понесла на кухню. Там вона довго мила чашку, яку вимила ще ввечері. З кімнати мати крикнула:
— Я там живу скільки хочу! Свєта сама сказала. Це все одно що моя!
У суботу Марина поїхала в квартиру. Мати попросила привезти фотоальбом, тонометр («твій бреше») і полити герань, яка стояла на підвіконні з вісімдесят дев’ятого року й пережила двох котів.
Двері були не зачинені. У передпокої стояли коробки, підписані чорним маркером: «КУХНЯ», «КНИГИ», «ВИВІЗ». Жінка в гумових рукавичках відмивала плиту. У кімнаті молодий чоловік у піджаку фотографував вікно на телефон, присідаючи, щоб у кадр вліз балкон.
— Ви власник? — спитав він. — Ні? А, сестра. Світлана Вікторівна казала, що хтось може під’їхати. Покази в нас із середи, якщо щось треба забрати — краще сьогодні.
Герань стояла на підлозі, біля коробки «ВИВІЗ».
Марина вийшла на сходи й зателефонувала. Світлана відповіла відразу, начебто чекала.
— Марино, ну ти виписку бачила? «Самостійне проживання виключене». Вона туди не повернеться. Квартира стоїть порожня, комуналка капає. І в Олега зараз касовий розрив. Ти бухгалтер, ти знаєш, що це таке.
— Мама думає, що повернеться.
— Я їй скажу. Сама. Коли окріпне. Їй зараз не можна нервувати.
— Коли ти їй скажеш?
— Марино, не лізь. Це моя квартира. Забери, що потрібно, решту в середу вивезуть.
Марина повернулася, взяла альбом, тонометр і коробку з маминими халатами. Подумала й узяла герань. Жінка в рукавичках мовчки дала їй пакет із «Ашана», щоб горщик не бруднив куртку. Так вона й їхала в метро, з геранню на колінах, і якийсь хлопчик усю дорогу дивився на неї, як на людину, яка везе додому ялинку в липні.
Дома вона поставила герань на кухонний підвіконник. До кухні мати поки не доходила.
— Полила мою? — спитала мати ввечері.
— Полила.
У понеділок прийшла сиділка, Ніна Андріївна, колишня медсестра, маленька й швидка, з власними капцями в пакеті. Через два дні вона знала, що Галина Сергіївна не їсть сиру, а моркву їсть тільки терту, і що «Свєточка» — молодша, а «ця» — та, у якої вони живуть. Марина вийшла на роботу. Перші шістдесят з лишком тисяч вона переказала агенції в п’ятницю. Того ж дня прийшли Свєтині двадцять, із підписом у призначенні платежу: «на маму».
На десятий день Ніна Андріївна зателефонувала їй на роботу.
— Марино Вікторівно, ви не хвилюйтеся. Вона сьогодні сама до кухні дійшла. Перший раз. Я поруч ішла, все нормально. Тільки вона тепер там сидить і не йде.
Марина приїхала о восьмій. Мати сиділа за кухонним столом, спиною до дверей, лицем до підвіконника. Ходунки стояли поруч.
— Ти її принесла, — сказала мати, не обертаючись.
— Принесла.
— Я Свєті зателефонувала. — Мати помовчала. — Вона каже, там басейн. У пансіонаті. Лікар цілодобово, і годують п’ять разів. Вона вже дивилася, хороший. Мені з моїм стегном тільки басейну не вистачало.
Марина зняла куртку й повісила її на стілець, хоч вішалка була за метр.
— Ти скільки знала?
— Тиждень.
— І брехала мені. «Полила».
— Полила ж. Тільки в себе.
Мати повернулася. Обличчя в неї було таке, як у лікарні, коли вона дивилася повз Марину.
— Ти мала мені сказати.
Марина нічого не відповіла. Лиш дивилася на неї.
— Не треба на мене так дивитися, — сказала мати й знову відвернулася до герані.
Минув листопад. Про пансіонат мати сказала один раз і твердо: у богодільню не поїде, краще помре в Марини на ліжку, хай Марина потім із цим живе. Більше вона до цього не поверталася. Зате почала чистити картоплю, сидячи на табуретці, складала білизну, яку знімала із сушарки Ніна Андріївна, і одного разу назвала Марину Маришею. Так її не називали років тридцять. Марина не зрозуміла, радіти цьому чи ні, і на всяк випадок не стала ніяк відповідати.
Спала вона по чотири-п’ять годин. Мати кликала вночі, іноді двічі, іноді не кликала, але Марина все одно прокидалася й слухала, чи немає стуку алюмінію об одвірок.
На початку грудня вона заплатила субпідряднику двічі. Помітила це не вона, а Тамара Іллівна, головний бухгалтер, якій залишалося до пенсії чотири місяці. Субпідрядник гроші повернув, але через тиждень, з вибаченнями й явним задоволенням від того, що вибачатися довелося не йому.
Тамара Іллівна покликала її до себе й зачинила двері.
— Марино Вікторівно, я в березні йду. Ви знаєте, кого я збиралася пропонувати.
— Знаю.
— Я й зараз збираюся. Але директор спитає, і я не зможу йому сказати, що такого більше не буде. Ви самі можете мені це сказати?
Марина подумала й чесно відповіла, що ні.
Увечері зателефонував Єгор. Спочатку розповідав про роботу, про якийсь реліз, потім замовк.
— Мам, а довго ще? Ні, я не в сенсі… У Асі мама приїжджає на Новий рік, на два тижні. А в нас однокімнатна.
— Я зрозуміла.
— Я можу в Льохи. Я лиш спитав.
В обідню перерву Марина зайшла до юриста інституту, Лева Аркадійовича. Він пив чай із банки з-під дитячого харчування й вислухав її, не перебиваючи.
— Дарування скасувати? Не смішіть. Якщо мати була при здоровому глузді й ніхто їй руки не викручував — ніяк. Пробувати можна, але суд ви програєте. — Він подув на чай. — А от утримання — це так. Повнолітні діти зобов’язані утримувати непрацездатних батьків. Суд призначить тверду суму, з урахуванням доходів. З доходами вашої сестри сума буде хороша.
— Я можу подати?
— Ви — ні. Подає мати. На обох дочок, до речі. І на вас теж.
Увечері Марина розповіла про це матері. Мати слухала, общипуючи бахрому з пледа.
— На Світланку? До суду? Ти з глузду з’їхала.
— Я лиш кажу, що так можна.
— І на тебе теж, виходить?
— І на мене.
Мати раптом засміялася. Коротко, хрипко, уперше з лікарні.
— Ну й дурепи ми, — сказала вона, але не пояснила, кого мала на увазі.
За два тижні до Нового року Марина відкрила застосунок банку. На вкладі залишалося дев’яносто шість тисяч. Вона подивилася на цифру, закрила застосунок і написала Свєті: «Поїхали в суботу дивитися твій пансіонат».
Світлана прислала машину з водієм. Сама вона сиділа ззаду, у світлому пальті і відразу посунулася, звільняючи місце.
— Ти тільки не думай, що я монстр, — сказала вона, коли виїхали. — Я можу платити. Сорок п’ять на місяць, це нормальні гроші, це не будинок старих із тарганами. Я оплачу. Але я не можу її мити, Марино. Я не вмію. І не хочу, якщо чесно.
— А я, думаєш, вмію?
— Ти — так. Ти завжди все вмієш.
Вона сказала це як комплімент, і Марина зрозуміла, що Свєта саме так це й має на увазі.
— Вона тобі квартиру подарувала.
— Вона мені її подарувала, бо сама хотіла. Я не просила. Ну, майже. — Свєта подивилася у вікно. — Вона мені все життя щось дарує, Марино. А ти в неї все життя винна. Думаєш, мені це приємно?
— Думаю, так.
Світлана не образилася. Знизала плечима й допила зі стаканчика, який тримала весь час в руках.
Пансіонат виявився двоповерховим, світлим, з пандусами й сосновим лісом за парканом. Пахло супом і антисептиком. У холі перед телевізором сиділи шість бабусь, одна збирала пазл із кошенятами й сердито відганяла сусідку, яка намагалася їй допомогти. Басейн справді був, маленький, для лікувальної гімнастики.
Свєта ходила коридором і відповідала комусь у телефоні. Марина питала: скільки людей у нічній зміні, чи є реабілітолог після ендопротезування і скільки разів на тиждень заняття, чи можна привезти свою річ на підвіконник. Їй показали кімнату на одного, з функціональним ліжком і вікном на сосни.
— Бачиш? — сказала Свєта в машині. — Нормально ж.
— Нормально, — сказала Марина. — Договір ти оформлюєш на себе. Не на рік уперед, а безстроковий, із щомісячною оплатою. І ти до неї їздиш.
— Я працюю, я не можу щотижня…
— Тоді раз на два. Але їздиш сама, а не водія з фруктами присилаєш.
Свєта повернулася до неї.
— Ти мені умови ставиш?
— Так.
Світа довго мовчала. Водій увімкнув поворотник, і він цокав, поки вони стояли на світлофорі.
— Гаразд, — сказала Свєта. — Раз на два.
Дома мати сиділа на кухні. Тепер вона сиділа там щовечора, лицем до герані. Марина сіла навпроти й розповіла: і про кімнату, і про сосни, і про реабілітолога тричі на тиждень, і про нічну зміну. Мати слухала й дивилася на неї, як на незнайому.
— Здаєш мене.
— Я на роботу йду, мам. Мені треба на роботу.
— Ніна Андріївна ходить.
— Ніну Андріївну я більше не можу оплачувати. Зовсім. У мене гроші скінчилися.
— Ти ж на зуби копила.
— От вони й скінчилися.
Мати стала розгладжувати долонею клейонку, хоч на ній не було жодної складки.
— Свєта б мене не здала, — сказала вона.
Марина не відповіла. Мати ще трохи погладила клейонку, потім руку прибрала.
— Хоча це ж Свєта й знайшла, — сказала вона. І знову засміялася, коротко й неприємно, сама собі. — Герань візьму.
Переїжджали двадцять шостого, після свят Марина б не витримала. Свєта прислала ту саму машину. Сама не приїхала: у неї були клієнти, в неділю під’їде. Єгор ніс сумки й ходунки, мати йшла від під’їзду сама й рахувала сходинки вголос. На п’ятій сказала, що Єгор схуд і що Ася його, мабуть, не годує.
У кімнаті з вікном на сосни мати відразу веліла поставити альбом на тумбочку, а герань на підвіконник, і щоб не ближче до батареї. Перевірила пульт від ліжка, підняла узголів’я, опустила. Сестра на ім’я Оксана принесла список занять на тиждень, і мати тримала його на витягнутій руці, бо окуляри залишилися в сумці.
Потім вона взяла телефон і набрала Свєту. Слухала довго, гудки було чути навіть Марині. Свєта не відповіла.
— На масажі, певно, — сказала мати й поклала телефон на ковдру екраном донизу.
Єгор пішов заводити машину. Марина стояла біля дверей у куртці й не знала, знімати її чи ні. Можна було залишитися на обід. До вечора. Вона прикидала, як потім поїде назад: електричка, метро, пересадка.
— Ти йди, — сказала мати. — Тобі ще дві години по заторах.
Марина вийшла в коридор. За спиною, у відчинених дверях, мати казала Оксані, яка прийшла міряти тиск:
— Це старша моя. Головний бухгалтер. У проєктному інституті двадцять три роки.
Марина зупинилася, але поправляти не стала.
