Я повечеряв у власному ресторані. За меню вийшло 1 500. У рахунку стояло 11 000. Офіціант усміхнувся: «Діду, не по кишені — не ходи». Я відповів: «Клич менеджера»…
Дівчина біля входу окинула поглядом мій старий піджак, затримала його на пакеті з сільського магазину й стиснула губи. Я стояв у ресторані, який збудував своїми руками, а мене зустрічали так, наче я переплутав двері. За її спиною замість нашої з дружиною фотографії висіло дзеркало в позолоченій рамі. Жодного знайомого обличчя в залі не залишилося.
Я попросив столик біля вікна. Дівчина перезирнулася з молодим офіціантом, і той поспіхом прибрав зі скатертини чорну табличку. Сховав її до кишені фартуха, усміхнувся самими губами й запросив сідати. Напису я не встиг розібрати, бо окуляри лежали у внутрішній кишені.
Того вечора минало сорок років від дня нашого весілля. Оксани не було вже два роки, а я нарешті прийшов виконати її прохання: увійти як звичайний гість, замовити на двох і сповна оплатити вечерю. У меню знайшлися колишні страви. Два борщі, котлети, чай з чебрецем, медовик. Я підрахував вартість: 1 500.
Навпроти себе я поставив другу тарілку. Офіціант приніс відкриту пляшку напою, назвавши її компліментом. Я відмовився: після лікарні такого не можна. Він знизав плечима й залишив пляшку на столі. Невдовзі від барної стійки долинув його голос: літній чоловік біля вікна вечеряє з привидом. Бармен засміявся. Я міцніше стиснув ложку, але промовчав.
Рахунок ліг на самий край скатертини. Офіціант відійшов лише на два кроки й залишився спостерігати. Я надів окуляри, розкрив теку й повільно перечитав підсумок. Потім дістав олівець. За сорок сім років біля плити я навчився лічити і порції, і копійки. Тут замість 1 500 стояло 11 000.
Я покликав його й спокійно попросив перевірити суму. На рахунок він навіть не глянув. Подивився на заштопаний рукав мого піджака, потім на пакет під стільцем. Усмішка стала ширшою. Досить голосно, щоб почули сусіди, він кинув: «Діду, якщо грошей не вистачає, нема чого сюди ходити».
Всередині стало тісно. Я повільно видихнув, поклав олівець біля розкритої теки й склав серветку вчетверо, ретельно сумістивши кутики. Офіціант усе ще всміхався.
Я підвів на нього очі й сказав: «Клич менеджера».
Він постояв ще секунду, наче чекав, що я передумаю, потім не кваплячись пішов до стійки. На бейджику в нього було написано «Єгор». Цього Єгора я бачив уперше, а він мене, виходить, роздивився цілком: піджак, пакет і привид.
Поки його не було, я перелічив ще раз. Борщ сто сімдесят гривень, дві порції. Котлети з пюре триста, дві порції. Чай з чебрецем сто, чайник. Медовик сто вісімдесят, два. Півтори тисячі, усе сходиться. Нижче йшов рядок: назва того самого напою — 9 500. Разом одинадцять тисяч рівно, жодної зайвої копійки. Я підкреслив напій олівцем і поставив збоку галочку, як колись ставив на накладних, коли постачальник привозив не той товар.
Борщ, між іншим, зварили правильно. Буряк тушкували окремо, з оцтом і ложкою цукру, а в самому кінці заправили товченим салом з часником. Так у нас робили завжди, і навчив я цього одного-єдиного чоловіка. Після першої ложки я зрозумів, що на кухні досі працює Тамара. Тоді я подумав: хоч хтось зі своїх залишився. Але до неї не пішов. Оксана просила прийти гостем, а гості на кухню не ходять.
Менеджерка підійшла хвилин за п’ять. Молода, у чорному брючному костюмі, волосся гладко зачесане, на шиї шнурок з перепусткою. Сідати й нахилятися вона не стала, говорила згори, ввічливо, як говорять з людиною, яка ось-ось влаштує сцену.
— Добрий вечір. Я Діана, менеджерка. Маєте запитання щодо рахунку?
Я повернув теку до неї й показав олівцем.
— Напій я не замовляв.
— Пляшку відкрили у вас на очах і залишили на столі.
— Її відкрили біля бару й принесли вже відкритою. Сказали, що це комплімент. Я відповів, що не п’ю.
— Він кивнув, — сказав Єгор з-за її плеча.
— Кивнув, — погодився я. — Мене так привчили: тобі щось кажуть, а ти киваєш, що почув.
Діана відповіла рівно, як по писаному:
— Комплімент у нас — це дегустаційна порція, один келих. Пляшку подають лише за згодою гостя. Відкритий напій ми, на жаль, назад не приймаємо, продати його неможливо.
— А ви й не продавайте. Хай стоїть. Я до нього не торкався, келих он чистий.
Келих справді стояв чистий, перевернутий, як його поставили, коли накривали. Діана подивилася на келих, потім на мене, і я бачив, що рахує вона не гірше за мене, лише інше.
— З огляду на непорозуміння, можу запропонувати знижку двадцять відсотків на напій.
— Непорозуміння не було. Я все зрозумів правильно. Він теж.
За сусіднім столом сиділа пара років тридцяти. Чоловік утупився в телефон, жінка один раз глянула на мене й одразу відвернулася до вікна. Я на них не образився. У тридцять років, коли в мене була повна зала і борг за плиту, я б теж у чужий рахунок не ліз.
— Тоді мені доведеться викликати поліцію, — сказала Діана.
— Викликайте. Я зачекаю. Медовик усе одно ще не принесли.
Вона трохи помовчала. Схоже, чекала, що я злякаюся, і не знала, що робити далі, коли я відреагував спокійно. Потім пішла в бік службового коридору й дорогою дістала телефон. Поліцію вона могла викликати зі спокійною душею: за паперами я тут ніхто. Ресторан я переписав на сина три роки тому. На цьому наполягла Оксана. Сказала: «Гришо, ти біля цієї плити так і перейдеш у той світ, а я потім з Костею по нотаріусах бігати буду». Вийшло навпаки, бігати довелося мені. Тож «власний» цей ресторан лише для мене, а в податковій знають іншого господаря.
Всередині усе ще тиснуло. Я дістав з кишені трубочку, поклав ліки під язик, як велів лікар, і посидів, дивлячись на тарілку навпроти. Оксана сказала б, що я сам винен: треба було з першого разу голосно відповісти, що напою не треба, а не кивати, як телеграфний стовп. Вона завжди говорила голосно за нас обох.
Медовик принесла Тамара. Сама, у білій куртці, у залу, куди за нових порядків кухареві, мабуть, і виходити не належить. Поставила одну тарілку переді мною, другу перед порожнім місцем і лише після цього подивилася мені в обличчя.
— Хлопці на кухні сміються, що біля вікна дід із привидом вечеряє, — сказала вона. — А я дивлюся, яке сьогодні число. Я ж на вашому тридцятиріччі гуляла, Григорію Павловичу.
— Гуляла, — сказав я.
Тут вона побачила рахунок. Вона двадцять років разом зі мною звіряла накладні, їй окуляри не знадобилися.
— Це що таке?
— Рахунок. Іди, Тамаро, у тебе там котлети.
— Я Кості подзвоню.
— Не треба. Я сьогодні гість.
Вона стиснула губи так само, як дівчина біля входу, лише зміст у цього був інший, і пішла. Моє ім’я вона вимовила гучно, на пів зали. Діана якраз виходила з коридору з телефоном біля вуха й зупинилася. Подивилася на мене, щось коротко сказала в слухавку, відвернулася й договорила вже до стіни. Кому вона дзвонила, я не чув. Здогадався через кілька хвилин, коли Єгор приніс нову теку.
— Вибачте, каса помилилася, — сказав він, дивлячись на скатертину. — Ось правильний.
У новому рахунку стояло тисяча п’ятсот гривень.
— Не треба, — сказав я. — Залиш той.
— Та ви що, я ж…
— Залиш. Хочу, щоб Костянтин його побачив.
Він зблід так швидко, що я навіть зніяковів за нього. Отже, вгадав. Тоді я попросив і табличку. Він витяг її з кишені фартуха й поклав переді мною, як кладуть на стіл щось украдене. Чорний пластик, білі літери. Я надів окуляри. «Резерв. Стіл Савельєвих».
Я довго дивився на цю табличку. Мене посадили за мій власний стіл, і посадили саме тому, що за ним ніхто ніколи не сидить. Стіл порожній, ніхто не помітить, а дід на вигляд із тих, хто платить не дивлячись або боїться сперечатися. Розрахунок простий. Був би в мене такий офіціант у вісімдесят дев’ятому, він би до ранку на кухні не протримався. Тільки у вісімдесят дев’ятому й таких пляшок не було.
Костя приїхав за сорок хвилин. Живе він тепер за річкою, у новому домі. На ньому були спортивні штани, зверху куртка, ключі від машини він так і тримав у руці. Спершу подивився на мене, потім на другу тарілку, потім на недоторканий медовик.
— Тату. Чому ти не подзвонив?
— Я повечеряти прийшов.
Діана підійшла й почала пояснювати: гість заперечив проти позиції в рахунку, пляшку відкрили при ньому, запропонували знижку… Костя її не слухав. Він узяв старий рахунок, прочитав і повернувся до Єгора.
— Ти при своєму розумі?
— Костянтине Григоровичу, я ж не знав, що це… — почав Єгор і осікся.
— Договорюй, — сказав я. — Не знав, що це хто?
Ніхто не договорив. За сусіднім столом чоловік нарешті відклав телефон.
— Єгоре, переодягнися і йди додому, — сказав Костя. — Завтра прийдеш по розрахунок.
Єгор подивився не на нього, а на Діану. Це я помітив. І Костя помітив.
— Костянтине Григоровичу, можна вас на хвилинку, — сказала вона.
Вони відійшли до бару. Розмову я чув уривками, слух у мене вже не той, а говорили вони тихо. До мене долетіли «план по напоям», «ви самі на планерці», «середній чек» і «я ж вам звіт щотижня». Костя повернувся червоний, узяв стілець від сусіднього столу, переставив до мого й сів збоку. На місце з тарілкою він не сів. Його про це ніхто не просив, він сам так зробив, і за це я йому тоді наперед багато простив.
— Я розберуся, — сказав він.
— Розберися.
— Вечеря, зрозуміло, за рахунок закладу.
— Ні.
— Тату.
— Мама просила.
Він не знав, про що вона просила. Довелося розповісти. Вона лежала тоді в обласній лікарні, розуміла, до чого все йде, і одного разу вночі, коли мені дозволили залишитися, сказала: «Сорок років буде — сходи. Сядь у залі як людина, замов на двох і заплати сповна. Ти все життя людей годував, а сам жодного разу за своїм столом не сидів. Не через кухню, Гришо, і не по-свійськи». Я тоді відповів: «Ну, схожу», а сам думав, що нікуди вона не дінеться і підемо разом.
Костя подивився на її медовик і потер обличчя долонею.
— Напій — це нормально, — сказав він, не підводячи голови. — Усі так працюють. Націнку дають напої, а не борщ. Без цього ми б кредит за ремонт не витягнули.
— Який кредит?
— Це неважливо.
— Скільки?
— Два мільйони брав. Мільйон чотириста ще лишилося.
Про кредит я не знав. Про ремонт знав: Костя дзвонив, надсилав фотографії, кликав на відкриття. Я не поїхав. Сказав, що тиск. Тиск і справді був, але не тому.
— Про пляшки я не знав, — сказав Костя. — Чесно. Бачив, що напої пішли. Діані премію виписав.
— Отже, бачив, що пішло.
Він хотів відповісти, але промовчав. Потім устав, сам пішов до каси й сам пробив чек. Поклав його не на край, а посередині столу, між моєю тарілкою й маминою. Тисяча п’ятсот.
Гроші я приготував заздалегідь. Уранці в райцентрі зняв у банкоматі дві тисячі, бо Оксана до ресторану завжди ходила з готівкою. Казала: «З картки не відчуваєш, скільки віддаєш». Я відрахував тисячу п’ятсот, решту прибрав. Чайових не залишив. Обслужили мене погано, а Оксана казала, що за хамство не доплачують, і сперечатися з нею про це я ніколи не пробував.
— І гроші мені більше не переказуй, — сказав я.
Костя щомісяця п’ятого числа переказував мені двадцять тисяч гривень. Ми так домовилися, коли я підписував папери: ресторан його, а з ресторану нам з матір’ю частка. Після її відходу він переказував стільки ж, хоч мені одному стільки не потрібно. Чверть ішла на ліки, решту я складав.
— До чого тут це?
— До того, що я не знаю, скільки в них борщу, а скільки цього напою.
— Це твоя частка, тату. Ми домовлялися.
— Домовлялися, коли тут мамина фотографія висіла.
— Вона в кабінеті висить. Дизайнер сказав, що в передпокої… — він махнув рукою. — Та до чого тут фотографія. Ти на пенсію не проживеш. У тебе самі ліки п’ять тисяч гривень.
— Проживу. У мене картопля, у мене Вадим Михайлович із козами. Проживу.
Тут він уперше підвищив голос, і сусідка знову відвернулася до вікна.
— Ти мене караєш. При всіх.
— Я тебе не караю. Я вечерю оплачую.
— Ні, тату, так нечесно. Ти три роки сюди не заходив. Жодного разу. Я тебе кликав, коли відкривалися після ремонту, Лєна кликала, Сашко тобі листівку малював. Ти не приїхав. А тепер прийшов, сів і… перевірив.
— Я не перевіряти прийшов.
— А вийшло, що перевірив.
Мені не було чого заперечити, і я не став. Він мав рацію, і я теж мав рацію, а Оксани, яка завжди знала, як нас таких двох посадити за один стіл, більше не було. Я з’їв свій медовик. Медовик був Тамарин, коржі тонкі, лише крему пошкодували. Раніше я б їй за це сказав, а тепер не моя справа.
Мамин медовик я присунув до Кості. Він подивився на тарілку, наче не зрозумів, що це, потім узяв виделку й став їсти, швидко, не підводячи очей. Я встав, надів кепку й узяв пакет з-під стільця.
На ґанку стояв Єгор, уже у своїй куртці. Побачив мене, хотів відвернутися, але не став.
— Ви б одразу сказали, хто ви, — мовив він.
— Я й сказав. Сказав, що не п’ю.
Він відповів, дивлячись на стоянку:
— Мені з пляшки десять відсотків ішло. У мене оклад за зміну шістсот гривень.
Дев’ятсот п’ятдесят, порахував я подумки. Звичка, нічого не вдієш. Нічого йому не сказав і пішов до зупинки. Хай з ним Костя розбирається, ресторан тепер його.
Костя наздогнав мене біля світлофора, відчинив вікно машини.
— Сідай. До автовокзалу довезу, останній рейс о двадцять другій сорок, не встигнеш.
Я сів. Щоб щось довести, можна й на автобус запізнитися, але ночувати мені в місті ніде, а до нього я сьогодні не поїхав би. Їхали мовчки. Лише біля вокзалу він сказав, не дивлячись на мене:
— Переказувати я все одно буду.
— Переказуй. Я назад відправлю.
— Ти не вмієш.
— Сашко навчить. Він мені минулого разу показував, де в телефоні кнопка.
Костя хмикнув. Не засміявся, але хмикнув, і вперше за вечір став схожий на себе п’ятнадцятирічного, коли я застав його біля морозилки з краденим пломбіром. Я вийняв з пакета банку огірків, яку віз йому з самого ранку, поставив на сидіння й сказав: «Це Сашкові. Лєні вітання». І вийшов.
В автобусі я довго сидів з чеком в руках. Тисяча п’ятсот гривень. Котлети там були мої, за моєю розкладкою, з замоченим у молоці батоном і з цибулею, тертою, а не різаною. Сорок сім років я їх смажив і жодного разу за них не платив, а сьогодні віддав шістсот гривень за дві порції. Оксана сказала б, що дорого. І все одно змусила б заплатити.
