— Я більше не платитиму за ваші примхи! Квартира моя, гроші теж! Усе, валізи в руки й на вихід!
Людмила йшла сходами, ніби ті були натягнутою вгору гумкою. Кожен крок відлунювався в колінах передчуттям майбутньої незручності. У руках — торт, який вона купила по дорозі з роботи, бо «свого пекти немає часу». Хоча знала: Тамара Іванівна обов’язково уїдливо це зауважить.
— Валеро, я тебе благаю, давай хоч сьогодні без сцен, — тихо сказала вона, поправляючи шарф.
— Та хто тут сцени влаштовує? — Валерій смикнув плечем, але очі в нього вже бігали, ніби він очікував нападу із засідки.
— Твоя мама, твоя сестра, твої… ці… — Людмила не стала уточнювати, бо список і так був очевидним.
Двері відчинилися так різко, що Людмила ледь не врізалася в одвірок.
— О, з’явилися! — простягнула Тамара Іванівна, дивлячись на Людмилу так, ніби та принесла сміттєве відро. — І з магазинним тортом… Не здивована.
— Мамо, годі, — буркнув Валерій, але мляво, як людина, яка заздалегідь знає, що перемогти в суперечці не вийде.
— А що «годі»? — Тамара Іванівна зробила крок убік, впускаючи їх. — Я кажу, як є. У нормальної жінки завжди знайдеться година спекти щось своїми руками.
«А в ненормальної свекрухи завжди знайдеться привід укусити», — подумала Людмила, але вголос сказала:
— Натомість цей торт свіжий. Прямо з пекарні.
— Угу, з пекарні, де все на маргарині, — вставила Оксана, зовиця, яка вже стояла в коридорі з чашкою кави. — Мамо, ти маєш рацію, Людці б на курсах господарності вчитися.
— Оксано, в тебе хоч чоловік є, щоб для нього пекти? — Людмила всміхнулася, але в усмішці прозирало щось гостре. — Чи поки тренуєшся на подружках?
Валерій кашлянув, а Тамара Іванівна голосно фиркнула:
— Ось і манери пішли… Гаразд, проходьте, раз уже прийшли.
Квартира була напхана родичами Валерія: дядько Сергій Миколайович, його дружина Олена Петрівна, двоюрідні брати, якісь сусіди, яких Людмила бачила вперше в житті. Стіл ломився від салатів, але вільного місця не було, і Людмилі довелося сісти між Оксаною та Оленою Петрівною.
— Ну що, Людо, як там у тебе на складі? — спитала Олена Петрівна з тією солодкою інтонацією, від якої в Людмили завжди свербіли руки. — Усе накладні розбираєш?
— Розбираю, — відповіла Людмила, — а що, місце вакантне шукаєте?
— Ой, не дай боже, — засміялася та. — Я так розумію, з такою роботою на квартиру не заробити?
— А в нашій родині тепер усе інакше, — втрутився Сергій Миколайович, наливаючи собі цікавого напою. — Люда ж тепер багата спадкоємиця. Трійка в центрі — це не жарт.
Усі погляди миттєво впали на Людмилу. Вона відчула, як вуха починають горіти.
— Спадок — це не виграш у лотерею, — сухо сказала вона. — І квартира — це пам’ять про мою бабусю.
— Ну, пам’ять пам’яттю, а жити треба, — хмикнула Тамара Іванівна. — Тим паче, вам з Валеркою тісно. Може, ми з Сергієм поки туди переберемося? Усе одно квартира пустує.
— Мамо! — Валерій підвів очі від тарілки.
— Що «мамо»? — з викликом спитала вона. — Людці що, важко рідні допомогти?
Людмила зробила глибокий вдих.
— Мені важко терпіти, коли мною розпоряджаються, як шафою, — сказала вона. — Квартира моя. Я туди сама поїду, як тільки зможу.
— Ну і жадібна… — простягнула Оксана, закочуючи очі. — Навіть сім’ї відмовила.
— А що, сім’я — це коли можна влізти в чуже житло без дозволу? — з удаваним інтересом спитала Людмила. — Цікава у вас логіка.
— Людо, припини, — тихо сказав Валерій, стискаючи її коліно під столом. — Не псуй вечір.
— Це не я псую, — відповіла вона, прибираючи його руку. — Це твоя мама робить.
Мовчання за столом повисло важке, як старий килим після прання. Потім хтось незграбно пожартував про погоду, розмова знову пішла, але Людмила вже вирішила: «Сьогодні я вислуховую це востаннє».
Минув тиждень після «веселого» дня народження. Людмила саме сиділа на кухні з пачкою накладних, коли телефон завібрував.
— Людо, привіт! — голос Тамари Іванівни був підозріло лагідним. — Слухай, ми з Сергієм і Лєною тут вирішили… допомогти тобі. Ми ж розуміємо, що в тебе роботи багато, ніколи квартиру оглядати. То ми з’їздили туди самі, подивилися — хороше місце! Чисто, тихо, сусіди пристойні.
— Пробачте, ви були в моїй квартирі? — Людмила стиснула ручку так, що та мало не зламалася.
— Ну, ми ж сім’я! — засміялася свекруха. — Валерій дав нам ключі, щоб ми там порядок навели. І, знаєш, ми подумали… поки ти не вирішила, що з квартирою робити, ми туди переїдемо. А то в нас вдома тісно.
— Тамаро Іванівно, — голос Людмили став крижаним, — ви незаконно проникли в моє житло.
— Ой, ну не треба цих страшних слів! — фиркнула та. — Ми ж рідня, а не бандити. І взагалі, Валерка сказав, що ти не проти.
«Валерка сказав». Ось воно.
Людмила скинула дзвінок і набрала чоловіка.
— Валеро, ти дав ключі від моєї квартири своїй матері? — спитала вона, навіть не привітавшись.
— Люд, ну ти чого? — він говорив так, ніби розмовляв із дитиною. — Вони ж не вороги. Хочуть допомогти. Там ремонт треба, прибирання… Ти ж сама казала, що поки туди не переїжджаєш.
— То це не означає, що туди можна селити півсела! — Людмила схопилася. — Ти розумієш, що вони там уже речі свої тягають?!
— Ну й нехай, — Валерій зітхнув. — Тимчасово. Ми ж сім’я…
— Ні, ми були сім’єю, — різко сказала вона й поклала трубку.
За годину Людмила вже стояла біля своєї квартири. Двері були відчинені. У передпокої — стопки коробок, на вішалці чужі куртки. На кухні Олена Петрівна протирала шафки, як господиня, а Сергій Миколайович сидів за столом із кухлем чаю.
— О, господиня завітала! — усміхнувся він. — Ну що, раді гостям?
— Вимітайтеся, — спокійно сказала Людмила, хоча руки тремтіли. — Зараз же.
— Людочко, ну нащо ти так? — Олена Петрівна розвела руками. — Ми ж усе для тебе! Я навіть штори… ой, фіранки нові купила!
Людмила ледь не розсміялася від абсурдності моменту.
— Купіть їх собі. В інший дім. За свій рахунок. І ще раз повторюю: вимітайтеся.
У цю мить у коридорі з’явилася Тамара Іванівна з банкою солоних огірків.
— Людмило, я не розумію, навіщо ти впираєшся, — сказала вона, ніби розмовляла з тупим учнем. — Це ж тимчасово. Ми все облаштуємо, потім ти сама сюди переїдеш, і скажеш спасибі.
— Спасибі я скажу адвокату, коли він напише заяву про незаконне вселення, — розійшлася Людмила.
— Та що ж ти за жінка така! — сплеснула руками свекруха. — Жадібна, як стара діва.
— А ви — нахабні, як… — Людмила прикусила язика. — Загалом, у вас 10 хвилин.
Тамара Іванівна зневажливо хмикнула й пішла в кімнату.
За п’ять хвилин у квартиру ввалився Валерій. Обличчя в нього було червоне.
— Люд, що ти робиш?! — зарепетував він із порога. — Це мої родичі! Моя мати! Як ти смієш їх виганяти?!
— Це МОЯ квартира, — крикнула вона у відповідь. — Не бабусина, не твоя, не їхня. Моя. І я вирішую, хто тут живе.
— А я думав, ми сім’я… — він сказав це тихо, але з такою образою, ніби вона його в чомусь зрадила.
— Сім’я — це коли підтримують, а не тягнуть у тебе з-під носа житло, — відповіла Людмила. — Ти на чиєму боці, Валеро?
Він мовчав. І це мовчання було голоснішим за будь-яке «так» чи «ні».
Людмила прокинулася від звуку дриля. Спочатку подумала, що їй це сниться, але ні — десь у глибині квартири гуркотіло й дзижчало так, що вібрували шибки.
На годиннику була восьма ранку.
Вона вибігла в коридор — і ледь не спіткнулася об мішки з цементом.
У залі Сергій Миколайович у майці та шортах довбав молотком по стіні. На підлозі валялися обдерті шпалери.
— Що ви тут робите?! — крикнула Людмила, влітаючи в кімнату.
— Ремонт, — спокійно відповів він, навіть не глянувши. — Валерій сказав, що ти згодна.
— Та щоб я… — Людмила проковтнула. — Де Валера?
— Он, на кухні з мамою, — махнув він рукою.
На кухні картина була ще «веселішою»: Тамара Іванівна стояла з блокнотом, диктувала Олені Петрівні список «необхідних покупок для господарства», а Валерій наливав усім чаю.
— А, прокинулася, — незворушно сказала свекруха. — Ми тут вирішили все облагородити, щоб тобі було приємно жити. Кухню переробимо, підлогу поміняємо…
— Спочатку ви переробите свою жадібність на совість, — перебила Людмила. — Я вчора ясно сказала: вам тут не місце.
— Люд, ну не починай, — Валерій закотив очі. — Мама ж хоче як краще.
— Та вона хоче як зручніше їй! — Людмила ткнула пальцем у бік свекрухи. — І ти це чудово розумієш.
— Ой, перестань, — відмахнулася Тамара Іванівна. — У тебе що, зайве житло, й ти нікому не даєш?
— У мене житло, в яке я нікого не кликала, — холодно сказала Людмила. — ВИХІД ВСІМ. Зараз же.
— Ось що ти за людина, Людо? — почала Олена Петрівна, — ми тут для тебе стараємося, а ти…
— Ні, це ви для себе стараєтеся, — перебила її Людмила. — І за мій рахунок.
Валерій підвівся, зробив крок до дружини.
— Людмило, ти перегинаєш. Це моя сім’я.
— А я хто? — вона подивилася прямо в очі.
— Ну… дружина… — він завагався.
— Була.
Тиша впала миттєво. Навіть дриль замовк, ніби зрозумів, що момент серйозний.
— Що означає «була»? — повільно промовив Валерій.
— Це означає, що я подаю на розлучення. І ви всі — прямо зараз — забираєтеся звідси.
— Ах, так? — фиркнула Тамара Іванівна. — Думаєш, без Валерки ти…
— Думаю, я нарешті перестану годувати тих, хто сидить у мене на шиї, — перебила Людмила. — Валерію, забирай свою рідню.
Валерій підійшов ближче, але Людмила відступила.
— Не смій до мене торкатися, — сказала вона. — Ти мене зрадив, коли дав їм ключі.
Сергій Миколайович щось пробурмотів, але під поглядом Людмили замовк. Олена Петрівна підвелася, зібрала сумку.
— Ходімо, Сергію. Тут нам не раді.
Тамара Іванівна підвелася останньою, кинувши на Людмилу погляд, повний отрути.
— Ти ще пошкодуєш, — процідила вона.
— Ні, — відповіла Людмила. — Це ви пошкодуєте, що прийняли моє мовчання за згоду. Крамничка закрита.
Вони пішли.
Людмила зачинила двері, притулилася до них спиною й уперше за довгий час видихнула. У квартирі стало тихо. Навіть надто.
Вона пройшла в зал, стала серед розкиданих шпалер і мішків. Це був хаос — але тепер він був її.
І, хай йому чорт, вона була готова навести лад.
