Літній вечір обіймав маленьке містечко на заході України м’яким теплом. Вулиці, встелені бруківкою, тихо шепотіли під кроками перехожих, а старі липи гуділи від бджіл, що ганялися за останніми краплями нектару.
У центрі містечка, на маленькій площі, де стояла стара ратуша, зібралася молодь. Хтось сміявся, хтось співав під гітару, а хтось просто сидів на лавці, слухаючи вечірній гомін.
Посеред цього гамору стояла Мар’яна — дівчина з косою, що спадала на плече, як темна річка.
— Я була, є і буду незалежною, чоловіче ні від кого, ні від чого! — випалила вона на одному диханні, дивлячись прямо в очі Степану, високому хлопцеві з широкими плечима, який стояв навпроти.
Її голос різав повітря, як ніж, і на мить усі розмови навколо затихли. Степан, здивований, але з ледь помітною посмішкою, підняв брови.
— Мар’яно, та хто ж тебе тримає? — відповів він, намагаючись зберегти спокій. — Ти ж сама собі закон.
— Отож-бо! — вона різко відкинула косу назад і склала руки.
— І не треба мені твоїх порад, як жити. Я сама знаю, що мені робити.
Степан тільки знизав плечима, а його друг Тарас, що стояв поруч, пирснув сміхом.
— Оце ти попав, Степане! Наша Мар’яна — як буря, не втримаєш.
Мар’яна кинула на Тараса іскристий погляд, але в її очах промайнула ледь помітна посмішка. Вона любила ці вечори, коли могла кинути виклик усім і всьому, коли її слова гуділи в повітрі, як дзвін
. Але за цією бравадою ховалася історія, яку мало хто знав. Історія дівчини, яка вирішила, що ніколи не дозволить нікому диктувати їй, як жити.
Мар’яна росла в сім’ї, де свобода була розкішшю. Її батько, строгий чоловік із суворим поглядом, вважав, що жінка має знати своє місце — вдома, біля плити, слухняно виконуючи волю чоловіка.
Мати Мар’яни, тиха і змучена життям Олена, ніколи не сперечалася. Вона мовчки терпіла, готувала їжу, прала, прибирала і виховувала двох дітей — Мар’яну та її молодшого брата Остапа.
Але Мар’яна не була схожа на матір. Ще змалку вона бунтувала: то відмовлялася носити сукні, які їй купувала мама, то тікала з уроків, щоб лазити по деревах із хлопцями, то сперечалася з учителями, коли вважала їх неправими.
— Ти занадто вперта, — казав їй батько, хмурячи брови. — Життя тебе зламає, якщо не навчишся слухатися.
— Життя мене не зламає, — відповідала Мар’яна, стискаючи кулаки. — Я сама його зламаю, якщо треба.
Ці слова вона повторювала собі щоночі, коли лежала в ліжку, дивлячись у темряву.
Вона знала, що хоче іншого життя — не такого, як у матері, не такого, як у всіх жінок у їхньому містечку, які рано виходили заміж і забували про власні мрії.
Мар’яна мріяла про подорожі, про велике місто, про те, щоб стати кимось, ким пишалися б не лише її рідні, а й вона сама.
Коли Мар’яні виповнилося вісімнадцять, вона вирішила, що час діяти. Вона вступила до університету в місті, на факультет журналістики.
Батько був проти — він вважав, що дівчині не потрібна вища освіта, що її місце вдома, а потім — у сім’ї майбутнього чоловіка.
Але Мар’яна не слухала. Вона зібрала свої речі, взяла заощадження, які назбирала, працюючи влітку в кафе, і поїхала до великого міста.
Місто зустріло її шумом трамваїв, запахом кави і свободою, від якої паморочилося в голові.
Вона оселилася в гуртожитку, де ділила кімнату з двома іншими дівчатами — веселою Оксаною і тихою Софією. Оксана одразу стала її подругою — така ж гучна, смілива.
— Слухай, Мар’яно, ти ж як вулкан, — сміялася Оксана, коли вони сиділи в їхній тісній кімнаті, п’ючи чай із термоса. — Тобі треба в політику йти, а не в журналістику. Ти б там усіх рознесла!
— Політика? — Мар’яна фиркнула. — Там усі брешуть. Я хочу правду писати. Таку, щоб люди очі відкривали.
— Ого, яка ти принципова, — підколов її Оксана. — А що, як правда нікому не потрібна?
— Потрібна, — твердо сказала Мар’яна. — І я її знайду.
Перші місяці в університеті були для неї випробуванням. Лекції, нові люди — усе це було водночас захопливим і виснажливим.
Але Мар’яна не скаржилася. Вона вчилася, писала статті для студентської газети, бігала на мітинги і концерти, намагаючись увібрати в себе все, що могло запропонувати її місто. Вона відчувала себе живою, вільною, незалежною.
Одного дня, повертаючись із лекцій, Мар’яна побачила знайоме обличчя. На зупинці біля університету стояв Степан — той самий Степан із її містечка, з яким вона сперечалася на площі.
Він був одягнений у джинсову куртку, а в руках тримав папку з нотатками. Побачивши її, він широко посміхнувся.
— Мар’яно? Ти що, тепер міщанка? — вигукнув він, підходячи ближче.
— А ти що тут робиш? — здивувалася вона, хоч у її голосі прослизнула нотка радості.
— Та от, на архітектуру поступив. А ти, бачу, вже світ підкорюєш?
— Поки тільки Львів, — відповіла вона, посміхаючись. — А там побачимо.
Вони пішли разом до кав’ярні, де просиділи кілька годин, згадуючи дитинство, жартуючи і сперечаючись, як завжди. Степан розповідав про свої плани — він мріяв проектувати будинки, які б поєднували стару галицьку архітектуру з сучасними технологіями.
Мар’яна ділилася своїми ідеями про журналістику, про те, як хоче писати про людей, чиї голоси ніхто не чує.
— Ти не змінилась, — сказав Степан, коли вони виходили з кав’ярні. — Така ж уперта.
— І не змінюся, — відповіла вона, кинувши на нього погляд. — А ти, Степане, не бійся мріяти більше. Бо я тебе обгоню.
Він засміявся, але в його очах було щось тепле, щось, що змусило Мар’яну відвести погляд. Вона не хотіла цього визнавати, але Степан їй подобався. Не як хлопець, а як людина, яка розуміла її, не намагаючись змінити.
Через рік Мар’яна отримала перше серйозне завдання від редактора студентської газети — написати статтю про жінок, які борються за свої права в маленьких містечках.
Вона взялася за роботу з ентузіазмом, їздила в села, розмовляла з активістками, записувала їхні історії. Одна з них, Ганна, літня жінка з сусіднього містечка, вразила її найбільше.
— Знаєш, Мар’яно, я все життя боялася, — сказала Ганна, сидячи у своїй маленькій хаті. — Боялася чоловіка, боялася осуду, боялася бути не такою, як усі. А потім зрозуміла: якщо я сама за себе не постою, то хто?
Ці слова врізалися Мар’яні в серце. Вона згадала свою матір, яка ніколи не наважувалася сказати “ні”. Згадала себе — маленьку дівчинку, яка обіцяла собі бути іншою. Стаття вийшла гострою, емоційною, і її надрукували не лише в студентській газеті, а й у місцевому виданні.
Але не всі сприйняли її роботу позитивно. Одного дня, коли Мар’яна поверталася додому, її зупинив чоловік середнього віку, з суворим обличчям.
— Ти та, що пише всякі дурниці про жінок? — грубо запитав він.
— Якщо ви про правду, то так, — відповіла Мар’яна, не відводячи погляду.
— Ти краще б дома сиділа, — процідив він. — А то ще накличеш біду.
— Біда мене не лякає, — відрізала вона. — А ви краще подумайте, чому вас правда так злить.
Вона пішла, відчуваючи, як серце калатає. Але страх швидко змінився гнівом. Вона не дозволить нікому змусити її замовкнути.
Через два роки Мар’яна закінчила університет із відзнакою. Їй запропонували роботу в київській редакції великої газети. Це був шанс, про який вона мріяла, — можливість працювати в столиці, писати для всієї країни, бути почутою.
Але разом із радістю прийшло і сум’яття. Її мати занедужала, і батько наполягав, щоб вона повернулася додому.
— Ти потрібна тут, Мар’яно, — сказав він по телефону. — Хто ж догляне маму? Остап ще малий, а я працюю.
— Тату, я не можу все кинути, — відповіла вона, стискаючи слухавку. — Я ж тільки починаю.
— Сім’я важливіша за твої амбіції, — відрізав він.
Ці слова боляче вдарили. Мар’яна довго сиділа в своїй кімнаті, дивлячись у вікно. Вона згадувала слова Ганни, згадувала свої обіцянки, згадувала той вечір на площі, коли сказала Степанові, що буде незалежною. І вона прийняла рішення.
— Я поїду в Київ, — сказала вона Оксані, коли та зайшла до кімнати. — Але спочатку поїду додому. Допоможу мамі, але не залишуся. Я не здамся.
Оксана обняла її.
— Ти молодець, Мар’яно. Ти — буря. І ніхто тебе не зупинить.
У Києві Мар’яна занурилася в роботу. Вона писала про соціальні проблеми, про людей, які борються за справедливість, про тих, кого суспільство ігнорує.
Її статті читали, про неї говорили. Але щоразу, коли вона поверталася до своєї маленької орендованої квартири, її охоплювала самотність. Вона сумувала за домом, за братом, за матір’ю. І, хоч не хотіла цього визнавати, за Степаном.
Одного дня він написав їй повідомлення: “Був у Києві, бачив твою статтю. Ти молодець, Мар’яно. Але не забувай про себе, гаразд?”
Вона посміхнулася, читаючи його слова. Може, він і не був її долею, але він був частиною її історії. Частиною, яка нагадувала їй, що вона не сама.
Мар’яна стояла на балконі, дивлячись на вогні великого міста. Вона знала, що попереду ще багато викликів, але вона була готова. Вона була, є і буде незалежною. І ніхто не забере у неї цю свободу.
Наталія Веселка
