У житті кожної людини настає розуміння, що ідеальних людей немає. Але часто самі ми не бачимо своїх недоліків. Про те, що я погана дружина, дізналася після 15 років шлюбу від своєї свекрухи.
Ще з самого початку свекруха вкрай негативно сприйняла одруження свого сина. Я по своїй самовпевненості думала, що вона мене з часом прийме, адже збиралася поважати батьків свого чоловіка. Я думала, що свою сім’ю я побудую правильно. Мій чоловік дуже добра людина і я добра – думала, що цього достатньо для сімейного щастя.
Виявилося, коли настають труднощі, то всі їх вирішують по-різному. У мого чоловіка був один тільки вихід з усіх ситуацій – самоусунення. І коли у нас з’явилася дочка, я все робила, щоб їй було добре. Я думала, що я така чудова, така жертовна – свекруха це бачить і цінує. А виявилося, що вона сприймає все, як належне. Це непорозуміння віддалило мене від свого чоловіка.
І тут я зрозуміла, що чоловік і свекруха мене не сприймають, попри те, що мене не було в чому докоряти. Я не маю поганих звичок, працюю на роботі, турбуюся про дитину і чоловіка, але це все не цінується.
Одного разу мене скривдили. Не хочеться вдаватися у подробиці, лише скажу, що свекруха стояла і кричала, а я ледве стримувалася, щоб їй не відповісти. Подивилася на чоловіка, а він – мовчить. Свекруха не припиняла мене звинувачувати у тому, що я не робила, а мій чоловік насолоджувався цією ситуацією. Дивлячись на нього, я багато згадала негативу в нашому з ним житті. Наприклад, що моя дочка вночі погано спала, і крім мене до неї ніхто не підходив. Вона часто хворіла й через це не могла відвідувати дитячий садок, а я не могла влаштуватися на роботу. Грошей не вистачало, і нам було складно жити. Чоловікові потрібно було тільки, щоб була зварена вечеря і все! Я згадала, що всі наші гроші, які подарували нам на весілля, він вклав у ремонт будинку своєї мами.
У конфлікті я чоловікові сказала: «Збирай речі та клади ключі на стіл!» (Квартира куплена моїми батьками до весілля) А він мені: «Я тиждень речі розбирати не буду, приповзеш до мене!» Ось так.
Мені було дуже погано від образи. Донька вдень підтримувала мене, а вночі уві сні, плачучи, кликала тата. Через три місяці я подзвонила чоловіку і нагадала йому про те, що у нього є дочка, і щоб він не забував про неї.
Чоловік став приходити щосуботи та грати з дочкою. Я годувала їх обідом, а потім він йшов. І це було болісно. Я думала, він зрозуміє, що втратив і кого втратив. Але він не розумів. Він не вибачився, не вибачилася свекруха, а я хотіла, щоб у мене була сім’я. Так пройшов рік, а я все чекала і чекала змін. Але їх не було.
За цей рік у мене відбулася переоцінка цінностей. Я зрозуміла, щоб людям, які мене оточують, було зі мною добре – має бути добре мені. Я повинна сама бути щасливою. Людям потрібно дати можливість жити так, як їм хочеться, а те, що думаю я з цього приводу – неважливо. І я вирішила пробачити чоловікові та свекрусі.
І все стало легко. Я стала вільною і щасливою! Щастя знаходиться всередині, а не зовні. Потрібно тільки захотіти бути щасливою.
А потім наш тато захотів зі мною поговорити про наше спільне життя. Як будь-яка нормальна жінка, я йому не відповідала ще пів року, а потім ми знову стали жити разом. Але зовсім інакше. Мій чоловік дуже боїться нас втратити і якось засмутити. А я щаслива, що у мене є сім’я.
