У суботу вийшла на город, а там – слива. Велика, всипана плодами, як коралями. Кущ пізньої малини та ожина розміром із пряник. У теплиці рожеві помідори. Обліпиха та виноград. Раніше збирала б урожай, милуючись кожною ягодою, а зараз – вдих і гострий біль. Бо війна. Тому що у Маріуполі, Харкові та Миколаєві – не до «слив-коралів».
Днями купили дитині дитячу колонку. Виникло питання які пісні закачати. Вона просить те, під що танцювала минулого року на відпочинку. Їй потрібні запальні мелодії. Мовчки ввімкнула і вийшла з кімнати. Не можу слухати музику, коли величезна частина країни живе під пекло ритмів артилерії.
Тоська ще маленька. Вона питає, коли поїдемо до обіцяного моря. Я вказую на небо. Пояснюю, що його закрили на ремонт і літаки не літають. У самої в голові не вкладається відпочинок, коли у моїй країні війна. Маріуполю, Бахмуту, Лисичанську – не до сонячних ванн на узбережжі Албени. І Ізюму з Волновахою не до «Піна колади».
Мабуть, дуже багато знаю. І про тих, у кого замість будинку – вирва, і про тих, хто виїхав з безпечних місць, наприклад – Ужгороду, Мукачева, Коломиї, і без сором’язливості користується наданими пільгами. Отримує допомогу та безкоштовні продукти. Дехто навіть не читає українських новин, щоб не порушувати свою внутрішню гармонію. Щоб якась «війна» не заважала насолоджуватись п’ятигодинним лондонським чаєм та прогулянками вздовж каналу Сінгел.
Одна мама радиться як допомогти своїй посивілій дитині, вивезеній з Бородянки, а друга цікавиться який серіал нині подивитися. Бабуся плаче, що у її п’ятирічного онука інфаркт, а бездітна лікар-кардіолог їде до Дюссельдорфа в першу військову хвилину. Виходить кричущий контраст.
Хтось збирає на бронежилети і молотить пшеницю на полі, а хтось розповідає, як можна з комфортом влаштуватися в Копенгагені. Чернігівський лікар разом із дружиною оселився у лікарні, щоб рятувати людей, а другий із таким самим дипломом миттю поїхав у Гданськ.
Моя колега по перу Зоя Нікітюк котрий місяць готує безкоштовні обіди, а друга виставляє паризький еклер на тлі свого коліна. Сім’я переходить жити в літню кухню, так як від будинку – купа цегли,
Багато знайомих «зробили ноги» з рідної країни, бо тут «ловити більше нема чого». Краще у ситій Голландії, Німеччині, Швеції. У «біженців» цілісінькі вдома, на стоянках прохолоджуються машини, але терпіти незручності ой як не хочеться. Нехай віддуваються ЗСУ, добровольці та волонтери, а ми краще тут, у комфорті.
Ось тільки це «комфортне місце» маріупольчан, мешканців Лисичанська, Харкова, Сєвєродонецька, Рубіжного, Попасної, Лиману, Дружківки, Бучі, Ірпеня, Заградівки, Слов’янська та багатьох інших міст та сіл. Це вони залишилися без даху над головою! Це вони ховали у льохах дітей! Це вони жили пліч-о-пліч з танками, градами, мінометами! Отримали поранення та контузії. Але нажаль. Багато хто пережив пекло і залишився, а ті, хто бачили війну по телевізору – «врятувалися».
Автор – Ірина Говоруха
Фото – ілюстративне
