На той час я багато з ким спілкувалася через соціальні мережі, друзів з якими можна було б зустрітися офлайн не було. Одним з таких хлопців був мій земляк, на два роки старший за мене.
Після декількох місяців листування я захотіла з ним зустрітися. Сама запросила його на побачення, хоча була сором’язливою, але мене ніби щось підштовхнуло. Зустрілися в середині жовтня, на алеї, серед багрових дубів. І моє серце, побачивши його, шалено заколотилося: це було кохання з першого погляду.
Ми часто зустрічалися, ходили гуляти, спілкувалися по телефону, він приходив до мене в гості. Я знала, що я йому також подобаюся, та він мовчав, напевне, соромився. Як і я. А в лютому він зник. Без жодних пояснень, як говориться по-англійські.
Я дуже сумувала за ним, плакала, надсилала листи, та все марно, відповіді не було. Минали місяці, я знайомилася з іншими кавалерами, залицяльниками, але всі думки були тільки про нього єдиного, коханого, неповторного. Щоб хоч якось втамувати свій біль, занурилася з головою в роботу: в молодіжному журналі почали вести рубрику «Знайомства та спілкування».
Я спілкувалася з творчими людьми, влаштовувала літературні конкурси. І одного разу підробила результати переможців вікторини так, щоб він був серед них. Нагородження проходило в мене вдома. Я надіслала запрошення, і він прийшов. В мене пропав дар мови, коли я його побачила, адже я мріяла про цю зустріч довгих чотири роки. Почуття спалахнули з новою силою. Я познайомила його з друзями, запрошувала на інші наші вечори, концерти, зустрічі.
Минув ще рік, перш ніж він здався, відкрився мені, дав зрозуміти, що він також кохає. Чи варто було чекати стільки часу і витрачати так багато зусиль? Варто! Заради справжнього кохання, неймовірних моментів нашого спільного життя, а також заради нашого сина – якого нам подарувала доля.
